Роман "Заколот проти Петлюри". Частина друга. Продовження.
Продовжую викладати глави свого роману.
Дмитро Калинчук. ЗАКОЛОТ ПРОТИ ПЕТЛЮРИ
Тут - попередня частина
Тут - початок другої частини
А тут - початок твору.
Ділянка перону біля потягу командувача Лівобережної групи була оточена розстрільнею запорожців з рушницями навперейми. Носильник, найнятий Артемом, злякано зупинився, коли побачив, де йому треба було нести багаж.
- Я, пане, туди не піду, - залопотів він. - Запорожці - хлопці серйозні. До свого потягу нікого не пускають.
- І не треба. Донесеш до караулу, а там ми й самі.
Біля розстрільні їх зустрів молоденький старшина. Артема він знав.
- Вітаю, пане сотнику! Ласкаво просимо до потягу булави.
- У нас багато багажу, - зауважив старшина-розвідник.
- Айн хвилин! - молодий старшина випромінював люб’язність. - Ройовий!
Двоє дужих солдатів перетягли Тетянині коробки до вагону і занесли в купе. Молоденький старшина підхопив її чемодан. Хлопцям явно кортіло похизуватися перед гарною дівчиною, але Тетяна слухняно грала роль «двоюрідної сестри». Вхопившись за Артемову руку, на військових вона поглядала з дещо сором’язливою цікавістю. Її скромність гарно пасувала самому Артемові, який на правах старшини булави корпусу, навпаки, перед козаками поводився підкреслено гордовито.
Проте у купе їхні маски злетіли геть.
- Старшини-запорожці явно звикли до комфорту, - зауважила Тетяна, окинувши поглядом оксамитові фіранки та шкіряну оббивку.
- Цей потяг нам дістався в спадок від генерала Лігнау, - немов виправдовуючись, відповів Артем. - А в нашого командувача господарство набагато більше.
Тетяна скинула капелюшок і пронизливо поглянула на Артема. Хлопець усе зрозумів - дівчина хотіла перевдягнутися і причепуритися, й тому він у купе ставав зайвим. Старшина-запорожець вийшов до коридору і ніс до носа зіткнувся зі значковим Дяченком.
- А от і розвідник! - зрадів чорношличник. - Чого це ти сам гуляєш? Увесь потяг гуде, що сотник Горач з Києва такий трофей везе!..
- Язики у вас без кісток, - спалахнув Артем. - Який трофей?! Тетяна - моя двоюрідна сестра.
- Еге ж, - зареготав значковий. - А моя Марися - мені кума! Ти от що! Ми у себе стіл накриваємо. Беремо Авраменка, Коржа і тебе. Приводь до нас свою сестру - і алюр три хрести!
Коли Артем повернувся до купе, Тетяна сиділа на диванчику у дорожній сукні, привітна і мила. Запрошення чорношличніків вона прийняла.
- Званий обід у потязі командувача! - засміялася вона. - Звучить! Обов’язково підемо.
У купе Чорних Шликів стіл ломився від смачних страв. На канапах сумували четверо старшин - двоє у бешметах та черкесках, а двоє - в оздоблених малиновим кантом «англійських» френчах кольору хакі. Плечі старшин прикрашали вузькі парадні погони зі шнура. За такі погони в Києві можна було залюбки дістати стусанів, але старшин-запорожців зачепити не ризикував ніхто.
Коли Тетяна увійшла до купе, назустріч їй зразу ж підхопився русявий блакитноокий парубок у черкесці.
- Чекаємо на вас із нетерпінням, - старшина подав руку, посміхнувся і став поруч, немов кавалер на губернаторському балу. - Пан Горач обіцяв нас познайомити зі своєю родичкою. Але він словом не обмовився, що ви настільки дивовижно гарні. Сідайте, будь-ласка!
- Гей, пане Чорний Шлик! А чого це тендітна панна має сідати біля вас? - крізь посмішку збурення вродливого кароокого старшини у френчі виглядало кумедно. - Біля нас і зручніше, і вигляд з вікна кращій. Ви ж не хочете посадити поруч і панну Тетяну, і пана Горача?
- Звісно, не хочу, - відповів русявий у черкесці. - Треба якось ділитися.
- Ділитися треба по-братськи, - зауважив кароокий старшина у френчі. - Вам - розвідник, нам - тендітна панна.
Русявий хотів щось заперечити, коли заговорила сама Тетяна:
- З радістю прийму ваше запрошення, - дівчині явно лестила увага стількох сильних чоловіків одразу. - Якщо біля вас зручніше, я радо сяду біля вас і дивитимуся на панів Чорних Шликів. Гадаю, скривджених не буде?
