по ту сторону Майдану
Originally posted by gloria_ma at по ту сторону Майдану
В неї смішна шапка з помпонами, вона тендітна, маленька і жвава. З Києва. В житті б не подумала, що в неї двоє дітей і їй під 30-ть.
- Я пока раздуплилась, неделя прошла. Еще неделю стеснялась. Вот если б меня кто взял за руку и отвел...Потом подруга сказала: "пошли". Если б меня муж сразу позвал... (в голосі жаль). І мы пошли. Я сначала на кухню волонтером устроилась, две недели отработала. Репортаж тут был журналистский, так у нас - тех, кто на кухне, к нему куча претензий - все как-то поверхностно и с ошибками написал. Раптово переходить на українську: ніхто нами не керує, заходить один, каже: "будете готувати те і те".
Та щас. Будемо ми готувати те, що самі вважаємо за потрібне.
Знову російською: ... а потом меня, - киває на мою супутницю, - она сюда привела, к медикам. И я теперь в медичній службі. Все ж таки я биолог по образованию.
Ми стоїмо біля входу в палатці, я здригаюсь від несподіваного руху за спиною, обертаюсь - мимо пройшов молодий хлопець.
- Не бійтеся, я не пристаю, - не дуже приємо посміхається він.
- Та я і не боюсь, може навіть навпаки, - віджартовуюсь.
- Ми сюди не за цим приїхали, робить пісне обличчя. Прям монах.
І тут же до смішної шапки з помпонами: а ти вже уходиш? А як мені вночі погано стане? - і робить рух десь під серцем.
- А якщо я затримаюсь, приїде мій чоловік і тобі точно погано стане, - відповідає. (Ага - не за тим).
- Страшно! - пішов.
- Що з ним? Питаю у Наді.
- Клапан сердечний у нього стоїть. Після 11-го... (грудня). Після штурму гірше стало.
З таким клапаном люди і ходять обережно. А він поїхав на Майдан, значить. І залишився.
Яка хороша у нього посмішка.
Мене в палатку...сотні, де живуть і працюють медики, закріплені за цією сотнею, привела Ніна. Це Паша, він з Луцька - представила.
- Пастбище російською, - запосміхався. Волосся довге, зібране в хвіст.
- А що роблять зараз медики на Майдані? - питаю, - ангіну лікують?
На мене глипнули округлені від здивування сірі очі:
- Ангіну? Нє, ну, буває... Але в основному, ми зашиваємо, робимо перев'язки, ремонтуємо народ одним словом.
- Як це, зашиваєте? - тупо питаюсь. Як часто? Коли це вони зашивають, адже останній штурм був майже місяць назад?
- Ну, як, - не розуміє мого питання Паша, да так...майже кожну ніч поранені. Самооборонців зашиваємо, "тітушки" бувають попадаються.
- КОЖНУ НІЧ?!
Починає розказувати з такою міною на обличчі, яка з'являється у українців, коли включається національне почуття гумору (а воно практично завжди включається в усній розмові. В тексті рідко хто вміє його передати - чомусь в письмовому тексті багато сльози, а ще пафосу, ну, на крайній випадок строгості, а от розмовляють українці практично всі - навіть найзанудніші в текстах, безпафосно, з посмішкою):
- до холодної зброї вже звикли - кожну ніч хтось приносить. Але от на днях якийсь прийшов... з льодорубом! Оце була сенсація.
Постійно ідуть якісь провокації - вхід на Майдан вільний...задумується про щось.
- Хочете чаю?
- Та ну, що я вас буду обпивати, - ніяково.
Все нормально, запевняє мене Паша, потім гречно запитує в який стакан - в великий чи малий. Я кажу, що в малий, але він ще раз каже, що в них все є і гостинно наполягає на великому стакані, при цьому чомусь не уточнюючи з цукром чи без. Я п'ю без цукру зазвичай, але теж забуваю про це сказати.
