Новини палеВонтологии. Частына пэрша
Полный живительный источник здесь http://hvylya.net/interview/politics2/taras-stetskiv-mi-zaprosili-kuchmu-do-sebe-tipu-posiditi-vipiti-pogomoniti.html
Что не перестаёт доставлять в анамнезе визадефицитных, так это факт как они на голубом глазу могут сдать себя с потрохами без всяких Асанджей и Сноуденов. Воистину, таким мощным рагулям никто в помощь не нужен.
Українське прагнення до незалежності точно не було рухом більшості населення. Точно не було. Воно було рухом більшості населення тільки на Західній Україні. І, можливо, в місті Києві. У Києві відносна більшість населення в цілому були нашими прихильниками. Так, якщо сказати на око, активними прихильниками ідеї самостійності Україні, тобто у розумінні виходу зі складу СРСР, було від сили 20%. Але це була дуже активна пасіонарна меншість. Вона була така письменницько-творчо-гуманітарна. Дуже великий елемент було молоді, вихованої у Західній Україні на традиціях ОУН, УПА, всієї визвольної боротьби тощо. Тому 20% підтримали ідеї незалежності, тільки як - я підкреслюю - усамостійнення від Радянського союзу.
Це не була детально продумана модель державної влади. Цього не було. Це було архаїчне прагнення до незалежності в тому розумінні, що Радянський союз, де домінувала Росія, був ворогом Для Західної України це було очевидно, бо такий досвід був історично.
Ничего не напоминает? Майдан намбер ван, намбер ту, все были поддержаны исключительно уебанами пассионариями из глубин РХР (рагулятынсько-хуторянськойи-рэспубликы), как из числа более удачливых, которым удалось просочиться в офисный планктон столыци трохы ранишэ, так и их менее удачливым браттям, якым вдалось вдэртысь до столыци лышэ у якости майданивцив (а зрэштою и алкомайданивцив).
На перший мітинг держава була в шоці, бо сама не очікувала такої кількості. Другий мітинг нам ще дозволили скликати, а третій - заборонили. Причому заборонили дуже чітко: площа була оцеплена міліцією з собаками і нас просто не пустили на центральну площу. Пізніше почалися реальні репресії проти тих, хто пробував робити нелегальні мітинги. Це було літо 1988 року.
Коли до нас дійшло, що ми не розхитаємо ситуацію так, як це зробили поляки… А, в нас був шалений досвід польської “Солідарності”. Це було настільки близько. Ми знали це з перших рук. Тому що в Польшу населення їздило й за радянських часів, й ми їздили, й поляки приїзжали до нас. Те що зуміла зробили польська “Солідарність”, створивши страйкові комітети на заводах, створивши якісь структури на селі - це був масовий рух… Ми спочатку хотіли зробити те ж саме в Україні. Але оскільки далі Західної України це не пішло… На Західній Україні осередки Руху, які почали виникати навесні 1989 року, вони справді були масовими. У мої неповні 23 роки мене поставили начальником оргвідділу Народного руху України Львівської народної організації. Моя задача була дуже проста: я тупо реєстрував осередки Руху, які виникали без всякої моєї участі. Я просто після роботи сидів у Пороховій вежі й до мене приходили й казали: мі від заводу такого-то, осередок у нас створився, кількість людей така-то. І я це просто реєстрував.
Акуенно, заметьте, уже тогда осной идеей этих "дэржавныкив" було "розхытування ситуации". Прелестно всё, как и факт признания суицидально-разрушительного свойства "национал-свидомости", так и факт аппелирования в этой самоликвидационной политике к браттям-полякам, а куда ж без них?!
Таким чином, ми розкачували ситуацію й нагнітали емоційну складову. А потім, коли ми вже побачили, що Західна Україна, місто Київ, й частково Правобережна Україна, більш-менш покривається цими осередками Руху, у вересні 1989 року ми вийшли на скликання з’їзду в актовому залі КПІ. Це дійсно була дуже серйозна маніфестація українського духу.
Ми вже тоді бачили, що нам не хватає сил і почали дуже активно (принаймні частина Руха) шукати союзників з числа функціонерів Компартії, яка ще тоді не оформилась, але вже там була. І робочого руху - як раз тоді почали виникали страйки на шахтах Донбасу. Тобто, до нас почало доходити, що на одній мононаціональній ідеї ми не витягнемо. Ми будемо мати Західну Україну, частково Київ - і все. Й ми одразу почали шукати там союзників, але до виборів в Верховну Раду це не оформилось.
Браво! Каминг-аут во всей красе! Лучшего признания в пидорастии мне читать еще не доводилось. Как тут не вспомнить нашего национального Борю Моисеева - лёсика кравчука, который благодаря щыро-свидомым патриотам совершил блистательный кульбит из кресла главного идеолога совицькой компартии в то же, по сути, кресло, но ужо кэрманыча нэзалэжной дэржавы.