Скривджених не знайшлося. Влаштувавшись біля чорношличників, Артем міг досхочу милуватися нею. А Тетяна розмістилася між двох старшин-піхотинців і обдарувала компанію чарівною посмішкою.
- Будемо знайомитися, - мовив гарненький старшина у френчі.
- Дивися, Таню, - Артем заговорив тоном екскурсовода у музеї скарбів. - Миловидний пан, який так чемно зустрів тебе у купе, - сам командир дивізіону Чорних Шликів сотник Володимир Римський-Корсаков. Родич знаменитого композитора, знаменитого адмірала…
- Знаменитого поета, - посміхнувся русявий старшина. - Будьте певні, якби існував біолог Римський-Корсаков, його б також записали мені у родичі.
- А поки не записали, підемо далі. Той юний пан, який так натхненно бився за право сидіти поруч тебе - це сотник Никифор Авраменко, - урочисто мовив старшина-розвідник. - Дівчатам притаманно звертати увагу на його гарну зовнішність і не помічати бойових відзнак, що прикрашають його груди. Пан Авраменко в окопах з першого дня війни! Фронтовик-сапер! Орденоносець! Георгіївський кавалер! Учасник бою під Крутами. Я вірю настане день, коли про цього славного покорителя дівочих сердець і ворожих окопів буде написаний чудовий пригодницький роман!
- Тільки писати його доведеться самотужки, - розсміявся сотник Авраменко.
Артем продовжив знайомство:
- Кучерявий сором’язливий юнак, що сидить ліворуч від тебе, - це значковий Іван Корж. Одесит і особистий осавул нашого командувача. Десь тут валандається у потязі ще й його товариш Микола Письменний…
- Він зараз біля командувача, - зауважив юний ад’ютант.
- Він на службі, - знизав плечима Артем. - Не всім же гуляти?.. А тепер, Тетянко, прошу тебе приготуватися. Похмурий вершник із суворим поглядом мужніх очей, що сидить біля вікна, - то людина незамінна ані у бою, ані на гульбищі. Своїм характером він здатен привертати до себе найбільш лихих шибайголів, а своє простотою - перегравати навіть хитрючих дивізійних інтендантів. Коли він береться за шаблюку - вороги самі у паніці розбігаються геть. Панно Тетяно, я маю честь познайомити вас зі значковим Петром Дяченком. Якщо у Харкові ви маєте боржників, ми попросимо пана Петра завітати до них разом із вами. Гарантую - борг вам повернуть із відсотками.
Петро Дяченко кинув у бік Артема похмурий пронизливий погляд. Але промовчав.
- Смійтеся-смійтеся, - сотник Римський-Корсаков вирішив вступитися за свого підлеглого. - А от стіл цей і харч, і вино - повністю заслуга пана Дяченка. Ми не подумали, а він позичив у мене грошей і здійснив рейд на ресторан готелю «Континенталь». Це - попри заборону розпивати в потязі командувача спиртні напої.
- То правда, - підтвердив його слова сотник Авраменко. - Майте на увазі, панно Тетяно, ви знаходитеся серед злісних порушників військової дисципліни. У Запорізькому корпусі щодо пияцтва дуже суворі покарання. Винуватців січуть канчуками. Якщо раптом сюди завітає якийсь штаб-старшина, він мусить зразу нас заарештувати. Це мав би зробити і комендант булави корпусу…
- Якби ним не був сам пан Авраменко, - зауважив Артем.
Дівочий сміх полоскотав вуха присутніх, мов чарівна музика. Сотник Римський-Корсаков наповнив бокали.
- Не будемо зволікати, - командир чорношличників весело поглянув на усіх присутніх. - Вип’ємо просто зараз. Панове! Життя дарує нам дивовижні сюрпризи. Коли я дитиною грався в солдатики в родовому маєтку моїх батьків-дворян, я й гадки не мав, що колись командуватиму славетним дивізіоном козаків-запорожців. А кілька днів тому, гуляючи Києвом, я не сподівався, що подорож відбудеться у такій дивовижній компанії. Панно Тетяно, я п’ю за вас, за те, що своєю присутністю ви прикрасили нашу чоловічу компанію. Хто, крім гарненьких дівчат, надихає нас, парубків, на подвиги та на те, аби ставати кращими? Вип’ємо! За знайомство!
Цокнули склянки.
Старшини і дівчина смакували розкладеними на столі делікатесами, коли сотник Авраменко глузливо посміхнувся і промовив:
- От бачите, панно Тетяно, чорношличники - то справжні козаки! Як шаблюками не махають - то п’ють. А як не п’ють - то вошей б’ють, а все не гуляють!
- А ви все за своє, пане сотнику? - глузливо запитав у тон йому сотник Римський-Корсаков. - Всім хороший козак - тільки вуса не так?
