сіль і цукор
ми сидимо отак мовчки.
там, за вікном, змінюються пори року, обличчя людей, пейзажі, століття. ми сидимо тут мільойни років. вона сидить на червоному дивані, обхопивши коліна руками. руки - тоненькі, мов шовкові стрічки, що заплітають у волосся маленьким дівчатам. а ще - білі, легкі. якби мені такі руки - я б ніколи не скаржилася на своє посічене волосся і маленькі груди.
я хитаюсь поряд на скрипучому стільці, що у такт моєму тілу наспівує власну мелодію деревини й вітру. мало-що в житті мені видно так чітко і окреслено, а її профіль видно завше саме так.
дівчинко, куди привела нас жага до самовдосконалення? скільки було склянок майже крижаного молока вечорами, скільки мужніх плечей під головою, скільки випадкових, солодкуватих "я тебе теж", не зморгнувши оком, дівчинко.
Ми сидимо тут мільойни років. за цей час той, заради кого ми згодились тут сидіти, давно горить у пекельному вогнищі..або ж...або ж витанцьовує подолянки у райських садах. та чи важливо те зараз? ні. зовсім. бо ми - тут. а він - він там. і до біса.
кришу у руках сіль. мені подобається нікому не чутний присмак солоності на руках, шерхуватості. я не розумію, чому ти постійно тримаєш в руках той старий дзигар, так тривко торкаючись кінчиками пальців його стрілок. немов кісток щойно вбитого тобою крука. тонкі, злегка істеричні раніш, стрілки завмерли мов від погляду Горгони ще мільони років тому. знаєш, мені навіть подобається це. лоскотне почуття "стабільності". наче тобі вже відрубали голову і там, у кошику, тій голові - до біса зручно.
у новинах обіцяли густий туман, кажуть, що хліб дорожчатиме. та хіба щось змінюється?
твій гіркуватий голос ріже тишу обережно і вузько:
-як гадаєш, він прийде?
- звичайно прийде. - кажу, невимушено стираючи ногою залишки солі з білого кахелю.
ти мовчиш. потім - трохи невпевнено, кришталем:
- точно?
- точно прийде. - додаю в твою інтонацію сили і дрібку надії.
минуло ще декілька мільойнів років. і тільки тоді я ледь тихо, майже пошепки додаю:
- він же пішов? пішов. якщо пішов - має прийти. це як інь і янь. як день і ніч..розумієш?
Мила дівчинко, ну чому ж ти мовчиш. якби не годинник ти б говорила, як раніш. швидко, незрозуміло, збиваючи слова у молочну піну до кави, з усміхом.
сіль ще дужче в*їлася мені в шкіру чи то пак наскрізно. я відчуваю, що вона вже пульсує судинами, густить кров. стає трохи неприємно, наче хтось нагло лізе в інтимне життя, в шафу з чорною білизною. ми мовчимо. в суцільній тиші: густій, сухій як шкіра того червоного дивана, на якому ти давно згорнула руки, загортаєш сторінки Його записника, згортаєшся у клубок. кажеш:
- розумію. пішов - отже повернеться.
як сіль і цукор.
ще один мільойн років. невпинно. за мить.
і я вперто втираю п8яткою залишки солі у холодну підлогу.
пригорни мене, коли прийдеш. бо сіль закінчилась.