(no subject)
Вона повільним кроком йшла по парковій доріжці і дивилась на небо, яке почало ховати себе під тяжкими дощовими хмарами. Вона хотіла дощу, такого сильного, щоб вона розтанула в ньому… як цукор. Так, але це тільки мрії. Вона вміє мріяти, це мабуть те що вона найкраще робить у своєму житті. Вже не один раз вона бажала здійнятися у небо… як пташка. Чому працюють закони природи? Навіщо вони? Мабуть, для того, щоб руйнувати наші бажання, про це вона думала не раз.
Важкувато зрозуміти хто вона насправді. Вона й сама цього не розуміє. Вона як актор, кожного разу грає нову роль, та ніколи ніхто не викликає її на бісс. Мабуть через її різно-образність вона одинока. Одинока, але безкрая як небо, яке вона з такою насолодою розглядає. Ось, знову хочеться злетіти чи зробити щось неймовірне, що порушує все і може зробити її ще більш щасливою…
- Про, що ти мрієш, - порушив її розмірковування, якийсь незнайомець, що крокував поряд. Вона навіть не помітила його, поки він не заговорив до неї. Вона начебто й не хотіла відповідати, але щось її все таки змусило відреагувати на слова хлопця, щось, що привабило її.
- Яке сьогодні прекрасне небо так і хочеться поринути в нього, - відповіла вона і знову поринула у себе до свої думок.
Та він не дав їй цього зробити. Він бажав поспілкуватися з нею.
- Але, здається, ти вже й так там, - нерішуче сказав він.
- Ах, тобі все одно мене не зрозуміти., - тяжко з легким депресивним акцентом зітхнула вона.
- Мабуть ти не вчилась у школі, існують закони природи, які не можна порушити.
- Але, це не може заважати мені мріяти…
- Не може, але так повинно бути, щоб зранку вставало сонечко, вночі з’являвся місяць, квітнули квіти, сипав сніг, капав дощик, літали пташки, а люди ходили по землі, насолоджувалися красою звідси, а не звідти, - і він вказав на небо.
- Ти занадто розумний, щоб зрозуміти прості речі…
- Ти вирішила мене образити?
- Ні, якщо б я хотіла це зробити, то висловлювалась би не так, або краще взагалі мовчала.
- Тоді, чому ти вважаєш, що я нездатен зрозуміти простих речей?
- Тому, що поринути в небо реально, достатньо тільки уявити це і забути все, що знаєш. Забути все, чому тебе так довго вчили, пожертвувати всім і тоді…
- Що, тоді?
- Тоді можна зробити все чого так бажаєш.
- Давай спробуємо!
Вона глянула у його сині-сині очі і зрозуміла, що в них все вийде, щоб вони не побажали…
Він взяв її за руку і вони почали здійматися і ставати одним цілим з небом. Його очей, ось чого їй не вистачало у цьому житті, щоб стати найщасливішою…
Сині, як небо очі і жагуче бажання, вони зробили її просто людиною, а не актором невдахою…
Важкувато зрозуміти хто вона насправді. Вона й сама цього не розуміє. Вона як актор, кожного разу грає нову роль, та ніколи ніхто не викликає її на бісс. Мабуть через її різно-образність вона одинока. Одинока, але безкрая як небо, яке вона з такою насолодою розглядає. Ось, знову хочеться злетіти чи зробити щось неймовірне, що порушує все і може зробити її ще більш щасливою…
- Про, що ти мрієш, - порушив її розмірковування, якийсь незнайомець, що крокував поряд. Вона навіть не помітила його, поки він не заговорив до неї. Вона начебто й не хотіла відповідати, але щось її все таки змусило відреагувати на слова хлопця, щось, що привабило її.
- Яке сьогодні прекрасне небо так і хочеться поринути в нього, - відповіла вона і знову поринула у себе до свої думок.
Та він не дав їй цього зробити. Він бажав поспілкуватися з нею.
- Але, здається, ти вже й так там, - нерішуче сказав він.
- Ах, тобі все одно мене не зрозуміти., - тяжко з легким депресивним акцентом зітхнула вона.
- Мабуть ти не вчилась у школі, існують закони природи, які не можна порушити.
- Але, це не може заважати мені мріяти…
- Не може, але так повинно бути, щоб зранку вставало сонечко, вночі з’являвся місяць, квітнули квіти, сипав сніг, капав дощик, літали пташки, а люди ходили по землі, насолоджувалися красою звідси, а не звідти, - і він вказав на небо.
- Ти занадто розумний, щоб зрозуміти прості речі…
- Ти вирішила мене образити?
- Ні, якщо б я хотіла це зробити, то висловлювалась би не так, або краще взагалі мовчала.
- Тоді, чому ти вважаєш, що я нездатен зрозуміти простих речей?
- Тому, що поринути в небо реально, достатньо тільки уявити це і забути все, що знаєш. Забути все, чому тебе так довго вчили, пожертвувати всім і тоді…
- Що, тоді?
- Тоді можна зробити все чого так бажаєш.
- Давай спробуємо!
Вона глянула у його сині-сині очі і зрозуміла, що в них все вийде, щоб вони не побажали…
Він взяв її за руку і вони почали здійматися і ставати одним цілим з небом. Його очей, ось чого їй не вистачало у цьому житті, щоб стати найщасливішою…
Сині, як небо очі і жагуче бажання, вони зробили її просто людиною, а не актором невдахою…