Едуард ЮРЧЕНКО, Валентин ГАЙДАЙ. ФРАНЦУЗЬКА АНТИНАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ ( частина 5 )
Революція Хама
Яскравою ознакою революції були прояви безпрецедентної моральної дегенерації її ватажків та активістів. Ознайомлення зі злочинами, що їх було здійснено в ході революції, викликає не так жах, як огиду. Причому, говорити про це можна вже з перших днів революції. Наведемо лише декілька прикладів.
На самому початку революції підлість її ватажків та рядових бунтівників проявилася у розправі над залогою Бастилії. Справа в тому, що її солдатам з боку учасників штурму було гарантовано свободу і фізичну недоторканність. На момент своєї капітуляції фортеця мала всі можливості для захисту і, якби її охоронцям і не вдалося залишитися живими, то вони принаймні дорого продали б своє життя. Але вони повірили в слово революціонерів, яке, як виявилося, не варте було й ламаного гроша. Особливої мерзенності цій події надає те, що переважна більшість солдатів залоги становили інваліди, тобто або покалічені, або просто старі ветерани численних війн XVIII століття. Їх навмисне тримали в тилу, щоб не піддавати небезпеці у випадку воєнного конфлікту. Але старим солдатам, що пережили війни з найсильнішими державами Європи, судилося померти від рук своїх же французьких зрадників...
Іншою глибоко ганебною сторінкою революції був процес Марії Антуанетти. Революціонерам було мало розправи над колишньою королевою, вони хотіли в першу чергу її принизити. В ході процесу обвинувачувач Гебер спробував довести, нібито королева перебувала в протиприродному сексуальному зв’язку зі своїм восьмирічним сином. Публіка, яка була присутня на процесі, складалася з людей, які не просто не співчували Марії Антуанетті, а взагалі її ненавиділи (не будемо забувати, що саме королева була головною мішенню антимонархічної пропаганди). Тим не менше, звинувачення було вислухане в абсолютній тиші, за якою відчувався шок людей, що зрозуміли всю абсурдність цих жахливих закидів. Пізніше, коли суддя повторив запитання щодо стосунків Марії Антуанетти та її сина, королева відповіла: «Якщо я не відповідала на ці питання, то тільки тому, що зводити таке звинувачення на матір глибоко протиприродно. Мої слова можуть підтвердити усі жінки та матері в цій залі». В цей момент серед присутніх жінок піднялось велике хвилювання і багато з них розридались. Слід іще раз підкреслити, що всі ці жінки були налаштовані революційно і прийшли на суд насолодитися приниженням колишньої королеви, але неадекватна поведінка представників революційного «правосуддя» вразила навіть їх. Характерно те, що Максиміліана Робесп’єра, якого зараз намагаються зобразити шляхетним та ідеалістичним революціонером, неймовірно розлютила ця подія, але зовсім не тому, що він був шокований огидною поведінкою Гебера, а тому, що той невміло збрехав і тим самим викликав співчуття до королеви. Тобто «непідкупного» (так іменували Робесп’єра шанувальники) не засмутили ані сам факт цинічної брехні, ані жорстокість знущання над беззахисною жінкою. Єдине, що викликало його обурення, - це невміння зводити наклеп.
І, нарешті, третім прикладом, що підтверджує глибоку моральну дегенерацію революціонерів, була їхня поведінка під час громадянської війни. Справа в тому, що прихильники королівської влади спочатку не вбивали полонених республіканців, а нерідко й взагалі відпускали, взявши з них слово не воювати більше проти короля. В результаті серед республіканських військ, посланих проти повстанців-монархістів, поширилося стійке небажання воювати за інтереси паризької кліки і вони дедалі частіше переходили на бік прихильників короля. Це викликало глибоке занепокоєння серед республіканського керівництва, яке негайно оголосило милосердя з боку королівських солдат «брехливим гуманізмом» та «підступністю контрреволюціонерів». Рішення республіканці знайшли дуже просте: максимальна ескалація різанини цивільного населення в регіонах, охоплених повстанням. Розрахунок був надзвичайно простий: селянин, який знає, що його дружину по-звірячому вбили (після багатократного зґвалтування), а з її мертвого понівеченого тіла витопили жир «для потреб республіки», навряд чи пожаліє полоненого солдата республіки. За деякий час повстанці почали відповідати жорстокістю на жорстокість і дисципліна в республіканських військах різко зросла. Наведені приклади яскраво характеризують керівництво республіки з моральної точки зору.
