Гетьманат, чи Гуляйполе?
Останнім часом мене дуже дивує й непокоїть повальне захоплення махновщиною в середовищі національно свідомої публіки. Нє, Нестор Іванович Махно, безумовно, був фігурою колоритною, блискучим тактиком і щирим патріотом своєї землі (на власний, примітивний, манер). Та все одно я не розумію, навіщо так підносити діяча, котрий боровся проти української держави і лигався з її ворогами - більшовиками? Але стратегічний ідіотизм «Батька» мало турбує його духовних нащадків. Українці, як і більшість націй, чий менталітет формувався в умовах бездержавності, не мають хисту до стратегії, не люблять її, не цінують і не поважають політиків, здатних мислити стратегічно. Натомість, біжать, задравши штани, за різними популістами та шибайголовами, які, самі того не відаючи, ведуть їх у Тайговий Тупик. (І я не здивуюся, коли згодом виявиться, що до популяризації махновщини в Україні значною мірою доклалися сили, зацікавлені, щоб новітня Українська Держава сконала, як сконала колись злощасна УНР…)
Серед наших громадян настійливо поширюється думка, що горизонтальні, аморфні, анархічні структури, не скуті жорсткою дисципліною та субординацією, є життєздатнішими і конструктивнішими, ніж структури вертикальні, підпорядковані єдиному центру. На чому базується така впевненість - я поняття не маю: історична практика не підтверджує цю тезу, в т.ч. й Історія України. Давайте порівняємо два типи національно-визвольних змагань: махновщину та визвольний рух на Західній Україні у рамках ОУН-УПА.
Махно здувся за три роки, РПА, яку він зляпав, і двох років не проіснувала, а УПА протидіяла двом тоталітарним імперіям з 1942-го по 1954-й р. (як мінімум), при тому, що її боротьба протікала в набагато скрутніших умовах. Апарат насильства, яким володів Сталін, був на порядок потужнішим, ніж той, що мав у своєму розпорядженні Ленін. Внутрішньо- та зовнішньополітичні позиції совєцької влади у повоєнний період були непорушні, тоді як у часи Громадянської війни режим більшовиків тримався, що називається, «на соплях»; і якщо їм вдалося вижити й укорінитися, то не в останню чергу завдяки таким телепням, як Нестор Махно, котрі виносили на багнетах своїх гетьманів, зате помагали гранично небезпечній тоталітарній секті розправлятися з її супротивниками. То навіщо нам відновлювати згиблу махновську модель, якщо в нас є більш успішні приклади організаційної діяльності? Питання, звичайно, риторичне…
Раніше я не розуміла, звідки у російських шовіністів усіх форм та ґатунків така патологічна ненависть до Бандери? Ну розгромили ж УПА, перемогли, зламали, загнали у ярмо - ні: навіть півстоліття по тому, як були знищені лідери ОУН-УПА, згадка про Бандеру й Шухевича викликає в них гостру відрижку люті. НМД, справа тут у тому, що лідери ОУН-УПА, напевно, вперше в українській історії зуміли зліпити з українців чітко організовані, вертикальні структури, підпорядковані єдиному центру й нанизані на стрижень ідеї Соборної, Незалежної України. І якщо таким чином зорганізувалося би не два західних регіони, а вся Україна, і, зібравши в єдиний кулак усі свої чисельні ресурси й таланти, дала б Імперії по зубах - то остання б не встояла. Тому нам ледь не з дитячого садочка вбивали в голови, що Бандера - ворог, Бандера - фашист, Бандера - зрадник, Бандера - убивця, і.т.д., і.т.п… Такого шельмування свого часу удостоївся лише Іван Мазепа.
Після розпаду СРСР Москва втратила монополію на формування гуманітарної політики в Україні, хоча впливу остаточно не втратила, тому її тактика стала більш витонченою: тих українців, котрих не вдалося втримати в системі совкових культурних цінностей та привернути до цінностей «русского міра», майстерно спрямовують у русло махновщини: «Ай, Нєстар Іва-а-анавіч!! Ай, маладца-а-а! Ай, хлопци-махновци! Ну дачіво ж ліхі-і-і-є!»
Звичайно, популярність махновщини обумовлена головним чином властивостями українського національного характеру, на яких уміло грають промосковські маніпулятори. Якщо для російської політичної культури характерне свавілля Держави, то для української - свавілля Індивіда, який ні за яких умов не бажає добровільно обмежувати себе ніякими рамками. Це дике, первісне волелюбство постійно доводило українців до рабського стану (бо крайнощі, як відомо, завжди сходяться). Тому Імперії дуже вигідно, щоб українське суспільство постійно перебувало в розхристаному стані і само побивало власних керманичів - так його легше тепленьким брати в залізні «братні» обійми.
