ПЕРША ЛЮБОВ, Д.
ПЕРША ЛЮБОВ, Д. Нотатки про місто, яке я не знав.
ВАГОН
Наприкінці травня уздовж Придніпровської залізниці цвітуть маки -швидкі червоні спалахи всупереч зеленій масі узбіччя. Дивлюся на них крізь мутне скло купейного вагону - класичного, радянського, з витоптаною доріжкою, замизканими туалетами і задухою. Збираюся подрімати на своєму верхньому місці, але полиця запилюжена до непристойності. Спроба попросити ганчірку натикається на відповідь провідниці - нащо? За документами це сидячий, а тому верхніми полицями користуватися не положено. Протираю своїми серветками.
Єдина відмінність: рухається швидше, аніж звичайний пасажирський. Цей потяг - те, на що перетворився хвалений «Хюндай», закуплений колись до чемпіонату Європи з футболу. Ще один спадок регіональської показухи.
Розмова між попутниками:
- Де ми?
- В Україні. Поки що.
На щастя, маки не кінчаються до самого Дніпра.
ВІДСТУП 1: ТРЯСОВИННЯ
Дніпропетровськ завжди здавався мені болотом, котре хотілося якщо не збурити, то принаймні виокремити в ньому твердий острівець, тож я хапався за будь-яку можливість для цього: рок-музику, самвидав, навіть футбольне фанатство. Все дарма. Багно дніпропетровської рутини, просякнуте димами нескінченних заводів, зцементоване бюрократичним обскурантизмом, придавлене брилою міщанської інертності, здавалося нездоланним. Довелося тікати.
ВІДСТУП 2: ВУЛИЦЯ
Всі, з ким випало розмовляти, в один голос твердять, що більшу частину зими Євромайдан у Дніпрі скоріше скидався на політико-культурний гурток за інтересами, ядро котрого складали посивілі націонал-демократи ще старої, пізньорадянської закваски.
Перелам намітився в січні. Чим більше загострювалася ситуація в Києві, тим чисельнішими ставали демонстрації. Опозиційність, котра до цього лишалася ризикованою забавою для особливо впертих бунтарів, раптом стала справою громади. У протест пішли підприємці, студенти, інтелектуали, футбольні ультрас - той самий громадянський клас, який визначає життя міста. Марші по 5-7 тисяч учасників перестали бути дивиною.
А потім трапилося 26 січня. Похід на облдержадміністрацію зіткнувся з бандами тітушок, котрі, отримавши зброю прямо в ОДА, атакували з-за спин «Беркуту» спочатку демонстрантів, а потім усіх, хто мав нещастя опинитися неподалік від урядового кварталу. Вуличний терор у центрі міста тривав кілька днів. Підсумок - десятки побитих, невинно заарештованих і засуджених.
Тепер зрозуміло, що в тих подіях прозирав абрис близького й страшного майбутнього: парк, бандити за спинами ментів, вуличне насильство - сюжет, котрий обернувся кривавою кульмінацією у Києві 18 лютого.
А для тихого Дніпра, в якому роками панував негласний договір взаємної байдужості з владою, 26 січня прозвучало як оглушливий ляпас. Ніякого миру між владою та громадою вже бути не могло.
ВІДСТУП 3: РОЗУМ З ЛИХА
Остаточний масовий зсув свідомості, за загальним визнанням, стався після вторгнення Росії до Криму.
Для дніпропетровців Крим - це кілька годин машиною, це велетенська дача на березі моря, куди можна мотнутися експромтом на вихідні. І ось цей близький рай забрали. А потім ще влаштували безлади в сусідів, котрі і не сусіди зовсім, а двоюрідні брати - адже Павлоградський район, один з найбільших в області, є частиною Донецького басейну.
Саме тоді в Дніпрі відбулася революція свідомості, котра відкладалася так довго.
АТАВІЗМИ
На привокзальній площі бетонно-металевим непорозумінням стирчить пам’ятник Петровському. Показує лівою рукою вбік трамвайного депа - вочевидь, трамвайники йому щось завинили при житті, і він їм того не вибачив.
