вона вигадує людей.
С Соланж случилось несчастье!
С Соланж никогда ничего не случается.
(с)
вночі їй не спиться. я знаю це точно. її вікно на одинадцятому поверсі блимає жовтуватим світлом. мов вогник далеко в степу. до якого хочеться йти все життя.
в неї багато чоловіків. ні, ти чуєш, не просто багато! їх безліч! якщо зібрати краватки усіх її чоловіків - можна розтягнути кольорову стрічку з краваток уздовж Великої китайської стіни. на пам8ять. аби повернутися.
я знаю це точно. бачила їх. один приносить довгостеблеві вишневі троянди і ірландський віскі. інший - цукерки у маленькій ,блискучо-подарунковій шабатурці і кисло-жовтий букет рум8янку. хтось - зелений пакет віскасу для її кішки і міцний зелений чай в пакетиках.
іноді мені здається, вона не пам8ятає їх імен. ім8я - то дуже інтимно. дуже мало людей можуть вимовляти твоє ім8я по-справжньому. з відтінком тепла і гіркуватості. так, коли допиваєш останні краплі кави в горнятку - вуста пече цукор і дрібка мелених кавових зерен.
тому вона не запам8ятовує імен, назви вулиць, вік, номери потягів, місць, готелів, телефонів. коли щось запам8ятовувати - воно викарбовується в пам8яті чорними чорнилами. так малювали в дитинстві на руках візерунки, які не відмивалися довго-довго. навіть пекучим маминим милом.
вона пам8ятає, що у нього маленька родимка над правим кутиком вуст, що у тринадцятому трамваї третє вікно ліворуч тріснуте. і коли надворі вітровій, смужки холодного повітря лоскочуть плечі. пам8ятає, що конкурс з відкривання устриць у Чехії припадає на 11 квітня, і що "дурна пісенька" Лорки знаходиться на 80 сторінці.
в дитинстві вона вірила у русалок. іноді вночі здавалося, що хтось тихо стукає у шибку вологими холодними пальцями. чи то кленове листя близьких дерев, чи то каламутне, темне волосся, заплітене водоростями торкає шкло. вона чекала поки по неї прийдуть. іноді уявляла, як чиїсь прудкі, наче гумові руки лоскочуть і лоскочуть її. до смерті.
не прийшли.
про руки. вона потребувала чужих рук. хоча б на годину-дві. якщо зовсім направду, руки були їй байдужі. як чай без смаку з автоматів у лікарнях. просто окріп зі смаком чогось. просто, аби відчути, що твоє горло ще спроможне ковтати повітря. і не лише його.
у кожного свої ліки від самотності. у когось - смачні сиропи, а у когось - гіркі мікстури. коли проковтнув крохмальну жижу і ще довго язик і піднебіння дере і тягне, мов потріскана деревина старих сходин.
вже майже ранок, а вона досі не спить. певно вигадує. я точно знаю. вона вигадує людей.
усіх різних-різних, з рудим, м8яким, кострубатим волоссям;
з безглуздими червоними гудзиками, окулярами, нігтями;
з загубленими годинниками, мріями , квитками;
з брудними філіжанками, ліжками, пальцями.
усі вони скупчуються коло неї. і стоять. мовчки. чекають на щось. втинають свої пусті очі їй у шкіру, мов шпиці у жмутки білих ниток.
Вже майже ранок, а вона досі не спить. я точно знаю. важко, певно, спати, коли навколо стільки народу. і усі - поряд.
мовчать.