Про гросмейстера Василя Іванчука
Мене приголомшило пригнічене та зневірене інтерв’ю нашого гросмейстера Василя Іванчука, яке він дав «Чемпіону» після кількох невдач, зокрема після поразки від філіппінця Веслі Со у другому раунді Кубку світу та ще ранішої поразки в останній партії Меморіалу Таля від Володимира Крамника. Він сказав, що зробив шахове самогубство і що відтепер покидає професійні шахи. Зрозуміло, що це він сказав в емоційному стані, і невдовзі спростував своє рішення.
Як про людину я маю скупі уявлення про гросмейстера, переважно зі слів своєї дружини Наталі, яка мешкала в дитинстві з Іванчуком на одній вулиці в Бережанах. Вона оповідала про його добродушну, відкриту та дивакувату вдачу і повну «відірваність» від реальності. Скажімо, майбутній гросмейстер, поринувши у роздуми, міг вийти з квартири пізньої осені в кімнатних тапочках на вулицю, або ж ходити під дощем, гортаючи книгу про шахи, і нічого більше не помічаючи. Вона згадує його, як велику й привітну дитину, яка, попри свій вік, не була адаптованою до світу дорослих. Будучи дітлахами, вони облітали його з радісними вигуками «Вася!», і він намагався навчити їх грати в шахи.
Інколи Іванчук мені нагадує головного персонажа роману Набокова «Захист Лужина» - генія-шахіста, митця дошки, який, проте, страждав у приземленому світі холодних розрахунків і буденної прагматики. Очевидно, що у світі існує чимало «технічно бездоганних» у діях, думках і вчинках людей - людей зі стійкою психікою, спокійним, упевненим темпом життя і взагалі стабільною «лінією долі». Такі люди досить часто зазнають прижиттєвого успіху, стають навіть лауреатами чи чемпіонами, улюбленцями публіки і навіть відверто вірять у свою надзвичайність. Однак, є й інша когорта - справжніх геніїв. І їм завжди - на відміну від попередніх - важче; важче бодай тому, що вони так і не змогли набути цієї «технічної бездоганності» у побуті, спілкуванні з іншими чи «просуванні себе», бо надто віддалися думками й уявою світові своїх мрій і прагнень (так і проситься, щоб згадалася Бодлерова метафора альбатроса на палубі серед насмішників-матросів: володар у небесах і водночас ниций на землі). Дурники переважно й оцінюють людей лише за «технічною бездоганністю», натомість, як на мене, золото може ховатися якраз під пилом відвертих недоліків.
Мені здається, що у так званих невдачах Василя Іванчука, є більше містерії та обрисів легенди, таких несхожих до висновків черствих аналітичних спортивних матеріалів. Його поразки - також блискучі, бо їх допустив геній, якому все людське в стократ притаманніше, ніж багатьом «технічно бездоганним» діячам спорту, науки, мистецтва чи політики. Великі звершення мабуть неможливі без колізії та особистої драми. Про таких, як Василь Іванчук, знімають фільми і пишуть романи.
Як про людину я маю скупі уявлення про гросмейстера, переважно зі слів своєї дружини Наталі, яка мешкала в дитинстві з Іванчуком на одній вулиці в Бережанах. Вона оповідала про його добродушну, відкриту та дивакувату вдачу і повну «відірваність» від реальності. Скажімо, майбутній гросмейстер, поринувши у роздуми, міг вийти з квартири пізньої осені в кімнатних тапочках на вулицю, або ж ходити під дощем, гортаючи книгу про шахи, і нічого більше не помічаючи. Вона згадує його, як велику й привітну дитину, яка, попри свій вік, не була адаптованою до світу дорослих. Будучи дітлахами, вони облітали його з радісними вигуками «Вася!», і він намагався навчити їх грати в шахи.
Інколи Іванчук мені нагадує головного персонажа роману Набокова «Захист Лужина» - генія-шахіста, митця дошки, який, проте, страждав у приземленому світі холодних розрахунків і буденної прагматики. Очевидно, що у світі існує чимало «технічно бездоганних» у діях, думках і вчинках людей - людей зі стійкою психікою, спокійним, упевненим темпом життя і взагалі стабільною «лінією долі». Такі люди досить часто зазнають прижиттєвого успіху, стають навіть лауреатами чи чемпіонами, улюбленцями публіки і навіть відверто вірять у свою надзвичайність. Однак, є й інша когорта - справжніх геніїв. І їм завжди - на відміну від попередніх - важче; важче бодай тому, що вони так і не змогли набути цієї «технічної бездоганності» у побуті, спілкуванні з іншими чи «просуванні себе», бо надто віддалися думками й уявою світові своїх мрій і прагнень (так і проситься, щоб згадалася Бодлерова метафора альбатроса на палубі серед насмішників-матросів: володар у небесах і водночас ниций на землі). Дурники переважно й оцінюють людей лише за «технічною бездоганністю», натомість, як на мене, золото може ховатися якраз під пилом відвертих недоліків.
Мені здається, що у так званих невдачах Василя Іванчука, є більше містерії та обрисів легенди, таких несхожих до висновків черствих аналітичних спортивних матеріалів. Його поразки - також блискучі, бо їх допустив геній, якому все людське в стократ притаманніше, ніж багатьом «технічно бездоганним» діячам спорту, науки, мистецтва чи політики. Великі звершення мабуть неможливі без колізії та особистої драми. Про таких, як Василь Іванчук, знімають фільми і пишуть романи.