Петровський народився не тут, в Дніпрі (Катеринославі) прожив неповні 10 років, влаштовував страйки й пропагував більшовизм. Ось і всі досягнення. Пам’ятник йому - здається таким само атавізмом, як і назви більшості місцевих парків та вулиць. Безперервні леніни, косіори, урицькі, дзержинські утворюють щось на кшталт накиданої на місто гори словесної шкаралупи - випадкової сукупності знаків, позбавлених будь-якого сенсу.
Але, від’їхавши від вокзалу, забуваєш і про Петровського, і про топоніміку.
СИНЄ Й ЖОВТЕ
Перше, що кидається у вічі - українські прапори. На машинах, на школах, університетах і коледжах, на балконах приватних помешкань, на магазинах - як над входом, так і у вітринах. Доходить до мимовільних казусів: прапор над збройною крамницею під назвою «Беркут».
Не тільки прапори і не тільки в центрі. Дерева і стовпи пофарбовані синім і жовтим. По головному, найулюбленішому маршруту №1 їздить трамвай з величезним написом «Єдина країна». Аналогічні банери - деякі з позначками, що вони розміщені з приватної ініціативи дніпропетровців - не рідші у віддалених житлових масивах, аніж у центрі. Транспарант біля прирічного шосе проголошує: «Защитили Днепр - защитим Донбасс». Соцільна реклама закликає вступати до батальйону «Дніпро». Лайт-бокси з крилатим лицарем - присвята Небесній сотні. На торгівельному центру «Пасаж» на площі Героїв Майдану працює той самий телеекран, через який ще в січні тут відключали світло і відкривали карні справи. Екран так само показує «П’ятий канал», і щогодини грає гімн України з заставкою прапора.
У цьому патріотичному підйомі нема навіть натяку на нетерпимість чи на ствердження за рахунок інакшого.
МАКИ ТА КАПЦІ
Площа Героїв Майдану - колишня Леніна. Повалення статуї вождя більшовизму, цієї монструозної, несмачної залізяки зайняло, мабуть, найбільше часу в хвилі ленінопаду, що пройшов країною - 6 годин. Здавалося, чудовисько стоятиме вічно.
Тепер рештки монументу (пам’ятник капцям, як його називають) обгороджені височенними фотошпалерами: дівчинка у білій сукні на тлі макового поля, під написом російською «Я люблю Украину». Так само червоно-чорним задрапірований постамент - через що несподівано схожий на велетенську кулю. Знешкоджений набій, котрим скам’яніле вчора в нас уже не вистрілить.
СТІНИ
Стіна пам’яті Небесної сотні поруч з держадміністрацією - довгий жовто-блакитний стенд з фотографіями загиблих, розписаний різними художниками, прикрашений дитячими малюнками про країну і про війну, на напівкруглих рамах внизу - свічки. Цей напіваматорський меморіал виглядає набагато краще, аніж офіційна дошка пошани видатних людей області з другого боку алеї.
Недобудований готель «Вітрило» на березі Дніпра набув хоч якесь більш-менш гідне призначення: бути носієм для найбільшого в Україні намальованого тризуба. Неподалік - фрагмент набережної, названий «квартал мистецтв». На підпорній стіні кілька графіті-муралів, найцікавіша - незвична композиція з бездоганним мачо - мускулястим напівоголеним Шевченком.
Серед стріт-артистів з’явився новий яскравий автор - підписується «665», поєднує сюрреалізм і національні мотиви, особливо запам’ятовується його малюнок поруч з галереєю сучасного мистецтва «Ящірка» - жіноча фігура у червоному вінку, обличчя з заплющеними очима трохи схоже на театральну маску, довге чорне волосся, в одній руці - торба з коктейлями Молотовими, в другій - уже запалена пляшка: чи то танок, чи то атака.
У дівчинки з паркану довкола пам’ятника капцям - теж маковий вінок, але радісні очі і посмішка. Два обличчя сьогоднішньої України: зимове й весняне.
УЛЬТРАС
«Ми думали, що нас це не торкнеться, але нас це торкнеться, якщо ті бородаті потвори прийдуть сюди».
