sort of высер, наверное.

[edicitcesni]

Я люблю вот это вот прикольное ощущение, когда текст сам сыпется из-под пальцев. Результат, впрочем, говеный, что, тем не менее, не мешает перефразировать поговорку: "жижа все стерпит".


у кожній переповненій маршрутці є дві людини,
що насправді - агенти якоїсь планети
з далекої галактики, або навіть ближче:
з іншого рукаву Чумацького Шляху.
своєю космічною гіпервідеокамерою
(захованою у таку червоно-біло-синю клітчасту сумку,
у якій хтось возив светри з Туреччини)
вони вихоплюють моменти, коли ти
хочеш вийти та питаєш:
- Ви на наступній виходите?
- Ні - каже товстелезна баба
з мішками, в яких лежать трупи дітей
і покришені в пил металічні гвинти
гелікоптерів часів гедееру.
потім вона трішки повертає свій зад
(що масштабами нагадує Місісіпі під час
половоддя) і продовжує стояти з гордовитим
видом, немовби каже: "ну а що, я посунулася!"
ти бачиш той сантиметр місця, що з'явився
та думаєш, чому промисловість ще не почала
випускати людей з гумовим тілом, що здатне
пролізти крізь будь-яку щілину.
коли ти намагаєшся просунутися, можеш вмикати
свій старенький хронометр: точно через три секунди
ти отримаєш больовий шок від півторастадецибельного
"а! куди він преться!", і ніяково відповіси:
"та ж тут вся маршрутка забита".
і боронь боже тобі сказати це
хоч з малесенькою нотою невдоволення
чи, навіть гірше, їдкого сарказму.
бо тоді від накалу емоцій увесь цей жовтий "Богдан"
розтопиться брудно-лимонною плямою гуми, пластику та металу
десь між проспектом Перемоги та вулицею Леніна.
і тоді загинуть ті двоє інопланетян.
і людство не зможе здійснити контакт.
і фінальним акордом фіаско
будуть ранково-свіжі звуки автомобільних сигналів
і тихий голос трошки схожого на Ісуса водія:
"як це все набридло".