«Ты в своем репертуаре»
Інколи буває так, що сидиш один в кімнаті. Ти і чотири стіни.
І не тому, що навколо немає людей. Ні. Вони є.
Але ти один. В цій кімнаті. В цьому місті. В цьому світі.
І нікому заговорити. Нікому почути.
Фізично відчуваєш шепіт власних думок.
І їх не перекрикує ані істерична попса з чужого мобільника, ані триповерхові сусідські мати.
Не те, щоб тобі хотілося слухати чиїсь теревені. Просто хочеться СКАЗАТИ, ПОЧУТИ і БУТИ ПОЧУТИМ.
А потім знову пірнути у цей брудний процес нарощування броні довкола власної душі, щоб жодна сволота не змогла пробити, навіть зблизька. Особливо зблизька…
Просто інколи буває потреба, до болю, до крику, відчути присутність близької людини. Або ХОЧА Б КОГОСЬ!
І починаєш гарячково шукати чийсь знайомий нік онлайн. Того, хто здатен кількома словами заглушити голос твоїх сопливих думок. Хто здатен отак просто подарувати посмішку, хоч на трохи.
Таких людей до жаху мало.
І вони, зазвичай, не здогадуються про свою таку важливу для тебе випадкову місію - утримати тебе від падіння.
А їм це нічого не варте - просто кілька слів.
Ти ж нічого не просиш, ні на що не натякаєш.
Вони просто втримують тебе, як канатом, над прірвою самою своєю присутністю в твоєму житті.
Їм не можна цього казати.
Бо вони мають над тобою владу - врятувати чи утопити.
Бо одне необережне слово - і канат обірветься.
Треба підбирати слова так, щоб без змісту, щоб без інформації поміж рядками.
Жодного смутку в інтонації! Граємо! Мотор!
Просто слова. Щоб не зрадили тебе гірким присмаком самотності.
Просто почути відповідь. Щоб відчути ілюзію присутності поряд.
І це все.
«Привіт»
…
«Ты в своем репертуаре»…
…Канат зрадливо затріщав…
І не тому, що навколо немає людей. Ні. Вони є.
Але ти один. В цій кімнаті. В цьому місті. В цьому світі.
І нікому заговорити. Нікому почути.
Фізично відчуваєш шепіт власних думок.
І їх не перекрикує ані істерична попса з чужого мобільника, ані триповерхові сусідські мати.
Не те, щоб тобі хотілося слухати чиїсь теревені. Просто хочеться СКАЗАТИ, ПОЧУТИ і БУТИ ПОЧУТИМ.
А потім знову пірнути у цей брудний процес нарощування броні довкола власної душі, щоб жодна сволота не змогла пробити, навіть зблизька. Особливо зблизька…
Просто інколи буває потреба, до болю, до крику, відчути присутність близької людини. Або ХОЧА Б КОГОСЬ!
І починаєш гарячково шукати чийсь знайомий нік онлайн. Того, хто здатен кількома словами заглушити голос твоїх сопливих думок. Хто здатен отак просто подарувати посмішку, хоч на трохи.
Таких людей до жаху мало.
І вони, зазвичай, не здогадуються про свою таку важливу для тебе випадкову місію - утримати тебе від падіння.
А їм це нічого не варте - просто кілька слів.
Ти ж нічого не просиш, ні на що не натякаєш.
Вони просто втримують тебе, як канатом, над прірвою самою своєю присутністю в твоєму житті.
Їм не можна цього казати.
Бо вони мають над тобою владу - врятувати чи утопити.
Бо одне необережне слово - і канат обірветься.
Треба підбирати слова так, щоб без змісту, щоб без інформації поміж рядками.
Жодного смутку в інтонації! Граємо! Мотор!
Просто слова. Щоб не зрадили тебе гірким присмаком самотності.
Просто почути відповідь. Щоб відчути ілюзію присутності поряд.
І це все.
«Привіт»
…
«Ты в своем репертуаре»…
…Канат зрадливо затріщав…