Пепік, Проскурня і Тарас Григорович
Пепік з Донбасу - це людина, яку я шукав для фільму протягом двох місяців.
Почалося все з листування з людьми, що мали знайти мені героїню для зйомок на Донбасі в Снєжному. Я думав, що цікаво буде зафільмувати монолог про Шевченка дівчинки-підлітка, що краде вугілля з копанок.
Але мої "контактери" за два місяці нічого насправді не підготували та героїні не знайшли. Перебуваючи у селищі Снєжноє, знайшов батька 14-річної пацанки, але вона поїхала до свого хлопця (!) в Торес за власні гроші. Уявляю собі цю дівчинку. Колись я її, можливо, зніму.
Але дівчинка тоді в Снєжному вже була не потрібна. Бо я знайшов Пепіка.
* * *
І раптом Пепік, який спілкувався зі мною про все на світі та говорив на донбаському нарєчії, перейшов на ідеальну [читати далі]
українську мову. Він згадав маму, котра знала усю "Катерину" напам’ять. Сльози бризнули з очей, і він почав говорити такі щирі, прості та глибокі слова… А в кінці сказав: "А душі наші - в неволі".
Після цього монологу він почав мене шпетити тим, що ми, українські митці, так мало говоримо про Шевченка, Лесю Українку, Франка. Він сварився, що ми згадуємо про них лише в роки ювілеїв, і що не використовуємо все наше культурне багатство.
Зрозумійте, це говорив мені Пепік - людина без паспорту, безхатько, який підживає за похльобку!
(с) Джерело