Постає закономірне запитання: хто ж був опорою революції, хто її очолював (не на найвищому - на середньому рівні), хто здійснював геноцид власного народу, хто зруйнував найсильнішу і найбагатшу на той час країну Європи? Справа в тому, що основною опорою французької революції був Хам, який мав три голови - як чудовисько з дитячих казок. Ім’я цим головам було: Хам-люмпен (не плутати з трудящими), Хам-буржуа (не плутати з більшістю дрібних та середніх підприємців) і, нарешті, третя, найстрашніша, голова - Хам-псевдоінтеліґент [9].
Хам-люмпен був огидним породженням доби ранньої індустріалізації, коли в надрах великих міст виник специфічний прошарок населення, типові представники якого балансували між некваліфікованою фізичною працею та відвертим паразитуванням. Вони не мали адекватної кваліфікації ремісників, не мали освіти і не мали навичок праці на землі. Саме вони стали дубцем у руках революційного керівництва, а самі від революції отримали надзвичайно просту винагороду - можливість безкарно грабувати, вбивати, ґвалтувати.
Другою головою був Хам-буржуа, який вбачав у старому режимові перешкоду для безмежного визискування трудящого люду. Революція надала для такого буржуа-вампіра надзвичайно широкі можливості, якими він із насолодою користувався навіть у моменти максимального полівішання республіканського режиму.
Третьою головою був, як уже зазначалося, Хам-псевдоінтеліґент - специфічний типаж, широко представлений у різноманітних органах революційної влади. Характерними рисами такої паразитарної особистості була недолуга освіта низького рівня в поєднанні з невмінням (і категоричним небажанням) працювати фізично. Примітивного розуму цього «інтелектуального авангарду революції» вистачало рівно настільки, щоб оволодіти декількома ідеями з найбільш «попсової» частини інтелектуальної літератури того часу, при чому без їх адекватного розуміння. До того ж, їхня поверхова освіта дозволяла їм «їздити по вухах» неписьменним люмпенам, які ставилися до своїх ватажків за принципом «вживає незнайомі слова - отже, розумний». Для того, щоби зрозуміти весь жах панування такої «еліти», уявімо собі на хвилину, що до влади в Україні прийшла частина менеджерів середньої ланки з незакінченою вищою освітою і вирішила масово нав’язати українцям окремо взяті ідеї, наприклад, Карлоса Кастанеди (при тому, що ці окремо взяті ідеї вони самі як слід не розуміють). Ідеї, що сподобались цим новим керманичам, вони нав’язували б шляхом масового знищення всіх незгодних та й узагалі тих, кому не знайшлося місця в картині майбутнього, що зародилась у їхній хворобливій свідомості.
Зрозуміло, що наслідки для переважної більшості французів були абсолютно жахливі: під гучне декларування різноманітних «свобод» їх позбавили елементарних повсякденних прав, які вони зберігали навіть у часи найсуворішого кріпацтва. Вже на початку революції були заборонені професійні об’єднання. За їх відновлення у формі профспілок робітничий клас Франції потім боровся протягом майже всього XIX століття, і боротьба ця супроводжувалася великою кров’ю та безпрецедентним економічним гнобленням. Селяни були позбавлені права на сільський схід, яким вони користувалися протягом більш ніж тисячолітнього існування Французького королівства. У такий спосіб революція зруйнувала дієвий механізм народного самоврядування. Селянин завжди був частиною зорганізованої громади, яка надавала йому допомогу і у протистоянні загрозам зовнішнього світу, і в протиріччях із місцевим феодалом. Але буквально в одну мить його було позбавлено цієї підтримки. Найстрашніше полягало в тому, що переважна більшість селян належала до згадуваних вище «пасивних громадян», тобто була позбавлена елементарних політичних прав. Неписьменних, безправних, повністю дезорієнтованих селян було кинуто на поталу паразитарній буржуазії та бездушним республіканським чиновникам. Не варто пояснювати, що обидві ці сили були глибоко чужі селянинові і, на відміну від феодала-аристократа, компроміс із ними знайти було неможливо, оскільки вони були представниками абсолютно чужого та незрозумілого для селянина світу.