Іде до столу, що стоїть посеред великого намету. В палатці тепло від грубки, навіть, я б сказала - душно, за деякий час в мене починає боліти голова. Підлога - асфальт, по периметру палатки стоять ...ну, моя б баба, якби була жива, сказала б, що "поли". Це коли щось із досок, від краю однієї стіни до краю іншої. Слугують за кроваті, хоча сплять медики мало...
Приносить чай з лимоном. З цукром.
Майдан живе своїм життям і у кожного своя задача. Ті, що біля сцени, на сцені і політичні туристи (і я теж політичний турист) вони як хвиля морська, на якій грають сонячні лелітки. Тут співають хори і рок-групи, стоять вертепи, читають хороші і погані, але завжди щирі, вірші, про нього пишуть цікаві пости блогери (про те, як чисто на Майдані, яка Йолка, які барикади, які арт-інсталяції), і штовхають довжелезні, важкі, як Сизіфів камінь, промови політики.
А як зануришся глибше - то побачиш зовсім інше - справжнє море, тобто справжній Майдан.
Майдан людей, що з’їхались з усієї України. До речі, палатки де живуть тільки земляцтва мабуть, що і немає. Якщо навіть на палатці написано "Харків", там, крім харків'ян будуть люди з Вінниці і Львова.
В палатці медиків люди з Івано-Франківська, Луцька, Дніпропетровська.
Ось молоденька, кругленька, як здобна булочка, симпатична Катя з Дніпра.
- В тебе є Ніфікард? - вбігаючи в палатку, питає у Паші.
-Тобі що, терміново? - як старший, питає той.
- Ага, срочно.
- Немає.
- Ладна... пішла шукати далі, певно в медслужбу, що в Будинку профспілок.
Поки вона ходила, ми сиділи собі вп'ятьох, пили чай. Розмова йшла жвава, і як завжди буває в таких випадках, перескакували з теми на тему.
- Майданом не керують політики. Майданом керують люди, ну, якщо можна сказати, що Майданом хтось взагалі керує. Це приклад саморганізації. Нє, не все завжди гладко, зі сторони, певно, Майдан зі сторони працює як часи, але він не працює як часи - всяке буває, і я розумію, що справа нова і це унікальний приклад самоорганізації такого здоровенного організму, як Майдан, де є все: оборонці, медики, кухня, забезпечення продуктами, речами, їх облік і контроль, немає хаосу - ніхто не сидить без дрів і ковдр, без їжі і світла. Є каплиці і священники. Є інтернет і бібліотека.
Медики не слідкують за Сценою. Їм все одно, які дійства там відбуваються. У них своя робота. І, мабуть, найважливіша на Майдані.
Сотні вибирають собі сотників самі, ніхто їх не призначає. Просто подивились, прикинули мужики: оцей підходящий.
Тут немає мобілізованих, тут всі добровольці. Люди, що зробили свій вибір згідно своїй совісті і гонору.
Можливо це якраз та сама "анархія" в хорошому сенсі цього слова, коли кожний добровільно бере на себе якусь відповідальність - не тому що це треба для дешевого понту, кар'єри тощо, а з усвідомленого спільного інтересу, просто: так треба. За принципом: роби, що треба і нехай буде як буде.
Між іншим, у кого зірка в лобі, хто надто вживається в роль маленького наполеончика, не затримується на Майдані.
Взагалі на Майдані дуже популярне слово "ротація".
- Я такого слова раніше і не знав, - посміхається Паша. Зате вже тут наслухався на все життя.
Одні люди приїзжають, інші від'їжають. Хто скільки може. Але все під контролем і хорошою, свідомою дисципліною і самодисципліною.
В палатці Паша слідкує, щоб регулярно проводились дезинфекції, палатка чиста, ковдри акуратно застелені.
Катя повернулась, так і не знайшовши "ніфікарда", зняла черевики і залізла в шкарпетках на "піл".
Строго по необхідності їздять митися до когось із знайомих киян.
Навпроти дрімають два хлопця з Івано-Франківська.
