Освідчення. Про мову.
… Вона зовсім не пристосована до сучасного життя: дивна і кумедна серед нас.
Вона схожа на якусь індіанку, що виміняла своє золото на найдешевші дзеркальця і брязкальця. Вона безглузда зі своїм «окей, канєшна домовились».
З нею, здається, зовсім неможливо зайнятися серйозними речами, як то складна техніка, інженерія, комп’ютери або Космос.
Вона не піддається модним трендам на кшталт «албанської». Іноді, коли я бачу її по телебаченню або в рекламі, виникає думка, що вона спеціально виставляє себе безглуздою і тупою. Я починаю через це на неї сердитися: невже їй приємно грати такі дурні ролі, невже вона не бачить хитромудрих пасток і завжди потрапляє в них? Серджуся на себе, що не можу завадити робити їй дурниці.
Іноді, я хочу порвати з нею і піти до іншої - вона більш практична, сучасна і динамічна. Не така повільна і задумлива, не така відірвана від сучасного життя і реальності.
Здається, та інша, більш витончена, її прихильності добиваються багато гідних людей.
А кому потрібна моя скуйовджена і занапащена, розтоптана і задерев’яніла?
Кому окрім мене?
Чому, коли чую я її, в моєму серці здіймається тепла хвиля? Чому, коли ми разом, я стаю собою - справжнім? Тим яким прийшов у цей світ, тим який увібрав її у себе від першого подиху. Коли я відчуваю її, я відчуваю сотні поколінь предків у себе за спиною. Вона завжди була поряд. Озивається до мене такою безмежною сивою давниною, що лише моя Душа і світло давно народжених зір можуть долинути до тих меж.
Коли вона поряд, життя виходить за штучні межі, моя внутрішня суть виливається у вільний простір наповнений світлом таких далеких і близьких зір, лагідним словами таких далеких і близьких предків.
Звичайно, ми іноді сваримося і не розмовляємо один з одним. І тоді я згадую, як ми познайомилися, як ми розпочинали. Я зовсім не відчував її, та й вона не одразу піддалася мені. Часом, я нагадував собі жахливого танцюриста, що взяв собі за партнерку шафу і волочиться з нею. Минуло багато часу, коли я зрозумів її пластику і граційність, коли відчув її п’янку і безмежну глибину.
Іноді вона мене просто жахає, коли вдягає пухову хустку, бере в руки «кравчучку» і починає через слово спльовувати шкаралупу від насіння. Якби я не знав, що це чергові тимчасові жарти моєї красуні, то давно втік би від неї.
Але я не можу уявити, що вона коли-небудь залишить мене. Ми стільки років вже разом: я її, а вона моя, стали єдиним цілим.
Моя рідна українська мова.