В мені живе дві тиші.
Не сходи с моих уст.
С моих карт, радаров и барных стоек.
Этот мир без тебя вообще ничего стоит.
Пребывает сер, обездвижен, пуст.
Не сходи с моих строк.
Без тебя этот голос ждал, не умел начаться.
Ты его единственное начальство.
Направляй его, справедлив и строг.
(с) вера полозкова
Накрапала в чашечку корвалолу... і мені запахло мамою. Мама щодня п'є корвалол. Взяла у Софії валер'янку. Серце сьогодні душить... Я ніби ну геть спокійна, а серце душить. І не сумно, і не смішно, просто пусто. І не знаю, нащо це все пишу... просто хочеться поговорити. Мабуть, треба поїхати в Михайлівський... там спокійно. Мене лякає байдужість... схоже на те, що було... Третьої пустоти я не витримаю. Не в банально-песимістичному сенсі... я дуже люблю небо, аби хоч на хвильку подумати щось... Не витримаю в тому сенсі, що Ассоль в середині заховається... Не помре, а візьме і заховається.
І ще сумно, що в мене не виходить ненавидіти... Не виходить байдужість. Виходить Тиша. Тиша - це не байдужість. Тиша... це щось затишне, але солоне... ніжне, але... Та що я...
Треба поставити знову свічки. Це вже вкотре?.. За ваше щастя.
В мені живе аж дві тиші. Одна, правда, вже власне моя, обжита, звична... я її навіть люблю. То ніжна тиша, синьоока... А друга тиша груба, але все одно тиша. Так просто мало бути. І ніхто тому не виною. Тільки почуття провини муляє... Колись мине.
С моих карт, радаров и барных стоек.
Этот мир без тебя вообще ничего стоит.
Пребывает сер, обездвижен, пуст.
Не сходи с моих строк.
Без тебя этот голос ждал, не умел начаться.
Ты его единственное начальство.
Направляй его, справедлив и строг.
(с) вера полозкова
Накрапала в чашечку корвалолу... і мені запахло мамою. Мама щодня п'є корвалол. Взяла у Софії валер'янку. Серце сьогодні душить... Я ніби ну геть спокійна, а серце душить. І не сумно, і не смішно, просто пусто. І не знаю, нащо це все пишу... просто хочеться поговорити. Мабуть, треба поїхати в Михайлівський... там спокійно. Мене лякає байдужість... схоже на те, що було... Третьої пустоти я не витримаю. Не в банально-песимістичному сенсі... я дуже люблю небо, аби хоч на хвильку подумати щось... Не витримаю в тому сенсі, що Ассоль в середині заховається... Не помре, а візьме і заховається.
І ще сумно, що в мене не виходить ненавидіти... Не виходить байдужість. Виходить Тиша. Тиша - це не байдужість. Тиша... це щось затишне, але солоне... ніжне, але... Та що я...
Треба поставити знову свічки. Це вже вкотре?.. За ваше щастя.
В мені живе аж дві тиші. Одна, правда, вже власне моя, обжита, звична... я її навіть люблю. То ніжна тиша, синьоока... А друга тиша груба, але все одно тиша. Так просто мало бути. І ніхто тому не виною. Тільки почуття провини муляє... Колись мине.