а зелені очі?
- а зелені очі? (с)
знаєш, це було давно. пам'ятаю лише фарби. дотики. звуки. пам*ятаю - важкий стукіт коліс поїзда. порепану поверхню жовтувато-коричневого сидіння. пляшку мінералки на столі. і тишу.
о. то була така густа тиша. якби можна було, я б непомітно відсипала її у кишені і завше носила з собою. мов талісман.
я була маленька. мама пішла кудись у справах. в купе ми сиділи вдвох. я і він. чоловік - років 40. на ньому був чорний капелюх з широкими полями. і від того він нагадував героя вестернів. тому, дивлячись на нього, я легенько посміхалась кутиком вуст.
за вікном пролітали дерева. будинки. вулиці. поля. мов чорно-біла плівка. зима. було трохи сумно.
бо зима - завше сумно. особливо сумно, коли ти в поїзді. а сніг. лижі. канікули і домашня пічка залишаються там. далеко позаду.
чоловік теж дивився у вікно. і мовчав. мені було дивно і навіть трохи приємно. бо дорослі переді мною завше плили у посмішці, мов тале морозиво. сюсюкали: "Ой...какая дєвачка! А сколька же єй лет, такой красавіце! А как же тєбя завут, дєвачка? а маму ти сільно любіш?"
потім чоловік у капелюсі раптом нізвідки простягнув до мене руку з плиткою білого шоколаду у блискучому, золотому папірі.
впевнена, що вас теж вчили, не брати у нічого незнайомих людей. усіх нас цьому вчили. (раптом отруять?). до сих пір нічого ні у кого не беремо. ні щастя, ні кохання, ні допомоги.
отож минуло двадцять хвилин. ми мовчки їли шоколад і дивилися у вікно. була зима. лиш іноді, похабцем, я зводила на нього погляд. хоча, власне, ні, не на нього. на очі.
о. то були такі очі. блакитні. такого кольору як...як враннішнє небо. коли ти йдеш за руку з татом на риболовлю і милуєшся тим небом. на риболовлю, яку ненавидиш. а тато так жваво, по-дитячому, розповідає про живці і крючки. і рука його велика і тепла. тоді ти думаєш, що отак би все життя йти на цю дурнувату риболовлю. і дивитися в ранкове небо. оце щасливе небо.
отакі очі були в нього. блакитні. ранкові.
і тоді я зовсім неочікувано для нас обох розказала йому. цьому зовсім незнайомому чоловікові. серйозному і безстрашному герою вестернів. про те, які в нього очі. про те, який смачний шоколад. і про те, якби я хотіла такі очі. а не брудно-коричневі із зеленою пліснявою.
говорила-говорила-говорила. певно, в своєму житті я говорила так багато і так щиро лише того разу. а він дивився на мене ранковими очима. і мовчав.
я ніколи не любила виходити з поїзду. і зараз не люблю. це щемко. тільки, коли виходиш з поїзду настає справжній кінець. наче хтось відрізає ножицями цінник з нового светра. і він одразу стає старим, зношеним "своїм светром". вже вдягненим не один десяток разів.
люди монотонно просувалися коридором. із застиглими посмішками на обличчі. з розмазаною тушшю, ненафарбованими губами, розчухраним волоссям. вони тягли сумки, рюкзаки, валізи, спогдади.
я останній раз подивилася у вікно, де вже не було чорно-білих світлин. ввічливо сказала "до побачення" і зробила крок до дверей.
раптом, почула його голос. тихий і густий. міцний і трохи шерхуватий. мов папір у старих книжках з казками.
"послухай, люба. знаєш які в тебе очі? в тебе очі як осінній ліс. де літають зграї золотокрилих метеликів. де сонячні промені тануть. де пахне пожовклим листям і водою. а в серці цього лісу народжується весна. зелена. зі смарагдовим листям клену. з пахощами свіжої трави і суниці. із дзвінкістью талих струмків. бо для цього лісу немає зими. зима - для спокою.
а в ньому немає спокою. в ньому є життя."
я часто забуваю речі у людяних місцях. часто забуваю імена. телефони. назви.
іноді забуваю людей. слова. дні народження.