Прес-конференція в клубі вболівальників «Дніпра». За столом - троє суворих хлопців. 25 років тому такі називалися фанатами, тепер - ультрас. На стінах - календарі, плакати, фотографії легендарних гравців і тренерів команди - артефакти з золотої епохи 1980-х, коли «Дніпро» двічі ставав чемпіоном СРСР, під стелею - клубні шарфи різних команд.
Мабуть, без ультрас не було б революції. В Дніпропетровську вони являли собою чи не єдину силу, здатну організовано протидіяти терору влади. Після прес-конференції один із них розказує мені, як намагався захистити жінок-мітингувальниць від погромників і через це опинився в шпиталі з черепно-мозковою травмою, струсом мозку («9 днів їсти не міг») і вогнепальним пораненням. З посмішкою розказує, без пози.
Зараз тітушки, вже з автоматами, хазяйнують на Сході. В ультрас там на передовій - кілька друзів. А оскільки «ми не знаємо, куди ділися 125 мільйонів гривень, які люди збирали СМС-ками», то вирішили адресно допомагати 25-й окремій Дніпропетровській повітряно-десантній бригаді. Пункт збору необхідних речей відкрили прямо в Клубі вболівальників. Передруковую список, указаний у прес-релізі:
Провізія:
- чай, цукор;
- печиво, вафлі, шоколад, цукерки;
- їжа тривалого зберігання;
- вода питна негазована;
- цигарки.
Одяг і робочі приналежності:
- шкарпетки великих розмірів;
- нижня білизна;
- футболки (камуфляжні) від 52 розміру;
- спальні мішки.
Засоби особистої гігієни:
- засоби захисту від комарів;
- мило;
- вологі серветки;
- станки для гоління одноразові;
- рушники одноразові;
- зубні щітки;
- зубна паста;
- туалетний папір.
Інвентар і засоби захисту:
- жилет розгрузочний;
- наколінники, налокітники;
- радіостанції, провідна гарнітура;
- рації;
- біноклі;
- прилади нічного бачення;
- ліхтарі;
- тепловізори;
- батарейки.
Звертатися до адміністраторів сторінки «Рупор северной трибуны» в соцмережі «Вконтакті» (http://vk.com/ultras83), або кожного буднього дня з 9.00 до 18.00 власне до Клубу вболівальників (ліва вежа північного входу в стадіон «Дніпро-арена»), кошти перераховувати на картку «Приват-банку» 5167 9872 0447 8925 (Гурін М. С.). Зібрані гроші підуть на закупівлю медичних препаратів для війська.
ВАЖЛИВЕ МІСЦЕ
Під аркою-проходом до урядових будівель - кілька тусовщиків, один з них під гітару волає древню дворову пісню «Фантом» про американського пілота, збитого радянським. Чим ближче до ОДА, тим більше молоді, надто хлопців у військовому вбранні, навіть у бронежилетах. Перед входом у держадміністрацію стоять два розмальованих піаніно (синьо-жовте, червоно-чорне), на яких вряд-годи хтось бере пару акордів, а ввечері тут влаштовують цілі концерти.
Всередині - ще більше людей у хакі, пакети й рюкзаки на підлозі, в глибині холу двоє автоматників - у цю мить чітко усвідомлюєш, що знаходишся в прифронтовому місті. Перший поверх був окупований самообороною та ультрас, щойно звідти втекли найманці минулої влади. Зрештою, повстанці так і лишилися, трансформувавшись у штаб національного захисту, однак молодь - причому цілковито небюрократичного вигляду - не тільки тут, а й на решті поверхів, у кабінетах.
Через дорогу, на другому поверсі БТІ - штаб Правого Сектору. Ще один осередок неформальщини з прокуреними та похмурими до кумедності ультраправими команданте й активістами, що сплять на розкладачках. Загалом, атмосфера віталістичного хаосу в урядовому кварталі - з роду тих див, що й скинутий Ленін. Хочеться себе ущипнути.
