"Планета людей"
Ти створив собі тихий світ, замурувавши в своєму кубельці всі виходи до світла, як роблять мурашки. Ти згорнувся клубочком, сховавшись у своєму обивательському затишку, в закостенілих звичках, у затхлій повсякденності провінціального життя, ти спорудив собі цей жалюгідний захисток од вітру, від морського прибою і зірок. Ти не хочеш турбувати себе великими проблемами, тобі й без того нелегко забути, що ти - людина. Ти не мешканець мандрівної планети, ти не замислюєшся над питаннями, які не мають відповіді, - ти просто дрібний обиватель... Ніхто тебе не схопив за плечі, не стримав, коли ще був час. А тепер глина, з якої тебе виліплено, засохла, затверділа, і вже ніщо не розбудить у тобі заснулого музИку, поета чи астронома, який, можливо, колись у тобі жив.
Працюючи тільки заради матеріальних достатків, ми самі будуємо собі в"язницю. І замикаємось у самотності разом зі своїм статком - цим попелом, який не дає нічогісінько, заради чого варто було б жити.
Бути людиною - це якраз і означає відповідати за все. Горіти з сорому за злидні, хоч вони, здавалося б, і не залежать від тебе. Пишатися перемогою, яку здобули твої товариші. І відчувати, що, кладучи свій камінь, ти помагаєш будувати світ.
А мені смішно, коли я чую про зневагу до смерті. Якщо коріння тієї зневаги не в усвідомленні своєї відповідальності, то вона є тільки ознакою духовної убогост або надмірної молодості.
У світі, де все живе тягнеться до живого, де навіть квіти, схиляючись під вітром, змішуються з іншими квітами, де лебідь знає всіх інших лебедів, - тільки люди в цьому світі створюють собі самотність. Яку відстань між нами прокладає наш внутрішній світ!
Відстань вимірюється не далекістю. За садовою огорожею іноді криється більше таємниць, ніж за Китайським муром, і мовчання оберігає душу маленької дівчинки надійніше, ніж неозорі піски оазу в Сахарі.