- Ми вам не заважаємо? Ми не надто голосно розмовляємо? - турбується моя знайома.
Ні-ні, все добре, - відповідають, -потім прокидаються і хоч і не приймають участі в розмові, сидячи там де і сиділи, але слухають і відчувається, що вони з нами.
Поки ми сиділи зайшла висока білявка і принесла звістку: привезли людей, що сьогодні побив "беркут" під Святошинським РВС. Чому на Майдан їх привезли - незрозуміло, може вже люди бояться в лікарню, а з Майдану як з Січі, видачі немає.
Кожну ніч Майдан чекає штурму.
- Я раніше крові боялась, - розказує ще один волонтер, теж з Луцька і теж Катя. Нє, ну як боялась - не я, організм так реагував на кров - як побачу порізаний палець, блідну і по стінці сповзаю. А зараз... ми тут всі циніки. У нас педіатр працює, Валя звати, ніколи б не подумала, що вона такий цинік, ото підійде до когось пораненого і покрикує: чого ти стогнеш? де болить?
Люди для нас стали як... задумується... підказую: як механізми? Так, як механізми - ми зайняті їх лагодженням, пояснює мені цей юний "цинік", що вже більше місяця добровільно живе польових умовах, в небезпеці, безкорисливо намагаючись допомогти всім болящим.
- А що буде далі, як думаєте? - задаю непросте питання я.
- Знаєте, ми сюди їхали з однією метою... і будемо тут стільки, поки не вирішимо проблему, - відповідає Паша, і я розумію, що ось так просто злітає, як цибуляче лушпиння всі інтернет-розмови про політику і політиків, вибори, всі ці суєтні, дрібні турботи.
Майдан - це вони: Паша, Каті, Валя, Надя, хлопці з Франека і багато-багато інших, що зірвались з теплих місць, хороших робіт, звичного життя і поїхали сюди, ризикувати всім своїм майбутнім заради нашого спільного майбутнього.
Ці люди брали квиток в один кінець.
Я безкінечно поважаю вас.
В неї смішна шапка з помпонами, вона тендітна, маленька і жвава. З Києва. В житті б не подумала, що в неї двоє дітей і їй під 30-ть.
- Я пока раздуплилась, неделя прошла. Еще неделю стеснялась. Вот если б меня кто взял за руку и отвел...Потом подруга сказала: "пошли". Если б меня муж сразу позвал... (в голосі жаль). І мы пошли. Я сначала на кухню волонтером устроилась, две недели отработала. Репортаж тут был журналистский, так у нас - тех, кто на кухне, к нему куча претензий - все как-то поверхностно и с ошибками написал. Раптово переходить на українську: ніхто нами не керує, заходить один, каже: "будете готувати те і те".
Та щас. Будемо ми готувати те, що самі вважаємо за потрібне.
Знову російською: ... а потом меня, - киває на мою супутницю, - она сюда привела, к медикам. И я теперь в медичній службі. Все ж таки я биолог по образованию.
Ми стоїмо біля входу в палатці, я здригаюсь від несподіваного руху за спиною, обертаюсь - мимо пройшов молодий хлопець.
- Не бійтеся, я не пристаю, - не дуже приємо посміхається він.
- Та я і не боюсь, може навіть навпаки, - віджартовуюсь.
- Ми сюди не за цим приїхали, робить пісне обличчя. Прям монах.
І тут же до смішної шапки з помпонами: а ти вже уходиш? А як мені вночі погано стане? - і робить рух десь під серцем.
- А якщо я затримаюсь, приїде мій чоловік і тобі точно погано стане, - відповідає. (Ага - не за тим).
- Страшно! - пішов.
- Що з ним? Питаю у Наді.
- Клапан сердечний у нього стоїть. Після 11-го... (грудня). Після штурму гірше стало.
З таким клапаном люди і ходять обережно. А він поїхав на Майдан, значить. І залишився.
Яка хороша у нього посмішка.