ДРУЗІ
Між інтерв’ю та гарячковим фотографуванням заводжу нових друзів і зустрічаю старих. Деяких не бачив по 10-20 років. Руслан - телевізійний ветеран, син військового і виходець з Росії, зараз робить інтернет-радіо «Рассвет Украины» - контрпропагандистський проект, орієнтований на російськомовну авдиторію з метою протидіяти путінській брехні. Розказує, як за допомогою колег з ТБ вивели на чисту воду шахрая-маклера, що намагався нажитися на біженцях з Донбасу, мріє налагодити мовлення на Росію з Харкова. Оля, приятелька з геть інакшого покоління, котру пам’ятаю юним прихіппованим дівчиськом, хвалиться, що навчилася розбирати-збирати 4 види пістолетів і 2 види автоматів, бідкається на керівництво Штабу національного захисту, пишається успіхами в стрільбі - має до того хист; войовнича й стурбована, але не зла. Скрипалька Світланка з захватом згадує, як її хлопець у Новомосковську в лютому ходив на залізницю блокувати ешелон десантників, котрі вирушили на розгін Майдану. Старий друзяка Санич, що дивним чином суміщав захоплення блюзом з великоруським шовінізмом, тепер не шкодує жовчі щодо Путіна та просто хворіє через новини з Донбасу.
Така переміна в людях, з якими пуд солі з’їв, тішить навіть більше, аніж перетворений на металобрухт Ілліч.
І ЩЕ
За три дні всього не побачиш, на одній газетній шпальті всього не напишеш. Ще кілька кадрів насамкінець.
Об’ява на вітрині крамнички російською: «Сегодня новое поступление вышиванок». Через квартал у торгівельному центрі - кіоск з продажу патріотичних футболок, серед яких - «бендеровец» - мультяшний робот Бендер з культового анімаційного серіалу «Футурама» у картузі з тризубом і з Молотовим у руці.
Лавка з приклеєним значком - біло-червоною стрілкою, що вказує на урну для недопалків. Довкола чисто.
Вечір, Європейський бульвар - юрби молоді, дерево з портретом Нігояна, вуличні ресторанчики, музиканти, найкращий з яких співає українською - поки короткий, але справжній шматок Європи.
Випускний парад, який я бачив уже тільки на відео - 5000 прекрасних дітей з синіми і жовтими кульками на площі Героїв Майдану.
Напис на стіні неподалік від ОДА - Vive La Futurism!
В цьому місті легко дихається.
ТУТ І ЗАРАЗ
Місто зустрілося з Україною, а Україна зустрілася з ним - нарешті. У цій зустрічі Дніпропетровськ набув свою свободу. Так, у Києві були Майдан, Грушевського, Інститутська. Але Дніпро пройшов довший і тому важчий шлях. Серце країни зараз дійсно б’ється тут.
Є міста, що дивляться у минуле, намагаючись відшукати там фантомну славу. Є міста, чиє існування перетворено на жалюгідну тінь майбутнього, котре ніколи не настане. Дніпропетровськ робить свою історію - тут і зараз.
Дмитро Десятерик, «День», Дніпропетровськ-Київ
ВАГОН
Наприкінці травня уздовж Придніпровської залізниці цвітуть маки -швидкі червоні спалахи всупереч зеленій масі узбіччя. Дивлюся на них крізь мутне скло купейного вагону - класичного, радянського, з витоптаною доріжкою, замизканими туалетами і задухою. Збираюся подрімати на своєму верхньому місці, але полиця запилюжена до непристойності. Спроба попросити ганчірку натикається на відповідь провідниці - нащо? За документами це сидячий, а тому верхніми полицями користуватися не положено. Протираю своїми серветками.
Єдина відмінність: рухається швидше, аніж звичайний пасажирський. Цей потяг - те, на що перетворився хвалений «Хюндай», закуплений колись до чемпіонату Європи з футболу. Ще один спадок регіональської показухи.
Розмова між попутниками:
- Де ми?
- В Україні. Поки що.
На щастя, маки не кінчаються до самого Дніпра.
ВІДСТУП 1: ТРЯСОВИННЯ
Дніпропетровськ завжди здавався мені болотом, котре хотілося якщо не збурити, то принаймні виокремити в ньому твердий острівець, тож я хапався за будь-яку можливість для цього: рок-музику, самвидав, навіть футбольне фанатство. Все дарма. Багно дніпропетровської рутини, просякнуте димами нескінченних заводів, зцементоване бюрократичним обскурантизмом, придавлене брилою міщанської інертності, здавалося нездоланним. Довелося тікати.
