СПРАВЖНЄ
Він дивиться на мене очима пораненого морського котика, і я беру його за ласт, тобто за руку, і цілую в ніс.
Ми йдемо порожнім бульваром, і в повітрі розплескується зворушлива тиша.
Він так сильно стискає мою руку, що я шкірою відчуваю його правічний страх. Мені згадується власне дитинство, коли шорсткий асфальт стелився під моїм втомленим кроком і ніч наганяла сон. Ми йшли з гостей, і від надмірних емоцій, що вийшли за вечір, тіло сповнювалося бридким спустошенням. Хотілося продовжувати радіти, але енергія вже встигала впасти нижче нуля, і наче на екрані фотокамери, в мені нудотно пищала батарея: запас вичерпано…
Його рука маленька й тепла. В ній б'ється серце, і вона липка від шоколадних цукерок. Подумки я дістаю з кишені носовичка й витираю йому руку, але мить занадто сакральна для такого прагматизму.
Від напруження я, за звичкою, починаю наспівувати. Він вдячно підхоплює і повторює: му-гу, му-гу-гу… Його очі склеюються, і мені кортить їх поцілувати. Але до солодких снів ще шість станцій метро й пересадка.
Він застібує верхнього ґудзика на сорочці, і мене осяює, що мені його не шкода. Він не виглядає вразливим. Просто на моїх очах він мужніє, і мене охоплює гордість.
Він бачить двох котів, що заснули одне на одному в кимсь залишеному кошику, і радісно сміється. Його зуби білі, і вони блискотять у імлі.
Ми чекаємо на потяг. Я кладу руку йому на голову, він косо озирається і підбадьорливо кліпає. Це йому мене шкода, а не навпаки. Мене лихоманить.
Чи все те, що штучне, - погане? Щось стоїть у горлі, наче рибна кістка, я відкашлююсь і роблю вигляд, що вивчаю годинник. Поїзда немає вже дев'ять хвилин. Він знесилено спирається на мою ногу, і я чую, як він потроху стає все важчим.
Чи все те, що штучне, - погане?? Я бачу його русяву маківку і хочу кричати, так, щоб і рев потягу не зміг заглушити: НІ!..
Потяг заколисує його, вагон порожній, тож він лягає в повний зріст, поклавши голову мені на коліна, а щоку підпирає рукою. Поодинокі пасажири дивляться на нас зі схваленням. Очі ріже від утоми, але я все дивлюсь і дивлюсь у його лице. Кругле підборіддя, вперто стиснуті губи. Таке враження, що все вже забулося, і що завтра він так само легковажно й безжурно буде стрибати по майданчику, як і всі ці чотири роки невідання. Шкіра повік тонка і гладенька, і на пів щоки справа, на пів щоки зліва - вії.
Мої вії.
Мої гени.
Мої ХУ.
Але не мій… син.
Твій. Одноосібний. Власницький інстинкт таки спрацював.
Ти обманула мене.
Ти використала мене.
Щоб зробити собі мою напів-копію.
Ти народила собі сина. А я… А я залишився осторонь. Добрий дядечко, що приносить смачні гостинці й вигадливі іграшки.
Однак сьогодні все викрилось. І я не почуваюсь винним. Бо знаєш, що? Не такий він вже і штучний. Природа бере своє, і ти мусиш визнати, що він мене любить.
Не менш за тебе.
Ми підіймаємось сходами, він раптом зупиняється, і незграбно, похапливо обіймає мої ноги. Мені спирає дихання.
Я натискаю на дзвінок, і глибоко вдихаю. Ти почуєш таке: від сьогодні - тільки в комплекті. Він і я, два чоловіки, яких ти любиш понад життя.
Відчиняй. Дитина хоче спати.
Ми йдемо порожнім бульваром, і в повітрі розплескується зворушлива тиша.
Він так сильно стискає мою руку, що я шкірою відчуваю його правічний страх. Мені згадується власне дитинство, коли шорсткий асфальт стелився під моїм втомленим кроком і ніч наганяла сон. Ми йшли з гостей, і від надмірних емоцій, що вийшли за вечір, тіло сповнювалося бридким спустошенням. Хотілося продовжувати радіти, але енергія вже встигала впасти нижче нуля, і наче на екрані фотокамери, в мені нудотно пищала батарея: запас вичерпано…
Його рука маленька й тепла. В ній б'ється серце, і вона липка від шоколадних цукерок. Подумки я дістаю з кишені носовичка й витираю йому руку, але мить занадто сакральна для такого прагматизму.
Від напруження я, за звичкою, починаю наспівувати. Він вдячно підхоплює і повторює: му-гу, му-гу-гу… Його очі склеюються, і мені кортить їх поцілувати. Але до солодких снів ще шість станцій метро й пересадка.
Він застібує верхнього ґудзика на сорочці, і мене осяює, що мені його не шкода. Він не виглядає вразливим. Просто на моїх очах він мужніє, і мене охоплює гордість.
Він бачить двох котів, що заснули одне на одному в кимсь залишеному кошику, і радісно сміється. Його зуби білі, і вони блискотять у імлі.
Ми чекаємо на потяг. Я кладу руку йому на голову, він косо озирається і підбадьорливо кліпає. Це йому мене шкода, а не навпаки. Мене лихоманить.
Чи все те, що штучне, - погане? Щось стоїть у горлі, наче рибна кістка, я відкашлююсь і роблю вигляд, що вивчаю годинник. Поїзда немає вже дев'ять хвилин. Він знесилено спирається на мою ногу, і я чую, як він потроху стає все важчим.
Чи все те, що штучне, - погане?? Я бачу його русяву маківку і хочу кричати, так, щоб і рев потягу не зміг заглушити: НІ!..
Потяг заколисує його, вагон порожній, тож він лягає в повний зріст, поклавши голову мені на коліна, а щоку підпирає рукою. Поодинокі пасажири дивляться на нас зі схваленням. Очі ріже від утоми, але я все дивлюсь і дивлюсь у його лице. Кругле підборіддя, вперто стиснуті губи. Таке враження, що все вже забулося, і що завтра він так само легковажно й безжурно буде стрибати по майданчику, як і всі ці чотири роки невідання. Шкіра повік тонка і гладенька, і на пів щоки справа, на пів щоки зліва - вії.
Мої вії.
Мої гени.
Мої ХУ.
Але не мій… син.
Твій. Одноосібний. Власницький інстинкт таки спрацював.
Ти обманула мене.
Ти використала мене.
Щоб зробити собі мою напів-копію.
Ти народила собі сина. А я… А я залишився осторонь. Добрий дядечко, що приносить смачні гостинці й вигадливі іграшки.
Однак сьогодні все викрилось. І я не почуваюсь винним. Бо знаєш, що? Не такий він вже і штучний. Природа бере своє, і ти мусиш визнати, що він мене любить.
Не менш за тебе.
Ми підіймаємось сходами, він раптом зупиняється, і незграбно, похапливо обіймає мої ноги. Мені спирає дихання.
Я натискаю на дзвінок, і глибоко вдихаю. Ти почуєш таке: від сьогодні - тільки в комплекті. Він і я, два чоловіки, яких ти любиш понад життя.
Відчиняй. Дитина хоче спати.