- А що тут поробиш, пане командире, - зареготав значковий Дяченко. - Козаку-нетязі спокою нема ніде - і вночі біда знайде.
- А біда - вона така, - сотник Авраменко розважався, глузуючи з чорношличників. - Біда сама не ходить - вона з собою Дяченка водить.
Артем підморгнув чорношличникам і обернувся до дівчини:
- Таню, слухай. Хай ці кепкуни одне одного беруть на кпини, а ми, мабуть, підемо…
- Куди-и-и-и?!
Слова Артема миттю нагадали старшинам, що серед них сиділа приваблива гостя.
Вечірка ставала все більш веселою та безтурботною. Сотник Римський-Корсаков обдаровував Тетяну вишуканими компліментами. Артем, як міг, намагався його перевершити. Значковий Корж весело посміхався. Тетяна, весела й щира, уважно вислухувала кожного. Сотник Авраменко продовжував брати на кпини значкового Дяченка, а той, простий, мов Тарас Бульба, розвалився у кутку біля вікна і тішив компанію якимись грубуватими анекдотами.
- Частуються горілочкою карась із карасем. І один іншому говорить: «А знаєш, рибалка, у якого я вчора з гачка зірвався, вагою був не менше шести пудів!»
З коридору почувся кашель вартового. Приклад грюкнув об підлогу так, наче вартовий перестарався, виконуючи команду «струнко». Сотник Авраменко підхопився з канапи.
- Ховайте коньяк, вино і склянки!
- Цього тільки бракувало, - буркнув Дяченко.
Кілька спритних рухів - і на столі не лишилося й сліду спиртного. Двері розчинилися. До купе завітав власною персоною отаман булави Запорізького корпусу полковник Парфенів. Старшини скочили на ноги і завмерли по стійці «струнко».
- Так, пановє старшини, - начальник штабу виглядав похмурим та зосередженим. - Ви, я сматрю, вєсєло праводітє врємя? Судариня, ета ви пріходітєсь родствєніцей сотніку Горачу? Панятна. Ну так што, гаспада, вєсєлімся? Алкаголєм балуємся?
- Ніяк ні, пане отамане булави корпусу! - гучно, мов на гвардійському плацу гаркнув сотник Римський-Корсаков. - Вживати спиртні напої на службі суворо заборонено!
- Точна нє балуєтєсь?
- Так точно.
Начальник штабу корпусу присів на канапку і розстібнув верхній ґудзик френча.
- Тагда налівайтє.
Старшини переглянулися. Сотник Авраменко схвально кивнув. Перед начальником штабу миттю виросла склянка з коричневою духмяною рідиною.
- За мілих дам, - мовив полковник і перекинув у себе вміст склянки.
Вино та коняк повернулися на свої місця. Але жартувати ніхто не наважувався - закусювали мовчки. Начальник штабу почувався явно незручно та пригнічено. Якийсь час він мовчав, немов збирався з думками.
- Панімаю, што порчу вам вєсєль’є, - тон отамана булави не віщував нічого гарного. - Но прашу вас всєх нє увлєкацца гулянкой. Гаспада чєрнашличнікі - ви сайдьотє в Палтавє. Ваш дивізіон па факту - всьо єщьо сотня. Вам прідстаіт німєдлєнна развєрнуть єво да штатнай чіслєннасті. Значковий Корж. Камандующій врємєнна распаложит свій штаб в Палтавє. К абеспєчєнію онава патрудітєсь приступіть нємєдлєнна. Сотнік Горач! Ми с вамі праслєдуєм да Харькава. Я астанусь в Кавягах - в булавє корпуса. А ви атправітєсь в Харькав, прибудєтє в булаву Запарожскай дівізіі і арганізуєтє тщатєльную развєдку прикардоннай паласи. Команда коннай развєдкі засідєлась бєс сваєво камандіра. Вот такіє у мєня для вас новасті, гаспада.
Хвилювання начальника штабу передалося і старшинам, і Тетяні. Вигляд і настрій полковника Парфеніва були промовистішими за його слова.
- Сталося щось погане, пане полковнику? - спитав Артем.
- Сталась, - похмуро відповів отаман булави. - В Харькавє разогнан бальшевіцкій мітінг - чєрвонци разагєтіравалі крестьян-прізивніков. А в ета самає врємя красниє заняли Купянск. І што характерна - нємци ушлі із горада точна за два часа да пріхода красних.
Отаман булави сам налив собі пів чарки коняку.
- Не нравіца мне всьо ета. Ох, нє нравіца!
ДАЛІ БУДЕ
Повну версію роману можна закачати тут: Заколот проти Петлюри