ВІДСТУП 2: ВУЛИЦЯ
Всі, з ким випало розмовляти, в один голос твердять, що більшу частину зими Євромайдан у Дніпрі скоріше скидався на політико-культурний гурток за інтересами, ядро котрого складали посивілі націонал-демократи ще старої, пізньорадянської закваски.
Перелам намітився в січні. Чим більше загострювалася ситуація в Києві, тим чисельнішими ставали демонстрації. Опозиційність, котра до цього лишалася ризикованою забавою для особливо впертих бунтарів, раптом стала справою громади. У протест пішли підприємці, студенти, інтелектуали, футбольні ультрас - той самий громадянський клас, який визначає життя міста. Марші по 5-7 тисяч учасників перестали бути дивиною.
А потім трапилося 26 січня. Похід на облдержадміністрацію зіткнувся з бандами тітушок, котрі, отримавши зброю прямо в ОДА, атакували з-за спин «Беркуту» спочатку демонстрантів, а потім усіх, хто мав нещастя опинитися неподалік від урядового кварталу. Вуличний терор у центрі міста тривав кілька днів. Підсумок - десятки побитих, невинно заарештованих і засуджених.
Тепер зрозуміло, що в тих подіях прозирав абрис близького й страшного майбутнього: парк, бандити за спинами ментів, вуличне насильство - сюжет, котрий обернувся кривавою кульмінацією у Києві 18 лютого.
А для тихого Дніпра, в якому роками панував негласний договір взаємної байдужості з владою, 26 січня прозвучало як оглушливий ляпас. Ніякого миру між владою та громадою вже бути не могло.
ВІДСТУП 3: РОЗУМ З ЛИХА
Остаточний масовий зсув свідомості, за загальним визнанням, стався після вторгнення Росії до Криму.
Для дніпропетровців Крим - це кілька годин машиною, це велетенська дача на березі моря, куди можна мотнутися експромтом на вихідні. І ось цей близький рай забрали. А потім ще влаштували безлади в сусідів, котрі і не сусіди зовсім, а двоюрідні брати - адже Павлоградський район, один з найбільших в області, є частиною Донецького басейну.
Саме тоді в Дніпрі відбулася революція свідомості, котра відкладалася так довго.
АТАВІЗМИ
На привокзальній площі бетонно-металевим непорозумінням стирчить пам’ятник Петровському. Показує лівою рукою вбік трамвайного депа - вочевидь, трамвайники йому щось завинили при житті, і він їм того не вибачив.
Петровський народився не тут, в Дніпрі (Катеринославі) прожив неповні 10 років, влаштовував страйки й пропагував більшовизм. Ось і всі досягнення. Пам’ятник йому - здається таким само атавізмом, як і назви більшості місцевих парків та вулиць. Безперервні леніни, косіори, урицькі, дзержинські утворюють щось на кшталт накиданої на місто гори словесної шкаралупи - випадкової сукупності знаків, позбавлених будь-якого сенсу.
Але, від’їхавши від вокзалу, забуваєш і про Петровського, і про топоніміку.
СИНЄ Й ЖОВТЕ
Перше, що кидається у вічі - українські прапори. На машинах, на школах, університетах і коледжах, на балконах приватних помешкань, на магазинах - як над входом, так і у вітринах. Доходить до мимовільних казусів: прапор над збройною крамницею під назвою «Беркут».
Не тільки прапори і не тільки в центрі. Дерева і стовпи пофарбовані синім і жовтим. По головному, найулюбленішому маршруту №1 їздить трамвай з величезним написом «Єдина країна». Аналогічні банери - деякі з позначками, що вони розміщені з приватної ініціативи дніпропетровців - не рідші у віддалених житлових масивах, аніж у центрі. Транспарант біля прирічного шосе проголошує: «Защитили Днепр - защитим Донбасс». Соцільна реклама закликає вступати до батальйону «Дніпро». Лайт-бокси з крилатим лицарем - присвята Небесній сотні. На торгівельному центру «Пасаж» на площі Героїв Майдану працює той самий телеекран, через який ще в січні тут відключали світло і відкривали карні справи. Екран так само показує «П’ятий канал», і щогодини грає гімн України з заставкою прапора.