Мене в палатку...сотні, де живуть і працюють медики, закріплені за цією сотнею, привела Ніна. Це Паша, він з Луцька - представила.
- Пастбище російською, - запосміхався. Волосся довге, зібране в хвіст.
- А що роблять зараз медики на Майдані? - питаю, - ангіну лікують?
На мене глипнули округлені від здивування сірі очі:
- Ангіну? Нє, ну, буває... Але в основному, ми зашиваємо, робимо перев'язки, ремонтуємо народ одним словом.
- Як це, зашиваєте? - тупо питаюсь. Як часто? Коли це вони зашивають, адже останній штурм був майже місяць назад?
- Ну, як, - не розуміє мого питання Паша, да так...майже кожну ніч поранені. Самооборонців зашиваємо, "тітушки" бувають попадаються.
- КОЖНУ НІЧ?!
Починає розказувати з такою міною на обличчі, яка з'являється у українців, коли включається національне почуття гумору (а воно практично завжди включається в усній розмові. В тексті рідко хто вміє його передати - чомусь в письмовому тексті багато сльози, а ще пафосу, ну, на крайній випадок строгості, а от розмовляють українці практично всі - навіть найзанудніші в текстах, безпафосно, з посмішкою):
- до холодної зброї вже звикли - кожну ніч хтось приносить. Але от на днях якийсь прийшов... з льодорубом! Оце була сенсація.
Постійно ідуть якісь провокації - вхід на Майдан вільний...задумується про щось.
- Хочете чаю?
- Та ну, що я вас буду обпивати, - ніяково.
Все нормально, запевняє мене Паша, потім гречно запитує в який стакан - в великий чи малий. Я кажу, що в малий, але він ще раз каже, що в них все є і гостинно наполягає на великому стакані, при цьому чомусь не уточнюючи з цукром чи без. Я п'ю без цукру зазвичай, але теж забуваю про це сказати.
Іде до столу, що стоїть посеред великого намету. В палатці тепло від грубки, навіть, я б сказала - душно, за деякий час в мене починає боліти голова. Підлога - асфальт, по периметру палатки стоять ...ну, моя б баба, якби була жива, сказала б, що "поли". Це коли щось із досок, від краю однієї стіни до краю іншої. Слугують за кроваті, хоча сплять медики мало...
Приносить чай з лимоном. З цукром.
Майдан живе своїм життям і у кожного своя задача. Ті, що біля сцени, на сцені і політичні туристи (і я теж політичний турист) вони як хвиля морська, на якій грають сонячні лелітки. Тут співають хори і рок-групи, стоять вертепи, читають хороші і погані, але завжди щирі, вірші, про нього пишуть цікаві пости блогери (про те, як чисто на Майдані, яка Йолка, які барикади, які арт-інсталяції), і штовхають довжелезні, важкі, як Сизіфів камінь, промови політики.
А як зануришся глибше - то побачиш зовсім інше - справжнє море, тобто справжній Майдан.
Майдан людей, що з’їхались з усієї України. До речі, палатки де живуть тільки земляцтва мабуть, що і немає. Якщо навіть на палатці написано "Харків", там, крім харків'ян будуть люди з Вінниці і Львова.
В палатці медиків люди з Івано-Франківська, Луцька, Дніпропетровська.
Ось молоденька, кругленька, як здобна булочка, симпатична Катя з Дніпра.
- В тебе є Ніфікард? - вбігаючи в палатку, питає у Паші.
-Тобі що, терміново? - як старший, питає той.
- Ага, срочно.
- Немає.
- Ладна... пішла шукати далі, певно в медслужбу, що в Будинку профспілок.
Поки вона ходила, ми сиділи собі вп'ятьох, пили чай. Розмова йшла жвава, і як завжди буває в таких випадках, перескакували з теми на тему.