але ніколи не забуду смак того шоколаду. ранковість того погляду. і ніколи не забуду те, які в мене очі.
picture by
vladstudio
знаєш, це було давно. пам'ятаю лише фарби. дотики. звуки. пам*ятаю - важкий стукіт коліс поїзда. порепану поверхню жовтувато-коричневого сидіння. пляшку мінералки на столі. і тишу.
о. то була така густа тиша. якби можна було, я б непомітно відсипала її у кишені і завше носила з собою. мов талісман.
я була маленька. мама пішла кудись у справах. в купе ми сиділи вдвох. я і він. чоловік - років 40. на ньому був чорний капелюх з широкими полями. і від того він нагадував героя вестернів. тому, дивлячись на нього, я легенько посміхалась кутиком вуст.
за вікном пролітали дерева. будинки. вулиці. поля. мов чорно-біла плівка. зима. було трохи сумно.
бо зима - завше сумно. особливо сумно, коли ти в поїзді. а сніг. лижі. канікули і домашня пічка залишаються там. далеко позаду.
чоловік теж дивився у вікно. і мовчав. мені було дивно і навіть трохи приємно. бо дорослі переді мною завше плили у посмішці, мов тале морозиво. сюсюкали: "Ой...какая дєвачка! А сколька же єй лет, такой красавіце! А как же тєбя завут, дєвачка? а маму ти сільно любіш?"
потім чоловік у капелюсі раптом нізвідки простягнув до мене руку з плиткою білого шоколаду у блискучому, золотому папірі.
впевнена, що вас теж вчили, не брати у нічого незнайомих людей. усіх нас цьому вчили. (раптом отруять?). до сих пір нічого ні у кого не беремо. ні щастя, ні кохання, ні допомоги.
отож минуло двадцять хвилин. ми мовчки їли шоколад і дивилися у вікно. була зима. лиш іноді, похабцем, я зводила на нього погляд. хоча, власне, ні, не на нього. на очі.
о. то були такі очі. блакитні. такого кольору як...як враннішнє небо. коли ти йдеш за руку з татом на риболовлю і милуєшся тим небом. на риболовлю, яку ненавидиш. а тато так жваво, по-дитячому, розповідає про живці і крючки. і рука його велика і тепла. тоді ти думаєш, що отак би все життя йти на цю дурнувату риболовлю. і дивитися в ранкове небо. оце щасливе небо.
отакі очі були в нього. блакитні. ранкові.
і тоді я зовсім неочікувано для нас обох розказала йому. цьому зовсім незнайомому чоловікові. серйозному і безстрашному герою вестернів. про те, які в нього очі. про те, який смачний шоколад. і про те, якби я хотіла такі очі. а не брудно-коричневі із зеленою пліснявою.
говорила-говорила-говорила. певно, в своєму житті я говорила так багато і так щиро лише того разу. а він дивився на мене ранковими очима. і мовчав.
я ніколи не любила виходити з поїзду. і зараз не люблю. це щемко. тільки, коли виходиш з поїзду настає справжній кінець. наче хтось відрізає ножицями цінник з нового светра. і він одразу стає старим, зношеним "своїм светром". вже вдягненим не один десяток разів.
люди монотонно просувалися коридором. із застиглими посмішками на обличчі. з розмазаною тушшю, ненафарбованими губами, розчухраним волоссям. вони тягли сумки, рюкзаки, валізи, спогдади.
я останній раз подивилася у вікно, де вже не було чорно-білих світлин. ввічливо сказала "до побачення" і зробила крок до дверей.
раптом, почула його голос. тихий і густий. міцний і трохи шерхуватий. мов папір у старих книжках з казками.
"послухай, люба. знаєш які в тебе очі? в тебе очі як осінній ліс. де літають зграї золотокрилих метеликів. де сонячні промені тануть. де пахне пожовклим листям і водою. а в серці цього лісу народжується весна. зелена. зі смарагдовим листям клену. з пахощами свіжої трави і суниці. із дзвінкістью талих струмків. бо для цього лісу немає зими. зима - для спокою.
а в ньому немає спокою. в ньому є життя."
я часто забуваю речі у людяних місцях. часто забуваю імена. телефони. назви.
іноді забуваю людей. слова. дні народження.
але ніколи не забуду смак того шоколаду. ранковість того погляду. і ніколи не забуду те, які в мене очі.
picture by
vladstudio