Двоколісні хроніки -6. Ми у Молдові
Переїхавши довгим мостом через Дністер, ми потрапили в країну, де вино ллється ріками і відразу ж це відчули. Тутешні, молдовські прикордонники набагато люб’язніші ніж у Придністров’ї, вони не вагаючись запропонували нам розбити табір відразу тут, на кордоні, мотивуючи це безпекою і красивими краєвидами. Бо й справді ночувати на березі Дністра не в Україні - це якось по-новому. Тут дуже багато рибалок, які щовечора і щоранку приходять виловлювати рибу своїм дружинам на уху.
Сонце котилося за горизонт, тому ми послухали прикордонників і розбили свій табір біля них. Але щедрість та відкритість молдаван на цьому не завершилась. Один з прикордонників, який вільно володів російською (сам він, як виявилось, родом з Чернівців, але вже понад 30 років живе тут, в Молдові) познайомив нас з місцевим водолазом Сергієм і той повіз нас на машині до себе додому аби ми набрали джерельної води. Але окрім води ми отримали цілу купу продуктів та три літри молодого молдавського вина. Ось вам справжня молдавська гостинність!
Сергій і ми
Перед сном насмажили картоплі, відкрили домашнє лечо, що нам подарували і запили те все молодим вином.
Ніч була теплою, незважаючи на те, що поруч Дністер. Зранку узбережжя вкрилося легким туманом.
На сніданок ласували домашнім варенням, яке також нам подарували вчора і пили чай. А далі, спакувавши наші речі, рушили далі, дізнаватись яка є Молдова.
Взагалі молдавани досить цікаві та специфічні, нам чимось нагадали гуцулів. Вони, як і українські гірські жителі, геть не орієнтуються в кілометражі. Якось, виїжджаючи з села Санатовка, ми запитали у місцевого мешканця чи є тут десь озеро аби там заночувати, той показав напрямок і сказав, що туди їхати півкілометра. Які ж ми були злі на того дідуся через деякий час, бо насправді виявилося щонайменше кілометрів чотири, та ще й польовою дорогою по пагорбах! До речі, тут в Молдові, як ми це називаємо, веселі гірки. Принаймні північна Молдова вся в пагорбах і пересуватися тут на велосипедах досить важко, особливо, коли зустрічний вітер, з яким нам і «пощастило».
Отож, до того озера таки доїхали, краєвид тут прекрасний, особливо під час заходу та сходу сонця, але саме озеро бруднюще та смердюче. Пізно ввечері ми зрозуміли причину цього - біля озера суцільні пасовища, тут пасеться худоба та вівці, а озеро слугує їм місцем релаксу.
На озері
Вранці, коли вставало сонце пейзажі тут були фантастичні.
Взагалі природа - це диво! В різні періоди вона така цікава, треба лише дивитися і насолоджуватися. Єдине, що мені не подобається, так це людська невдячність природі - ми, люди, дуже засмічуємо її. Глобальне виробництво пластику насправді лише шкодить усім нам!
У Молдові багато дерев грецьких горіхів, вони тут ростуть всюди. Можна просто зупинитися при дорозі та поласувати вітамінами. А ще молдавани масово вирощують кукурудзу, вона в них служить кормом для свійських тварин. Про виноградники я промовчу, їх в Молдові незліченна кількість. А хороший господар має неодмінно заготувити на рік мінімум півтонни вина. Без цього його просто не будуть поважати.
Взагалі Молдова нам дуже сподобалася: красиві пейзажі, «веселі гірки», багато винограду, хороша погода, часто навіть вітер в спину.
Й люди загалом хороші, але досить бідні. Траплялися й такі кадри, які нам розказували про те, як на Майдані вбивали і їли жінок та дітей, та кричали нам услід «фашисти». Цікаво було послухати «супер обізнаних» людей, які, за їхнім переконанням, краще за нас знають, що відбувається в Україні - вони ж бо дивляться «правдиві» російські новини, а ми - «американські».
Вперше в Молдові записували фольклор. Того ранку приїхали в село Катеринівка, погода була чудова, все передбачало успіх у пошуку фольклору. Так і сталося: у перших же бабусь, що сиділи при дорозі біля свого подвір’я, ми запитали, чи співає або грає хтось народну музику в їхньому селі. Ті показали на сусідову хату. Дядько Іван, п’ятдесятидворічний молдавський селянин (видно, що, як справжній молдаванин, випив уже не одну тонну вина) не вагаючись побіг взяти гармошку і давай нам грати. Виявилось, що колись він був першим гармоністом на усіх місцевих та довколишніх весіллях, бо його пальці дуже жваво вигравали молдавські мотиви. Та й сам Іван Іванович казав, що колись огого скільки грав, тепер вже не те, вже перевелося. Тепер уже всі в ресторани йдуть гуляти весілля і його гармошка уже «неформат».
Поки дядько Іван згадував молодість і отримував неприховане задоволення від гри, ми також раділи як малі діти і відразу в пам’яті випливали спогади дитинства: сільське весілля, шалаш і музики… Тим часом на звуки гармошки вибігла з хати Тамара - старша сестра нашого нового знайомого музиканта. Спочатку вона якось так від нас наче ховалася, проте всім своїм виглядом показували, що не проти й поспівати, але ж ми маємо обов’язково попросити. Ми довго не думаючи попросили тітку Тамару щось улюблене заспівати під гармошку. Вона трохи подумала, подумала, видно багато знала пісень, але нам заспівала лише одну.
