Маестро
Тільки, заради Бога, не відпускай моєї руки, кажу я.
Сьогодні ти хворієш, тож можу бігати навколо тебе весь вечір, і ти не втечеш. Можу принести тобі малини, напоїти молоком із медом, поставити тобі градусник, можу щохвилини торкатися губами твого лоба, і розчулено рухати бровами. Можу залізти до тебе в крісло, під твій палючий плед, у твої обійми, слухати спокійне серце, чухатися об щетину і намагатися поглядом зупинити секундну стрілочку твого годинника. І вдосталь - вічність! - дивитися на твої руки.
О так, я схиблена на цих руках.
Тільки, заради Бога, не відпускай моєї руки, кажу я.
Тільки, заради Бога, не відпускай моєї руки, кажу я, коли година пік і на нас суне сліпа юрба з дуже гострими ліктями та сталевими плечима.
Я таких рук більше ніде не бачила. І ви не бачили. І ніхто не бачив. Вони дуже красиві. Вони великі.. От щойно було зап’ястя - а тут раз, починається широка відкрита долоня, тверда - але ні, не жорстка, ні, в жодному разі! Я люблю тиснути пальцями на пагорб Венери - він м'який, наче подушка, м’ясистий. Але довго це робити не виходить, бо на мене нападає великий палець, і я підкорююсь. Великий палець і справді великий. І він гнеться в усі боки. Я розкриваю власні долоні, порівнюю. Намагаюся ворушити самим лише мізинцем, але підмізинний уперто передражнює його.
А в нього пальці можуть рухатися незалежно один від одного. І це магія.
З нього вийшов би незрівнянний шулер.
Тільки, заради Бога, не відпускай моєї руки, кажу я, коли ми сідаємо в літак і літак починає злітати.
До речі, підмізинний палець правої руки має свою особливість. Він його постійно тре, і при самій основі на шкірі тонка бліда смужка. Тут була обручка. Тепер там слід, що не піддається засмазі. Нижні фаланги вкриті рідким шорстким волоссям. Воно не колюче.
Він тримає виделку, і хочеться це малювати. Він бере в руки олівця - і хочеться розплататись під ним аркушиком чистого паперу. Він застібає ґудзики, і хочеться скавуліти: ну чого їх так мало?
Як вправно вони все це роблять, ці його пальці, довершеність природи - у скороченні кожного м’яза, у театральній пластиці, у напруженні волокон, у гармонійній і безупинній роботі суглобів. І коли його руки торкаються мене - мені вже непотрібно все це бачити. Я вся перетворююсь у великий чорнильний відбиток його пучків.
Тільки, заради Бога, не відпускай моєї руки, кажу я, коли мне кладуть на операційний стіл і вимикають світло.
Годинника він знімає в єдиному випадку.
Коли залишається сам на сам із Ним. Зі своїм блискучим роялем.
Вони розуміють один одного з пів дотику, і щоразу при цьому видовищі на мене нападає стан, подібний до агонії. Бо це саме той стан, у якому неможливо відрізнити життя від смерті, смерть від сну, сон від фантазії, фантазію від реальності, реальність від ірреальності, все зливається в одне, через тебе проходять пекельна мука та райська насолода, від обох хочеться нити й конати, тисячі тисяч разів в тобі щось народжується й помирає, народжується й помирає - невідривно, всі нутрощі вийнято геть - і ти, пуста, знесилена оболонка, не можеш навіть плескати в долоні. Плескіт інших обрушується на тебе будівельним сміттям - занадто грубий звук, занадто брутальний після цього священнодійства… Звісно, «сам на сам» - не значить, що нікого немає. Ні. Бозна скільки гостей приходять у цю вітальню, аби струсити її своїми бурхливими аплодисментами й високотональними зойками. Але для нього є тільки рояль, і є те, що між ними.
