ти. камера. чоботи. брусниця. круки.
коли я виходжу з кімнати - ви залишаєтеся втроьох: тиша, ти і мої чоботи. сині. майже наскрізно-сині. такий колір душить у спеку, коли ми відчиняємо усі вікна будинку і нагріта сонцем дерев8яна покрівля, дикі віття польових квітів у прозорих келихах, м8які рушники у затінку полиць - усі дихають наскрізно.
ці чоботи ми знайшли, щойно ввійшли до будинку. нахабно-індигові, потріскані, вони безглуздо стовбичили у кутку, наче запізнившись на побачення років на сто, не менш. але ми не позбулися їх. тоді здавалось, що цей густо-синій колір розганяє темряву по кутках. а ти ненавидиш чорні кутки.
я ніколи не помічала, а біля будинку, обіч чорностволого дуба, що горів минулого літа вночі, ростуть ґоґодзи. полум8яні гудзики ягід обвітрються суховієм, що дме вночі. і вранці, коли чавити брусниці язиком до піднебіння, вони смакують кров8ю з цитриною і медом.
шкода, що ти не любиш брусниці. може їх посадив ще старий Олеш, що жив тут коли тебе і мене ще не було. адже ґоґодзи живуть близько 300 років.
минуло стільки часу, а ми до сих пір натикаємося на пляшки з густо-червоним вином, маленькі вовняні мішечки, що пахнуть річковою водою і пекучою м8ятою, пожмакані, зжовтілі, подекуди стягнуті стрічками, цигарки. старий Олеш залишив по собі кавалки спогадів, слів, речей, що невід8ємно чіпляють нові почуття, дні, доторки. мов на дрібні гачки.
і тоді головне не рухатись, не шеметатися, не виборсуватися.
аби не покроїти власну сутність на смужки болю і неповноводдя.
у погожу днину чудово виходити на дике узбіччя. або на краєчок скелі, де чутно сухі окрики птахів. або ж до узбережжя, де волосся скуйовджує вологий бриз. і знімкувати.
насправді, можна ловити життя, по піщинках, по шматочках і притискати його до плівки. немов чіпляти гвіздками до дощечок тонкокрилих метеликів.
старий Олеш завше знімкував мертвих круків. мені батько розповідав. він перестріляв дощенту круків в околицях селища. і ховав кожного бозна-де. може у Воронячому урвищі, хтозна. місцеві казали, що це після того він помер. лиш коли забираєш чуже життя - цілковито відчуваєш усю марність власного.
я б хотіла мати кадр, де старий Олеш ховає останнього вбитого крюка. його змарнілі очі, бліді повіки, вощані руки. як він сидить на холодній землі, побіля старезної ліщини, і курить свою велику, вугільно-чорну люльку, а наокруг нього важкий, задушливий цигарковий дим. ось тут, похований крук - але Олеш не ворухнеться, наче йому більш нема сили на рухи, подихи, погляди.
того ж дня останнє, що він встиг - висадити ці волохаті, зеленолисті кущі брусниці. і все.
от бачиш, а ти не любиш брусниці.
а я люблю тебе.
і брусницю.