Чекайте незабаром на продовження!
Сонце котилося за горизонт, тому ми послухали прикордонників і розбили свій табір біля них. Але щедрість та відкритість молдаван на цьому не завершилась. Один з прикордонників, який вільно володів російською (сам він, як виявилось, родом з Чернівців, але вже понад 30 років живе тут, в Молдові) познайомив нас з місцевим водолазом Сергієм і той повіз нас на машині до себе додому аби ми набрали джерельної води. Але окрім води ми отримали цілу купу продуктів та три літри молодого молдавського вина. Ось вам справжня молдавська гостинність!
Сергій і ми
Перед сном насмажили картоплі, відкрили домашнє лечо, що нам подарували і запили те все молодим вином.
Ніч була теплою, незважаючи на те, що поруч Дністер. Зранку узбережжя вкрилося легким туманом.
На сніданок ласували домашнім варенням, яке також нам подарували вчора і пили чай. А далі, спакувавши наші речі, рушили далі, дізнаватись яка є Молдова.
Взагалі молдавани досить цікаві та специфічні, нам чимось нагадали гуцулів. Вони, як і українські гірські жителі, геть не орієнтуються в кілометражі. Якось, виїжджаючи з села Санатовка, ми запитали у місцевого мешканця чи є тут десь озеро аби там заночувати, той показав напрямок і сказав, що туди їхати півкілометра. Які ж ми були злі на того дідуся через деякий час, бо насправді виявилося щонайменше кілометрів чотири, та ще й польовою дорогою по пагорбах! До речі, тут в Молдові, як ми це називаємо, веселі гірки. Принаймні північна Молдова вся в пагорбах і пересуватися тут на велосипедах досить важко, особливо, коли зустрічний вітер, з яким нам і «пощастило».
Отож, до того озера таки доїхали, краєвид тут прекрасний, особливо під час заходу та сходу сонця, але саме озеро бруднюще та смердюче. Пізно ввечері ми зрозуміли причину цього - біля озера суцільні пасовища, тут пасеться худоба та вівці, а озеро слугує їм місцем релаксу.
На озері
Вранці, коли вставало сонце пейзажі тут були фантастичні.
Взагалі природа - це диво! В різні періоди вона така цікава, треба лише дивитися і насолоджуватися. Єдине, що мені не подобається, так це людська невдячність природі - ми, люди, дуже засмічуємо її. Глобальне виробництво пластику насправді лише шкодить усім нам!
У Молдові багато дерев грецьких горіхів, вони тут ростуть всюди. Можна просто зупинитися при дорозі та поласувати вітамінами. А ще молдавани масово вирощують кукурудзу, вона в них служить кормом для свійських тварин. Про виноградники я промовчу, їх в Молдові незліченна кількість. А хороший господар має неодмінно заготувити на рік мінімум півтонни вина. Без цього його просто не будуть поважати.
Взагалі Молдова нам дуже сподобалася: красиві пейзажі, «веселі гірки», багато винограду, хороша погода, часто навіть вітер в спину.
Й люди загалом хороші, але досить бідні. Траплялися й такі кадри, які нам розказували про те, як на Майдані вбивали і їли жінок та дітей, та кричали нам услід «фашисти». Цікаво було послухати «супер обізнаних» людей, які, за їхнім переконанням, краще за нас знають, що відбувається в Україні - вони ж бо дивляться «правдиві» російські новини, а ми - «американські».
Вперше в Молдові записували фольклор. Того ранку приїхали в село Катеринівка, погода була чудова, все передбачало успіх у пошуку фольклору. Так і сталося: у перших же бабусь, що сиділи при дорозі біля свого подвір’я, ми запитали, чи співає або грає хтось народну музику в їхньому селі. Ті показали на сусідову хату. Дядько Іван, п’ятдесятидворічний молдавський селянин (видно, що, як справжній молдаванин, випив уже не одну тонну вина) не вагаючись побіг взяти гармошку і давай нам грати. Виявилось, що колись він був першим гармоністом на усіх місцевих та довколишніх весіллях, бо його пальці дуже жваво вигравали молдавські мотиви. Та й сам Іван Іванович казав, що колись огого скільки грав, тепер вже не те, вже перевелося. Тепер уже всі в ресторани йдуть гуляти весілля і його гармошка уже «неформат».
Поки дядько Іван згадував молодість і отримував неприховане задоволення від гри, ми також раділи як малі діти і відразу в пам’яті випливали спогади дитинства: сільське весілля, шалаш і музики… Тим часом на звуки гармошки вибігла з хати Тамара - старша сестра нашого нового знайомого музиканта. Спочатку вона якось так від нас наче ховалася, проте всім своїм виглядом показували, що не проти й поспівати, але ж ми маємо обов’язково попросити. Ми довго не думаючи попросили тітку Тамару щось улюблене заспівати під гармошку. Вона трохи подумала, подумала, видно багато знала пісень, але нам заспівала лише одну.
Чекайте незабаром на продовження!