Найграндіознішою нашою акцією був ланцюг єднання в серединці січня 1990 року. Тоді ми вивели на вулиці між Івано-Франківськ-Львів-Київ, за різними даними, між 300 тисяч й 500 тисяч людей. Звичайно, основна маса людей була з Західної України… Тоді ми скопіювали ланцюг, який робити прибалти - але, на мою думку, таке поняття як суверен-комунізм в Україні почав проявлятися тільки після нашого ланцюга. Вони побачили, що ми здатні вивести на вулиці до півмільйона людей. Мінімум 300 тисяч було, це точно. Просто ми не рахували кучність, а рахували кілометраж… А це було як раз напередодні виборів у Верховну Раду України, які відбулися 4 і 18 березня. Напередодні гримнули такою акцією, і тоді вперше стало ясно…
Тоди воны рахувалы киломэтраж, а зараз рахують сантиметраж, у дупи. Ничего не меняется, кроме единиц измерения и места измерения.
Коли ми прийшли в парламент, ми були обезбашені і радикальні. З першого дня ми вступили у відкриту драку з комуністами, які оформилися як група 239 (це умна назва, їх було набагато більше). Тільки до кінця 1990 року ми зрозуміли, що своїх сил для проголошення незалежності нам не вистачить - ні в парламенті, ні за його межами.
І ми почали… Причому цю точку зору я теж підтримував. Її не підтримували Чорновіл, Хмара і наші радикали-дисиденти… Ми зрозуміли, що треба шукати союзників серед комуністичної більшості. Тоді такі союзники у нас поступово почали вимальовуватися. Як не дивно, це був Кравчук. Вперше в нас виникла змога достукатись своїми ідеями до широких народних мас, коли Кравчук з властивою йому хитрістю у 1989 році переконав тодішнє керівництво компартії, що потрібно зробити телевізійну дискусію - між Рухом і комуністами. Від комуністів Кравчук запропонував себе, а ми виставили Поповича, Павличка, Драча й т.д.
Ничего нового, "обещать всё что угодно, а вешать потом", ведь тоже не филатов (какую фамилию гаденыш испоганил) придумал.
Яка мотивація була у Кравчука?
Думаю, мотивацій у нього було дві. По-перше, Кравчук за національністю українець, він з Волині, ідея незалежності не була для нього зовсім чужою. По-друге, комуністи, бачачи, що Радянський союз поступово розповзається, насправді мали дуже хороший матеріальний і владний інтерес. Вони зрозуміли, що в умовах, коли національний рух не домінуючий, за певних обставин можна позбутися, радянської номенклатури й захопити повноту влади… Думаю, ця мотивація була основною для більшої частини комуністів. Безвідносно до того, що може для Кравчука й Плюща вона не була основною, у них був й національний мотив. Але основна частина комуністів зрозуміли, що можна зрізати радянську номенклатуру над собою й стати у руля країни.
Прям тэрмин какой-то новый напрашивается изобрестись, что-то типа "хохлинг-аута"! И вашим и нашим, ради одниейи одвичнойи национальнойи мэты - допэртыся такы до корыта!
А тоді ще був такий міф, який ми активно поширювали: Україна виробляє найбільше метала у СРСР, найбільше зерна, найбільше яєць, найбільше свинини тощо. І щойно ми від’єднаємось, у нас на душу населення буде стільки всього цього… Все буде наше. Це ми агітували маси, щоб вони підтримали нас. А до комуністів дійшло, що можна почати економічно управляти цією територією - і отримувати від цього економічні дивіденди.
Ипать ту Люсю, так это всё же "миф"?! А мы думали, то совицька пропаганда розганяет! Хотя, вы знаете, мы уже как-то начали догадываться, а то за двадцать пять лет благолепия так и не снизошло.
Ми на це дивилися з боку, тому що наша сторона була переважно гуманітарна інтелігенція, вона взагалі не хотіла до цього братися. А друга частина була молодьожно-ідеалістична. Ми просто бачили, як творяться ці капітали. Ми не мали уявлення, як здійснювалася влада за Радянського Союзу. А вони мали.
Що відбулось? Фактично нашими руками здобули незалежність. За цей союз ми були вимушені лишити їм владу. Оскільки ми не мали мінімального уявлення, як керувати державою, владу неминуче почали здійснювати колишня комуністична партійна номенклатура, і “ушлиє рєбята із комси” - красних директорів, які взяли в оренду свої заводи, і бандитів.
Гыы, кота с лампой звать уже поздно. Время ахуительных историй настало надолго. Блеать "Оскільки ми не мали мінімального уявлення, як керувати державою" - это грёбаный стыд! Не знали? А какого ж моржового лезли?! Да вы и спустя 25 лет можете "промовыты" тэж самэ, утырки визадефицитные.
