Back in BSSR
Нещодавно nastya_ivantsiv замість витратити видані мамою гроші на їжу, купила собі «П'ятикнижжя» Чубая. У схожу ситуацію потрапив я у Білорусі, зайшовши до книгарні «ў» у Мінську і витративши значну таку частину своїх рублеу на літературу білоруською.
Я довго обирав між двома: книжкою білоруського єврея, що такі емігрував на Батьківщину і мемуарами білоруського опозиціонера Адамовіча. Вибрав Адамовіча, але стало страшно ставити таке до себе на поличку. Адамовіч - автор вірша «Убей президента», неодноразово читав його на масових мітингах, за що врешті і був заарештований білоруським КГБ. Після звільнення, на одному з мітингів провів власну акції протесту проти відсутності свободи слова у країні - привселюдно зашив собі рот. Власне ось ця частина життя і описується у мемуарах.
В останній момент передумав, узяв іншу книжку, Павла Касьцюкевіча. Перше враження - чимось схоже на Жадана(Сяргія), якому власне і присвячене одне з оповідань.
Взагалі, книгарня «ў» - єдине місце в Білорусі, де я чув білоруську мову. І це чи не єдине місце, яке варто уваги у культурному плані(ну, ще музей сучасно мистецтва, що знаходиться поруч). Як тільки закінчив з роботою(увесь день стояв у спальному районі біля МКАДу і рахував машинопотік. Соціолог, чо) і поселився до готелю(кімната без опалення), поїхав саме туди. На вході сидів чоловік поважного віку і грав таке собі попурі з каверів на різні групи - Наутілус(якраз «Прогулки по воде», коли я зайшов), Бітли, Soldiers of fortune Deep Purple. До речі, дуже розважає стиль оформлення місцевих афіш - назви груп англійською транслітерують російською - Лимп Бизкит, Дип Пёпл. Пробув там години 3, поспілкувався з дуже цікавими людьми. Спочатку говоровив з продавцем, потім навколо нас поступово почали збиратися люди, розпитували про Білорусь, про України. І мені було дуже цікаво слухати їхню білоруську, їм, підозрюю, цікаво було слухати українську. В якийсь момент усе скотилося до політичних, а скоріше етнічно-політичних дискусій. Сварили владу, говорили про поширення білоруської, зміну національних символів. Але от ми з хлопцем, що стояв поруч і так само тримав мовчанку, як і я, зійшлися на одному й тому ж. Насправді, все це не важливо. Справа не у владі, мові, символах. Справа у людях. Лукашенко об’єктивно найпопулярніший кандидат, незважаючи ні на що. Якби хтось з опозиціонерів пообіцяв надійність, безпеку, впевненість у наступному дні(ну, як у золоті часи Брежнівського застою - «люди знали, що завтра у них так само, як і сьогодні буде пиво і футбол. Паршиве пиво і такий собі футбол.») - кандидат, можливо, став би популярніше за Лукашенка. 95% населення цікавить саме це - стабільність.
Єдиний вихід - намагатися зробити щось власноруч. Щось хороше і потрібне іншим. Цю ж думку інтерв'ю "Український правді" висловлює Троїцький, засновник театру "Дах" і організатор "Гогольфесту": "Можна виправдовуватися, що президент поганий, те погане... Але це слабке виправдання. Якщо наївно припускати, що держава щось нам винна, то в безнадійному очікуванні можна пропустити все своє життя. Можна інфантильно засмучуватися, входити в мізантропію. Та в мене питання: а що ти сам зробив, щоб не було погано?".
Як би це банально не звучало, але - все у наших руках.