- Майданом не керують політики. Майданом керують люди, ну, якщо можна сказати, що Майданом хтось взагалі керує. Це приклад саморганізації. Нє, не все завжди гладко, зі сторони, певно, Майдан зі сторони працює як часи, але він не працює як часи - всяке буває, і я розумію, що справа нова і це унікальний приклад самоорганізації такого здоровенного організму, як Майдан, де є все: оборонці, медики, кухня, забезпечення продуктами, речами, їх облік і контроль, немає хаосу - ніхто не сидить без дрів і ковдр, без їжі і світла. Є каплиці і священники. Є інтернет і бібліотека.
Медики не слідкують за Сценою. Їм все одно, які дійства там відбуваються. У них своя робота. І, мабуть, найважливіша на Майдані.
Сотні вибирають собі сотників самі, ніхто їх не призначає. Просто подивились, прикинули мужики: оцей підходящий.
Тут немає мобілізованих, тут всі добровольці. Люди, що зробили свій вибір згідно своїй совісті і гонору.
Можливо це якраз та сама "анархія" в хорошому сенсі цього слова, коли кожний добровільно бере на себе якусь відповідальність - не тому що це треба для дешевого понту, кар'єри тощо, а з усвідомленого спільного інтересу, просто: так треба. За принципом: роби, що треба і нехай буде як буде.
Між іншим, у кого зірка в лобі, хто надто вживається в роль маленького наполеончика, не затримується на Майдані.
Взагалі на Майдані дуже популярне слово "ротація".
- Я такого слова раніше і не знав, - посміхається Паша. Зате вже тут наслухався на все життя.
Одні люди приїзжають, інші від'їжають. Хто скільки може. Але все під контролем і хорошою, свідомою дисципліною і самодисципліною.
В палатці Паша слідкує, щоб регулярно проводились дезинфекції, палатка чиста, ковдри акуратно застелені.
Катя повернулась, так і не знайшовши "ніфікарда", зняла черевики і залізла в шкарпетках на "піл".
Строго по необхідності їздять митися до когось із знайомих киян.
Навпроти дрімають два хлопця з Івано-Франківська.
- Ми вам не заважаємо? Ми не надто голосно розмовляємо? - турбується моя знайома.
Ні-ні, все добре, - відповідають, -потім прокидаються і хоч і не приймають участі в розмові, сидячи там де і сиділи, але слухають і відчувається, що вони з нами.
Поки ми сиділи зайшла висока білявка і принесла звістку: привезли людей, що сьогодні побив "беркут" під Святошинським РВС. Чому на Майдан їх привезли - незрозуміло, може вже люди бояться в лікарню, а з Майдану як з Січі, видачі немає.
Кожну ніч Майдан чекає штурму.
- Я раніше крові боялась, - розказує ще один волонтер, теж з Луцька і теж Катя. Нє, ну як боялась - не я, організм так реагував на кров - як побачу порізаний палець, блідну і по стінці сповзаю. А зараз... ми тут всі циніки. У нас педіатр працює, Валя звати, ніколи б не подумала, що вона такий цинік, ото підійде до когось пораненого і покрикує: чого ти стогнеш? де болить?
Люди для нас стали як... задумується... підказую: як механізми? Так, як механізми - ми зайняті їх лагодженням, пояснює мені цей юний "цинік", що вже більше місяця добровільно живе польових умовах, в небезпеці, безкорисливо намагаючись допомогти всім болящим.
- А що буде далі, як думаєте? - задаю непросте питання я.
- Знаєте, ми сюди їхали з однією метою... і будемо тут стільки, поки не вирішимо проблему, - відповідає Паша, і я розумію, що ось так просто злітає, як цибуляче лушпиння всі інтернет-розмови про політику і політиків, вибори, всі ці суєтні, дрібні турботи.
Майдан - це вони: Паша, Каті, Валя, Надя, хлопці з Франека і багато-багато інших, що зірвались з теплих місць, хороших робіт, звичного життя і поїхали сюди, ризикувати всім своїм майбутнім заради нашого спільного майбутнього.
Ці люди брали квиток в один кінець.
Я безкінечно поважаю вас.