Далі буде...
Что не перестаёт доставлять в анамнезе визадефицитных, так это факт как они на голубом глазу могут сдать себя с потрохами без всяких Асанджей и Сноуденов. Воистину, таким мощным рагулям никто в помощь не нужен.
Українське прагнення до незалежності точно не було рухом більшості населення. Точно не було. Воно було рухом більшості населення тільки на Західній Україні. І, можливо, в місті Києві. У Києві відносна більшість населення в цілому були нашими прихильниками. Так, якщо сказати на око, активними прихильниками ідеї самостійності Україні, тобто у розумінні виходу зі складу СРСР, було від сили 20%. Але це була дуже активна пасіонарна меншість. Вона була така письменницько-творчо-гуманітарна. Дуже великий елемент було молоді, вихованої у Західній Україні на традиціях ОУН, УПА, всієї визвольної боротьби тощо. Тому 20% підтримали ідеї незалежності, тільки як - я підкреслюю - усамостійнення від Радянського союзу.
Це не була детально продумана модель державної влади. Цього не було. Це було архаїчне прагнення до незалежності в тому розумінні, що Радянський союз, де домінувала Росія, був ворогом Для Західної України це було очевидно, бо такий досвід був історично.
Ничего не напоминает? Майдан намбер ван, намбер ту, все были поддержаны исключительно уебанами пассионариями из глубин РХР (рагулятынсько-хуторянськойи-рэспубликы), как из числа более удачливых, которым удалось просочиться в офисный планктон столыци трохы ранишэ, так и их менее удачливым браттям, якым вдалось вдэртысь до столыци лышэ у якости майданивцив (а зрэштою и алкомайданивцив).
На перший мітинг держава була в шоці, бо сама не очікувала такої кількості. Другий мітинг нам ще дозволили скликати, а третій - заборонили. Причому заборонили дуже чітко: площа була оцеплена міліцією з собаками і нас просто не пустили на центральну площу. Пізніше почалися реальні репресії проти тих, хто пробував робити нелегальні мітинги. Це було літо 1988 року.
Коли до нас дійшло, що ми не розхитаємо ситуацію так, як це зробили поляки… А, в нас був шалений досвід польської “Солідарності”. Це було настільки близько. Ми знали це з перших рук. Тому що в Польшу населення їздило й за радянських часів, й ми їздили, й поляки приїзжали до нас. Те що зуміла зробили польська “Солідарність”, створивши страйкові комітети на заводах, створивши якісь структури на селі - це був масовий рух… Ми спочатку хотіли зробити те ж саме в Україні. Але оскільки далі Західної України це не пішло… На Західній Україні осередки Руху, які почали виникати навесні 1989 року, вони справді були масовими. У мої неповні 23 роки мене поставили начальником оргвідділу Народного руху України Львівської народної організації. Моя задача була дуже проста: я тупо реєстрував осередки Руху, які виникали без всякої моєї участі. Я просто після роботи сидів у Пороховій вежі й до мене приходили й казали: мі від заводу такого-то, осередок у нас створився, кількість людей така-то. І я це просто реєстрував.
Акуенно, заметьте, уже тогда осной идеей этих "дэржавныкив" було "розхытування ситуации". Прелестно всё, как и факт признания суицидально-разрушительного свойства "национал-свидомости", так и факт аппелирования в этой самоликвидационной политике к браттям-полякам, а куда ж без них?!
Таким чином, ми розкачували ситуацію й нагнітали емоційну складову. А потім, коли ми вже побачили, що Західна Україна, місто Київ, й частково Правобережна Україна, більш-менш покривається цими осередками Руху, у вересні 1989 року ми вийшли на скликання з’їзду в актовому залі КПІ. Це дійсно була дуже серйозна маніфестація українського духу.
Ми вже тоді бачили, що нам не хватає сил і почали дуже активно (принаймні частина Руха) шукати союзників з числа функціонерів Компартії, яка ще тоді не оформилась, але вже там була. І робочого руху - як раз тоді почали виникали страйки на шахтах Донбасу. Тобто, до нас почало доходити, що на одній мононаціональній ідеї ми не витягнемо. Ми будемо мати Західну Україну, частково Київ - і все. Й ми одразу почали шукати там союзників, але до виборів в Верховну Раду це не оформилось.
Браво! Каминг-аут во всей красе! Лучшего признания в пидорастии мне читать еще не доводилось. Как тут не вспомнить нашего национального Борю Моисеева - лёсика кравчука, который благодаря щыро-свидомым патриотам совершил блистательный кульбит из кресла главного идеолога совицькой компартии в то же, по сути, кресло, но ужо кэрманыча нэзалэжной дэржавы.