Не зайвим буде зупинитись і на ставленні революційної верхівки до французької інтеліґенції або, іншими словами, на ставленні примітивних псевдоінтеліґентних недоучок до інтеліґентів у початковому, повному розумінні цього слова. Яскравим прикладом тут може слугувати доля видатного французького науковця та дослідника Лавуазьє, котрий, будучи засудженим до смерті, попрохав відстрочки на декілька днів задля того, щоб завершити свої експерименти, які він вважав важливими для республіки; йому категорично відмовили із формулюванням, що його експерименти не мають жодного значення.
Іншим прикладом руйнівного антиінтелектуалізму революційної верхівки було повне припинення публікації праць Шарля Луї Монтеск’є за часів якобінської диктатури [10]. Видатного французького філософа, як це не дивно, нерідко зараховують до попередників і навіть ідеологів революції, але при цьому забувають, що він був переконаним монархістом (хоча й конституційним) та прихильником важливої ролі традиційної шляхти.
Яким же чином відносно невеликий відсоток переважно найгірших членів суспільства зміг захопити владу в найбільшій країні Європи та підкорити її населення? Чому французи не опиралися?
Примітки:
1. Див., напр., навіть одну з найбільш науково коректних праць із відповідної проблематики в сучасній Україні: Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму: Монографія. - К.: Либідь, 1999. - С. 109-118.
2. Птифис Ж.-К. Людовик XIV. Слава и испытания: Пер. с франц. И.А. Эгипти. - СПб.: Евразия, 2008. - С. 295.
3. Фай Г. За что мы сражаемся? Идеологический словарь: Пер. с франц. А.М. Иванова. - М.: ИЦ «Слава»; Форт-Профи, 2007. - С. 144.
4. Після катастрофічного землетрусу на Гаїті 12 січня 2010 року, який майже повністю зруйнував країну і спричинив загибель 300 тисяч її мешканців, деякі теологи, політики й публіцисти наголошували на тому, що цей катаклізм був покаранням за масове використання гаїтянами сатанинських практик. Див., напр.: Стешин Д. Битва Богов: Республику Гаити сгубил культ Вуду? // Комсомольская правда в Украине. - 2010. - 18 января. - С. 9.
5. Саїд Е. Культура й імперіялізм: Пер. з англ. - К.: Критика, 2007. - С. 387.
6. Олар А. Христианство и французская революция. 1789-1802 // http://www.krotov.info/history/18/1789rev/olar.htm.
7. Rewolucja francuska nauczycielk ludobуjcуw // http://www.wprost.pl/ar/108493/Mistrzowie-Hitlera/.
8. Урланис Б.Ц. Войны и народонаселение Европы. - М.: Соцэкгиз, 19б0. - С. 393.
9. Термін «інтеліґенція» (від лат. intelligens - той, що розуміє, мислить; розумний) введено російським письменником Петром Боборикіним (1836-1921) у 1860-х роках для позначення суспільного прошарку людей, які професійно займаються розумовою (зокрема, творчою) працею, розвитком і поширенням культури. Згодом, однак, це поняття зазнало суттєвої змістової трансформації. Внаслідок невиправданого розширення кола позначуваних ним явищ (з-поміж іншого, через систематичне ужиття радянською пропагандою словосполучень «трудова інтеліґенція», «робітнича інтеліґенція» тощо), самий термін було значною мірою дискредитовано. Нині дедалі більше дослідників протиставляє «інтеліґентів» як свого роду «розумових обивателів», дилетантів-кон’юнктурників, схильних до некритичного засвоєння будь-яких «модних» ідей, власне інтелектуалам. Відтак, сьогодні доречніше було б говорити саме про Хама-інтеліґента без додавання частки «псевдо». Проте, з огляду на деякі дотепер актуальні стереотипи, у цьому тексті її використано як показник хибності й безпідставності претензій названої суспільної групи на культурне та інтелектуальне лідерство і взагалі на будь-яку соціальну корисність.
10. Французская революция XVIII века. Экономика, политика, идеология / Отв. ред. Г.С. Кучеренко. - М.: Наука, 1988. - С. 175.
11. Тарле Е.В. Наполеон. - М., 1941. - http://militera.lib.ru/bio/tarle1/05.html.
12. Нольте Э. Фашизм в его эпохе: Пер. с нем. - Новосибирск: Сибирский хронограф, 2001. - С. 119.
ДАЛІ БУДЕ....