Ніно і сенс життя
Вчора були на концерті Катамадзе.
Честно кажучи, такого сильного ефекту від музичного вечора я просто не очікувала. (ОФФ -Може те, що весь день до концерту ми крутили суші та роли і потім їх їли, сильно вплинуло на філософічну глибину сприйняття:)))
Раптом десь на другій чи третій композиції я відчула, який це кайф здійснювати свої мрії, добре робити те, що не можеш не робити. Так, наче самоактуалізація, про яку читала у заїздженого Маслоу, влилася в мою кров.
За наступні кілька жорстких пісень із голосними і шумовими ефектами мені вдалось переглянути всі досягнення за останні роки, визначити те, чим я можу пишатись - по справжньому, не по роботі. І раптом одразу стало ясно, що мені конче необхідно зробити за наступні місяці.
Чудом в усе це влилося її постійне "дуже д"якую", а потім "любов - це не запитання, а відповідь". На завершення, коли мені вже не терпілось бігти здійснювати свою місію (саме таке високе і пафосне було відчуття), Ніно завела весь зал на підспівування. В Жовтневому на весь голос я не співала ніколи. І це було так ніжно, без зайвих дистанцій, наче підспівувати радіо, коли із захопленням миєш вікна і грієшся на весняному сонці. Дякую Ніно за таке чудо!
Десь за годину по концерті прийшло відчуття втоми, такої приємної тяглості - російською добре - "нега". Наче я справді працювала, і то важко, але дуже цікаво. Люблю це відчуття, коли звіт чи то текст якийсь зданий, і я його дуже люблю - бо там є кілька таких класних знахідок!
А от щодо міссії - раптом стало зрозуміло, що мені конче треба зрозуміти людей, які жили, робити маленькі та великі вчинки, особисті вибори протягом останнього століття в Україні. Саме зрозуміти, відчути наче це робила би я сама. Це стосується і рішень моїх близьких - переїхати до міста, перейти на російську чи українську, виїхати на Кавказ... Але і не близьких - тих тисяч солдат заградзагонів у голодомор, у війну, тисяч секретарів сільради, які давали паспорти тільки по блату, мільйонів стукачів - чи їм подобались вірші самвидавівські? За кожною такою дією стояли особистий характер людини, уявлення рідних та оточення про закономірності соціального світу, зовнішні обставини - ну і сам вибір, рішення.
Такого розуміння мені стало не вистачать як повітря. Я тепер просто маньяк - у кожного починаю випитувати сімейні та особисті історії, навіть спільноту таку завела. Зараз я не розумію, для чого це мені потрібно, що з цим робитиму. Слабо можу уявити фонд, який погодився б оплатити збір таких сімейних автобіографій з науковою систематичністю, як це на початку минулого століття робили Томас і Знанецький в Америці про польських селян-емігрантів. Це вже про засоби, це пусте. Головне - є відчуття, чого я по-справжньому хочу.
Дякую, Ніно!
Честно кажучи, такого сильного ефекту від музичного вечора я просто не очікувала. (ОФФ -Може те, що весь день до концерту ми крутили суші та роли і потім їх їли, сильно вплинуло на філософічну глибину сприйняття:)))
Раптом десь на другій чи третій композиції я відчула, який це кайф здійснювати свої мрії, добре робити те, що не можеш не робити. Так, наче самоактуалізація, про яку читала у заїздженого Маслоу, влилася в мою кров.
За наступні кілька жорстких пісень із голосними і шумовими ефектами мені вдалось переглянути всі досягнення за останні роки, визначити те, чим я можу пишатись - по справжньому, не по роботі. І раптом одразу стало ясно, що мені конче необхідно зробити за наступні місяці.
Чудом в усе це влилося її постійне "дуже д"якую", а потім "любов - це не запитання, а відповідь". На завершення, коли мені вже не терпілось бігти здійснювати свою місію (саме таке високе і пафосне було відчуття), Ніно завела весь зал на підспівування. В Жовтневому на весь голос я не співала ніколи. І це було так ніжно, без зайвих дистанцій, наче підспівувати радіо, коли із захопленням миєш вікна і грієшся на весняному сонці. Дякую Ніно за таке чудо!
Десь за годину по концерті прийшло відчуття втоми, такої приємної тяглості - російською добре - "нега". Наче я справді працювала, і то важко, але дуже цікаво. Люблю це відчуття, коли звіт чи то текст якийсь зданий, і я його дуже люблю - бо там є кілька таких класних знахідок!
А от щодо міссії - раптом стало зрозуміло, що мені конче треба зрозуміти людей, які жили, робити маленькі та великі вчинки, особисті вибори протягом останнього століття в Україні. Саме зрозуміти, відчути наче це робила би я сама. Це стосується і рішень моїх близьких - переїхати до міста, перейти на російську чи українську, виїхати на Кавказ... Але і не близьких - тих тисяч солдат заградзагонів у голодомор, у війну, тисяч секретарів сільради, які давали паспорти тільки по блату, мільйонів стукачів - чи їм подобались вірші самвидавівські? За кожною такою дією стояли особистий характер людини, уявлення рідних та оточення про закономірності соціального світу, зовнішні обставини - ну і сам вибір, рішення.
Такого розуміння мені стало не вистачать як повітря. Я тепер просто маньяк - у кожного починаю випитувати сімейні та особисті історії, навіть спільноту таку завела. Зараз я не розумію, для чого це мені потрібно, що з цим робитиму. Слабо можу уявити фонд, який погодився б оплатити збір таких сімейних автобіографій з науковою систематичністю, як це на початку минулого століття робили Томас і Знанецький в Америці про польських селян-емігрантів. Це вже про засоби, це пусте. Головне - є відчуття, чого я по-справжньому хочу.
Дякую, Ніно!