Найграндіознішою нашою акцією був ланцюг єднання в серединці січня 1990 року. Тоді ми вивели на вулиці між Івано-Франківськ-Львів-Київ, за різними даними, між 300 тисяч й 500 тисяч людей. Звичайно, основна маса людей була з Західної України… Тоді ми скопіювали ланцюг, який робити прибалти - але, на мою думку, таке поняття як суверен-комунізм в Україні почав проявлятися тільки після нашого ланцюга. Вони побачили, що ми здатні вивести на вулиці до півмільйона людей. Мінімум 300 тисяч було, це точно. Просто ми не рахували кучність, а рахували кілометраж… А це було як раз напередодні виборів у Верховну Раду України, які відбулися 4 і 18 березня. Напередодні гримнули такою акцією, і тоді вперше стало ясно…
Тоди воны рахувалы киломэтраж, а зараз рахують сантиметраж, у дупи. Ничего не меняется, кроме единиц измерения и места измерения.
Коли ми прийшли в парламент, ми були обезбашені і радикальні. З першого дня ми вступили у відкриту драку з комуністами, які оформилися як група 239 (це умна назва, їх було набагато більше). Тільки до кінця 1990 року ми зрозуміли, що своїх сил для проголошення незалежності нам не вистачить - ні в парламенті, ні за його межами.
І ми почали… Причому цю точку зору я теж підтримував. Її не підтримували Чорновіл, Хмара і наші радикали-дисиденти… Ми зрозуміли, що треба шукати союзників серед комуністичної більшості. Тоді такі союзники у нас поступово почали вимальовуватися. Як не дивно, це був Кравчук. Вперше в нас виникла змога достукатись своїми ідеями до широких народних мас, коли Кравчук з властивою йому хитрістю у 1989 році переконав тодішнє керівництво компартії, що потрібно зробити телевізійну дискусію - між Рухом і комуністами. Від комуністів Кравчук запропонував себе, а ми виставили Поповича, Павличка, Драча й т.д.
Ничего нового, "обещать всё что угодно, а вешать потом", ведь тоже не филатов (какую фамилию гаденыш испоганил) придумал.
Яка мотивація була у Кравчука?
Думаю, мотивацій у нього було дві. По-перше, Кравчук за національністю українець, він з Волині, ідея незалежності не була для нього зовсім чужою. По-друге, комуністи, бачачи, що Радянський союз поступово розповзається, насправді мали дуже хороший матеріальний і владний інтерес. Вони зрозуміли, що в умовах, коли національний рух не домінуючий, за певних обставин можна позбутися, радянської номенклатури й захопити повноту влади… Думаю, ця мотивація була основною для більшої частини комуністів. Безвідносно до того, що може для Кравчука й Плюща вона не була основною, у них був й національний мотив. Але основна частина комуністів зрозуміли, що можна зрізати радянську номенклатуру над собою й стати у руля країни.
Прям тэрмин какой-то новый напрашивается изобрестись, что-то типа "хохлинг-аута"! И вашим и нашим, ради одниейи одвичнойи национальнойи мэты - допэртыся такы до корыта!
А тоді ще був такий міф, який ми активно поширювали: Україна виробляє найбільше метала у СРСР, найбільше зерна, найбільше яєць, найбільше свинини тощо. І щойно ми від’єднаємось, у нас на душу населення буде стільки всього цього… Все буде наше. Це ми агітували маси, щоб вони підтримали нас. А до комуністів дійшло, що можна почати економічно управляти цією територією - і отримувати від цього економічні дивіденди.
Ипать ту Люсю, так это всё же "миф"?! А мы думали, то совицька пропаганда розганяет! Хотя, вы знаете, мы уже как-то начали догадываться, а то за двадцать пять лет благолепия так и не снизошло.
Ми на це дивилися з боку, тому що наша сторона була переважно гуманітарна інтелігенція, вона взагалі не хотіла до цього братися. А друга частина була молодьожно-ідеалістична. Ми просто бачили, як творяться ці капітали. Ми не мали уявлення, як здійснювалася влада за Радянського Союзу. А вони мали.
Що відбулось? Фактично нашими руками здобули незалежність. За цей союз ми були вимушені лишити їм владу. Оскільки ми не мали мінімального уявлення, як керувати державою, владу неминуче почали здійснювати колишня комуністична партійна номенклатура, і “ушлиє рєбята із комси” - красних директорів, які взяли в оренду свої заводи, і бандитів.
Гыы, кота с лампой звать уже поздно. Время ахуительных историй настало надолго. Блеать "Оскільки ми не мали мінімального уявлення, як керувати державою" - это грёбаный стыд! Не знали? А какого ж моржового лезли?! Да вы и спустя 25 лет можете "промовыты" тэж самэ, утырки визадефицитные.
Далі буде...