рибно-светро-ранкове.
Из всех знакомых мне одиночеств
Я выбираю ту, что мне ближе.
И снова вру ей - так, между прочим, -
Что никого не люблю, даже Ницше.
(с)
by James Macari
люблю чорний колір. він зовсім не пессимістичний. він теплий. затишний. кава чорна. чорні птахи шарудять крилами за вікном. чорний светр огортає шкіру легкістью. твої чорні очі. чорна людина Єсеніна ходить до мене ночами. цій людині теж важко. важко кожен вечір здійматись на важкі, дерев*яні ноги і взувати пошарпане, лаковане взуття на голі ноги.
днями я сиджу на ліжку біля вікна, підібравши ноги. мені холодно. я п'ю замерзший чай. в моїй квартирі - холод. щойно я знімаю турку з вогню, її поверхня вкривається крихкою кірочкою кригою. я з'їдаю свої дні. я рву їх мов листи. ковтаю їх із заплющенними очима. мов гіркі пігулки. так легше.
на кухні мама ріже рибу. питаю її "тобі не шкода риби?" вона відповідає "я про це не думала". і я думаю, що люди багато про що не думають. вони забувають або ж відкладають на наступний день, чи то пак вирішують, що це не важливо. це сумно і гірко, часом. бо, потім, може бути пізно.
луска лежить на підлозі і виблискує срібним сяйвом. мертве око риби байдуже дивиться на мене. певно, рибі зараз теж байдуже. цікаво, існує риб'ячий рай? якщо так, то яким рибам туди можна, а яким ні? "а чому ти ніколи про те не думала?" питаю. "бо щось же їсти треба". отак. риба теж, певно, мусить когось їсти.
я беру срібну луску і йду до своєї кімнати. може моя байдужоока риба зараз плескається в риб'ячому раю. там певно прохолодна, чиста вода і акварельно-синє небо.
а з кухні вже задушливо пахне смаженою рибою. варто закрити двері.
Я выбираю ту, что мне ближе.
И снова вру ей - так, между прочим, -
Что никого не люблю, даже Ницше.
(с)
by James Macari
люблю чорний колір. він зовсім не пессимістичний. він теплий. затишний. кава чорна. чорні птахи шарудять крилами за вікном. чорний светр огортає шкіру легкістью. твої чорні очі. чорна людина Єсеніна ходить до мене ночами. цій людині теж важко. важко кожен вечір здійматись на важкі, дерев*яні ноги і взувати пошарпане, лаковане взуття на голі ноги.
днями я сиджу на ліжку біля вікна, підібравши ноги. мені холодно. я п'ю замерзший чай. в моїй квартирі - холод. щойно я знімаю турку з вогню, її поверхня вкривається крихкою кірочкою кригою. я з'їдаю свої дні. я рву їх мов листи. ковтаю їх із заплющенними очима. мов гіркі пігулки. так легше.
на кухні мама ріже рибу. питаю її "тобі не шкода риби?" вона відповідає "я про це не думала". і я думаю, що люди багато про що не думають. вони забувають або ж відкладають на наступний день, чи то пак вирішують, що це не важливо. це сумно і гірко, часом. бо, потім, може бути пізно.
луска лежить на підлозі і виблискує срібним сяйвом. мертве око риби байдуже дивиться на мене. певно, рибі зараз теж байдуже. цікаво, існує риб'ячий рай? якщо так, то яким рибам туди можна, а яким ні? "а чому ти ніколи про те не думала?" питаю. "бо щось же їсти треба". отак. риба теж, певно, мусить когось їсти.
я беру срібну луску і йду до своєї кімнати. може моя байдужоока риба зараз плескається в риб'ячому раю. там певно прохолодна, чиста вода і акварельно-синє небо.
а з кухні вже задушливо пахне смаженою рибою. варто закрити двері.