Кусочек безумного творчества

[ealan]

Бувають моменти в житті, коли тобі хочеться завити вовком… Тому що в цілому життя в тебе вдалося, а от якщо придивитися… Ти розумієш, що тобі не вистачаю чогось дуже важливого! Що інші люди, що живуть біля тебе, без ТОЇ штуки живуть та проблем не мають… А іноді, вони мають навіть менше, ніж ти, але вони щасливі! По справжньому щасливі! А от тобі, дурепі, чогось не вистачає… І ти починає шукати, а що ж саме. Таке містичне та приховане, тобі потрібно у житті? І розумієш… Що звичайних людських благ тобі замало. Тобі замало того, що ти любиш своїх друзів, а вони люблять тебе; що у тебе є сім ’ я, і ти для них маєш не маленьке значення; що ти кохаєш. Що тебе кохають! Тобі хочеться якоїсь містичної фігні! Тобі хочеться щоб за кутом отого самісінького будинку тебе чекало диво. З широко заплющеними очами ти підеш до нього на зустріч, і ні про кого більше не будеш думати. І коли те кляте диво не хоче з’являтися тільки тому, що тобі, бач, без нього сумно… От саме тоді і хочеться вити. І ти виєш, і лякаєш своїм галасом не байдужих тобі людей.
А потім знову живеш далі, посміхаєшся, своїм друзям, поводишся так, як від тебе чекають, і з почуттям незгасимої нетерплячки чекаєш того солодкого та болючого бажання побачити та пірнути у диво. Тому що ти знаєш, колись те диво таки визирне з-за кута будинку, та ніяково скаже: «Пробач, що я так довго. Затори на дорогах.» І ти, клінічна дурепа, звісно ж пробачиш, і тоді…