Коли мені на вухо волого шепочуть: «Скажи ж, таке враження, наче це не він грає - а Хтось .. чи Щось його руками!», я обурююсь. Як це не він?! Саме він, він, нащо ж позбавляти його визнання, що він його дійсно заслужив?
Коли я прокидаюсь, штучне біле світло ріже очі, але він тримає мене за руку.
А ще його руки бувають… кулаками. Пальці наче складаються в коробочку чи в спеціальний футляр, кожен на своєму місці, наче пілот за штурвалом, і всі разом готові до бою. Кулак - це найпростіша ілюстрація синергії: складені докупи, ці тендітні гнучкі пальці перетворюються на страшну зброю.
Тільки, заради Бога, не відпускай моєї руки, кажу я, коли ми стоїмо на нічному даху, він кричить: «А давай стрибнемо!» і регоче так, що Терези на небі починають погрозливо гойдатися.
Коли він грає, він стає іншим. Його завжди зібране зморшками чоло розгладжується, примружені очі під благоговійно і трохи питально піднятими бровами зрощуються любов'ю, все тіло розслаблене, і лише руки, руки скаженіють, за ними неможливо встежити, їх десять одразу, і всі вони водночас знімають з піддатливих клавіш тривимірну музику - так бджоли знімають нектар зі збуджених квіток… І ця музика, ця стихія дев'ятим валом обрушується на стіни, огинає кожен виступ, обплітає люстру, кришиться на промені, відбивається у дзеркалах і вибиває з-під ніг підлогу.
Сьогодні добігає кінця, і ти знову біжиш. Біжиш. Розганяєшся, набираєш швидкості. Ти стрибнеш, от-от стрибнеш. А мені страшно. Все холоне всередині, у вуха контрабасом б'є вітер, і набравши побільше повітря в легені, я видихаю: «Тільки, заради Бога!..» А ти обертаєшся, зупиняєш мене жестом, і заспокійливо всміхаючись, кажеш: «Я знаю».
І коли вітер стихне, і я зможу розплющити очі, я побачу твою руку у своїй. З накрохмаленим манжетом на кінці, проштрикнутим золотою запонкою.
Сьогодні ти хворієш, тож можу бігати навколо тебе весь вечір, і ти не втечеш. Можу принести тобі малини, напоїти молоком із медом, поставити тобі градусник, можу щохвилини торкатися губами твого лоба, і розчулено рухати бровами. Можу залізти до тебе в крісло, під твій палючий плед, у твої обійми, слухати спокійне серце, чухатися об щетину і намагатися поглядом зупинити секундну стрілочку твого годинника. І вдосталь - вічність! - дивитися на твої руки.
О так, я схиблена на цих руках.
Тільки, заради Бога, не відпускай моєї руки, кажу я.
Тільки, заради Бога, не відпускай моєї руки, кажу я, коли година пік і на нас суне сліпа юрба з дуже гострими ліктями та сталевими плечима.
Я таких рук більше ніде не бачила. І ви не бачили. І ніхто не бачив. Вони дуже красиві. Вони великі.. От щойно було зап’ястя - а тут раз, починається широка відкрита долоня, тверда - але ні, не жорстка, ні, в жодному разі! Я люблю тиснути пальцями на пагорб Венери - він м'який, наче подушка, м’ясистий. Але довго це робити не виходить, бо на мене нападає великий палець, і я підкорююсь. Великий палець і справді великий. І він гнеться в усі боки. Я розкриваю власні долоні, порівнюю. Намагаюся ворушити самим лише мізинцем, але підмізинний уперто передражнює його.
А в нього пальці можуть рухатися незалежно один від одного. І це магія.
З нього вийшов би незрівнянний шулер.
Тільки, заради Бога, не відпускай моєї руки, кажу я, коли ми сідаємо в літак і літак починає злітати.
До речі, підмізинний палець правої руки має свою особливість. Він його постійно тре, і при самій основі на шкірі тонка бліда смужка. Тут була обручка. Тепер там слід, що не піддається засмазі. Нижні фаланги вкриті рідким шорстким волоссям. Воно не колюче.