Зверніть увагу на цікаву закономірність: варто нам скинути якого-небудь манкурта-узурпатора і відсторонити від влади анти- і квазі-українські сили, як інфопростір заполоняють полчища політологів, соціологів, політтехнологів та інших олухів, які на всі лади переконують нас, що концентрація влади є абсолютним злом, що українці - європейська нація і мають брати приклад з демократичних європейських держав та за жодних умов не допустити, щоб влада знову потрапила до одних рук…
Подібні твердження є ознакою грубого нехтування діалектикою історичного розвитку. Адже всі впливові європейські країни, на які нам настійливо рекомендують рівнятися, у процесі становлення демократичної системи пройшли через стадію концентрації влади. Українська демократія нині перебуває на етапі становлення, тож наслідувати треба не готовий продукт, а технологію, себто шлях, який пройшли європейські держави у напрямку громадянського суспільства. І оцінювати будь-який політичний режим слід не за формальними ознаками, а за соціальною природою, іншими словами - за рівнем прогресивності тих соціальних верств, на які він спирається, і в інтересах яких він діє.
Якщо малограмотний диктатор В. Янукович разом зі своєю імбецильною сімейкою довів країну до ручки, то це зовсім не означає, що більше ніколи, нікому не можна давати об’єм повноважень, яким володів «всьоєщьолєгітімний». І концентрація влади, і розподіл її мають свої переваги й недоліки. Авторитарна система правління дозволяє оперативно приймати рішення в умовах, коли система стикається з екстраординарними викликами, тоді як механізм стримування й противаг, знижує ціну помилок та забезпечує зворотній зв’язок керівництва держави й суспільства. Але слід розуміти, що механічний розподіл влади ще не гарантує надійного балансу. Розподіл влади має сенс, коли влада ділиться між відповідальними суб’єктами. Якщо владу розділити поміж різними групами олігархів-монополістів, то це не зробить нашу державу демократичною, а радше перетворить політичне життя на балаган, в чому ми вже мали можливість пересвідчитися у 2005-2010 р.р. Ознакою здорового суспільства є не відмова за будь-яких умов делегувати екстраординарні повноваження вузькій групі осіб, а здатність висувати компетентних та патріотичних керманичів, яким можна довірити всю повноту влади в критичні моменти Історії.
Те, що нині відбувається, не варто ні ідеалізувати, ні драматизувати. Жовтень-2014 - це бабине літо української олігархії, котра доживає свої останні роки. І якщо на прийдешніх виборах не буде якісно нової політсили, а лише партійні проекти різних ФПГ, то не в останню чергу тому, що на Майдані переважила анархічна тенденція, яка суттєво перешкодила політичній організації нових соціальних верств, що становили рушійну силу протестів.
Існує досить розповсюджена думка, що відсутність на Майдані жорсткої субординації та єдиного центру прийняття рішень була великою перевагою, яка забезпечила йому перемогу. Синергія тисяч окремих, ніким не керованих воль дала можливість зламати авторитарну вертикаль Януковича і змістити його самого з посади президента. Ця теза, звичайно, має право на існування, але є й інша точка зору, яка здається мені більш адекватною. Майдан переміг не завдяки, а всупереч анархії, яка там панувала. Він вистояв, бо сили, що спланували криваву бійню, і не ставили собі за остаточну мету зачистити Майдан Незалежності - кінцевою ціллю був демонтаж Української Держави шляхом занурення суспільства у хаос і доведення його до стану киплячого котла.
Щоб повною мірою осягнути логіку подій кінця 2013 - початку 2014 р.р., слід враховувати, що в часи президентства В. Януковича на ключових посадах у силових та адміністративних структурах перебувала ціла купа колишніх громадян РФ/вихідців з РФ/етнічних росіян - осіб з подвійним дном (люди з подвійним дном були також і в складі парламентської опозиції). Маючи офіційним керівником президента України, вони працювали в кінцевому рахунку не на його інтереси, а на інтереси своєї історичної батьківщини і справжнім їхнім шефом був президент сусідньої держави, що за будь-яку ціну намагався ослабити й підпорядкувати собі українську націю. Янукович з його чисельними комплексами та фобіями був лише знаряддям для реалізації їхніх підривних цілей.
Метою Януковича і Ко. було, звичайно ж, придушення масових протестів і подовження свого перебування при владі на необмежений термін. Але Янукович сам не планував силових заходів проти Майдану і не підбирав для них ключових виконавців. Особи, які планували й реалізували усе це неподобство, намагалися не стільки приборкати протести, скільки максимально розбурхати суспільство й підірвати все, на чому трималася держава (довіру до влади, до опозиції, до парламенту, до органів правопорядку, порозуміння між різними регіонами, тощо). І частково їм це вдалося.
У ситуації, що тоді склалася, було два реалістичних варіанти розвитку подій з мінімальними людськими втратами та ускладненнями:
1. Оксамитова парламентська (олігархічна) революція на тлі масових мирних протестів (це те, що деякі політичні сили намагалися реалізувати на початку грудня, але не змогли, бо склад ВР формувався під егідою людини з подвійним дном);
2. Блискавичний, чітко організований переворот, який усував від влади узурпатора, що повністю втратив легітимність і підготовив би підґрунтя для легітимізації нової влади (такий демарш був би доцільним після Кривавої Водохрещі, коли донецький клан остаточно і безповоротно дискредитував себе «Законами про диктатуру»).