Він тримає виделку, і хочеться це малювати. Він бере в руки олівця - і хочеться розплататись під ним аркушиком чистого паперу. Він застібає ґудзики, і хочеться скавуліти: ну чого їх так мало?
Як вправно вони все це роблять, ці його пальці, довершеність природи - у скороченні кожного м’яза, у театральній пластиці, у напруженні волокон, у гармонійній і безупинній роботі суглобів. І коли його руки торкаються мене - мені вже непотрібно все це бачити. Я вся перетворююсь у великий чорнильний відбиток його пучків.
Тільки, заради Бога, не відпускай моєї руки, кажу я, коли мне кладуть на операційний стіл і вимикають світло.
Годинника він знімає в єдиному випадку.
Коли залишається сам на сам із Ним. Зі своїм блискучим роялем.
Вони розуміють один одного з пів дотику, і щоразу при цьому видовищі на мене нападає стан, подібний до агонії. Бо це саме той стан, у якому неможливо відрізнити життя від смерті, смерть від сну, сон від фантазії, фантазію від реальності, реальність від ірреальності, все зливається в одне, через тебе проходять пекельна мука та райська насолода, від обох хочеться нити й конати, тисячі тисяч разів в тобі щось народжується й помирає, народжується й помирає - невідривно, всі нутрощі вийнято геть - і ти, пуста, знесилена оболонка, не можеш навіть плескати в долоні. Плескіт інших обрушується на тебе будівельним сміттям - занадто грубий звук, занадто брутальний після цього священнодійства… Звісно, «сам на сам» - не значить, що нікого немає. Ні. Бозна скільки гостей приходять у цю вітальню, аби струсити її своїми бурхливими аплодисментами й високотональними зойками. Але для нього є тільки рояль, і є те, що між ними.
Коли мені на вухо волого шепочуть: «Скажи ж, таке враження, наче це не він грає - а Хтось .. чи Щось його руками!», я обурююсь. Як це не він?! Саме він, він, нащо ж позбавляти його визнання, що він його дійсно заслужив?
Коли я прокидаюсь, штучне біле світло ріже очі, але він тримає мене за руку.
А ще його руки бувають… кулаками. Пальці наче складаються в коробочку чи в спеціальний футляр, кожен на своєму місці, наче пілот за штурвалом, і всі разом готові до бою. Кулак - це найпростіша ілюстрація синергії: складені докупи, ці тендітні гнучкі пальці перетворюються на страшну зброю.
Тільки, заради Бога, не відпускай моєї руки, кажу я, коли ми стоїмо на нічному даху, він кричить: «А давай стрибнемо!» і регоче так, що Терези на небі починають погрозливо гойдатися.
Коли він грає, він стає іншим. Його завжди зібране зморшками чоло розгладжується, примружені очі під благоговійно і трохи питально піднятими бровами зрощуються любов'ю, все тіло розслаблене, і лише руки, руки скаженіють, за ними неможливо встежити, їх десять одразу, і всі вони водночас знімають з піддатливих клавіш тривимірну музику - так бджоли знімають нектар зі збуджених квіток… І ця музика, ця стихія дев'ятим валом обрушується на стіни, огинає кожен виступ, обплітає люстру, кришиться на промені, відбивається у дзеркалах і вибиває з-під ніг підлогу.
Сьогодні добігає кінця, і ти знову біжиш. Біжиш. Розганяєшся, набираєш швидкості. Ти стрибнеш, от-от стрибнеш. А мені страшно. Все холоне всередині, у вуха контрабасом б'є вітер, і набравши побільше повітря в легені, я видихаю: «Тільки, заради Бога!..» А ти обертаєшся, зупиняєш мене жестом, і заспокійливо всміхаючись, кажеш: «Я знаю».
І коли вітер стихне, і я зможу розплющити очі, я побачу твою руку у своїй. З накрохмаленим манжетом на кінці, проштрикнутим золотою запонкою.