Переворот був нездійсненим не в останню чергу через чистоплюйство західних партнерів, які настійливо вимагали від парламентської опозиції триматися виключно в правовому полі в умовах, коли правового поля вже фактично не існувало (та й опозиція була не здатна до позапарламентських форм боротьби). Ну а мирну оксамитову революцію нам не дав здійснити Кремль, котрий руками своїх агентів та корисних ідіотів довів українське суспільство до такого рівня протистояння, який унеможливлював мирний компроміс.
Напівавтономне співіснування Майдану і парламентської (реєстрової) опозиції породило цілу низку ускладнень (ідею Майдану-Січі окрім корисних ідіотів настійливо піарили промосковські маніпулятори, які сприяли відтворенню історичної ситуації, що довела колись Україну до Руїни). Якщо абстрагуватися від конкретних обставин угоди, укладеною між опозицією та Януковичем (під шаленим тиском міжнародних посередників, зациклених на компромісах і неготових рахуватися зі специфікою української політики, яку вони весь час намагалися натягнути на свій копил), то ця угода була не такою вже й абсурдною. Позбавлення Президента-узурпатора монопольного контролю за силовим блоком перетворювало його на політичний труп. І слова Обами про те, що Янукович повинен вести країну в майбутнє шляхом реформ, котрі так обурили свідому громадськість і викликали зловтіху шовіністів, по суті були заспокійливим поплескуванням жертовного барана, якого вже вели на заклання.
Але після того, що витворяли силовики з майданівцями (від імені президента), народ такий компроміс прийняти ні за яких умов не міг. Як наслідок - повна дискредитація парламентської опозиції і рішення йти на Межигір’я. Кремлю тільки того й треба було. Януковича терміново евакуювали і відправили у Харків демонтувати державу. І хоча повний демонтаж не вдався, евакуація Президента створила величезні юридичні складнощі в питаннях зміни влади. Нове керівництво країни в очах багатьох жителів південно-східних регіонів (та представників силових структур, озлоблених на Майдан) виглядало нелегітимним, що полегшило окупацію Криму і Донбасу. Кремлівські шахраї показали язика дубоголовим західним демократам, які з упертістю, достойної кращого застосування, намагалися утримувати політичні процеси в Україні в примарному правовому руслі).
Якщо державу вдалося втримати на краю прірви, то це сталося значною мірою завдяки такому одіозному класу, як олігархи. Роль олігархії в забезпеченні державного суверенітету й територіальної цілісності України є дуже-дуже суперечливою. З одного боку саме позиція крупних ФПГ (таких, як група «Приват»), не зацікавлених у демонтажі Держави, зламала плани Путіна розколоти Україну зсередини. З іншого - саме через хижацькі методи господарювання, які практикують олігархи, через їхнє жлобство та відсутність у них чіткої національної ідентичності, що заважало їм вбачати в Росії смертельного ворога Української Держави і виділяти кошти на безпеку (в т.ч. й інформаційну), наша нація опинилася голою, дезорієнтованою й беззбройною перед обличчям російської інтервенції. І «героїчна» позиція Коломойського була по суті конвульсивною спробою напитися «Боржомі», коли нирки вже майже відвалися…
Дозволити олігархам-хижакам і надалі рулити державою - значить просто відтермінувати її крах. Кидатися на олігархію, не маючи альтернативної, більш ефективної політичної організації, ніж політпроекти ФПГ - значить рубати гілку, на якій ми сидимо, і яка нас поки що тримає.
Русь-Україна не раз піднімалася на боротьбу за свою незалежність і кожен раз ця боротьба зазнавала поразки не в останню чергу через брак солідарності. Але українцям не варто винуватити в поразках лише самих себе. Існували потужні об’єктивні чинники, які заважали нам здобути політичний суверенітет. Україна в силу свого географічного положення постійно перебувала в геополітичних лещатах. Її з усіх боків оточували потужні вороги, котрі не давали новонародженій державі зіп’ятися на ноги і в неї ніколи не було могутніх союзників, здатних надавати тривалу й дієву підтримку.
На початку 21-го століття ситуація докорінно змінилася - і нам нарешті усміхнулася доля (може, ми цього ще не усвідомили, зате наші воріженьки це добре просікли). Україна вирвалася з лещат: всі наші воріженьки на Заході й Півдні згинули, як роса на сонці. Там більше немає потужних політичних суб’єктів, котрі могли б становити серйозну загрозу нашому суверенітету й територіальній цілісності. Небезпечний ворог залишився лише на північному сході, але євроатлантична спільнота нарешті усвідомила значення України, як наріжного каменя європейської (і, ширше, світової) архітектури безпеки, тому стала надавати нам відчутну підтримку. Залишається тільки подолати внутрішню розхристаність - і тоді ми нарешті запануємо у своїй сторонці.
Історія надає нам зараз унікальний шанс - якщо ми його проґавимо і потопимо наш величезний потенціал в анархії та чварах, іншої нагоди може й не статися.