У цьому патріотичному підйомі нема навіть натяку на нетерпимість чи на ствердження за рахунок інакшого.
МАКИ ТА КАПЦІ
Площа Героїв Майдану - колишня Леніна. Повалення статуї вождя більшовизму, цієї монструозної, несмачної залізяки зайняло, мабуть, найбільше часу в хвилі ленінопаду, що пройшов країною - 6 годин. Здавалося, чудовисько стоятиме вічно.
Тепер рештки монументу (пам’ятник капцям, як його називають) обгороджені височенними фотошпалерами: дівчинка у білій сукні на тлі макового поля, під написом російською «Я люблю Украину». Так само червоно-чорним задрапірований постамент - через що несподівано схожий на велетенську кулю. Знешкоджений набій, котрим скам’яніле вчора в нас уже не вистрілить.
СТІНИ
Стіна пам’яті Небесної сотні поруч з держадміністрацією - довгий жовто-блакитний стенд з фотографіями загиблих, розписаний різними художниками, прикрашений дитячими малюнками про країну і про війну, на напівкруглих рамах внизу - свічки. Цей напіваматорський меморіал виглядає набагато краще, аніж офіційна дошка пошани видатних людей області з другого боку алеї.
Недобудований готель «Вітрило» на березі Дніпра набув хоч якесь більш-менш гідне призначення: бути носієм для найбільшого в Україні намальованого тризуба. Неподалік - фрагмент набережної, названий «квартал мистецтв». На підпорній стіні кілька графіті-муралів, найцікавіша - незвична композиція з бездоганним мачо - мускулястим напівоголеним Шевченком.
Серед стріт-артистів з’явився новий яскравий автор - підписується «665», поєднує сюрреалізм і національні мотиви, особливо запам’ятовується його малюнок поруч з галереєю сучасного мистецтва «Ящірка» - жіноча фігура у червоному вінку, обличчя з заплющеними очима трохи схоже на театральну маску, довге чорне волосся, в одній руці - торба з коктейлями Молотовими, в другій - уже запалена пляшка: чи то танок, чи то атака.
У дівчинки з паркану довкола пам’ятника капцям - теж маковий вінок, але радісні очі і посмішка. Два обличчя сьогоднішньої України: зимове й весняне.
УЛЬТРАС
«Ми думали, що нас це не торкнеться, але нас це торкнеться, якщо ті бородаті потвори прийдуть сюди».
Прес-конференція в клубі вболівальників «Дніпра». За столом - троє суворих хлопців. 25 років тому такі називалися фанатами, тепер - ультрас. На стінах - календарі, плакати, фотографії легендарних гравців і тренерів команди - артефакти з золотої епохи 1980-х, коли «Дніпро» двічі ставав чемпіоном СРСР, під стелею - клубні шарфи різних команд.
Мабуть, без ультрас не було б революції. В Дніпропетровську вони являли собою чи не єдину силу, здатну організовано протидіяти терору влади. Після прес-конференції один із них розказує мені, як намагався захистити жінок-мітингувальниць від погромників і через це опинився в шпиталі з черепно-мозковою травмою, струсом мозку («9 днів їсти не міг») і вогнепальним пораненням. З посмішкою розказує, без пози.
Зараз тітушки, вже з автоматами, хазяйнують на Сході. В ультрас там на передовій - кілька друзів. А оскільки «ми не знаємо, куди ділися 125 мільйонів гривень, які люди збирали СМС-ками», то вирішили адресно допомагати 25-й окремій Дніпропетровській повітряно-десантній бригаді. Пункт збору необхідних речей відкрили прямо в Клубі вболівальників. Передруковую список, указаний у прес-релізі:
Провізія:
- чай, цукор;
- печиво, вафлі, шоколад, цукерки;
- їжа тривалого зберігання;
- вода питна негазована;
- цигарки.
Одяг і робочі приналежності:
- шкарпетки великих розмірів;
- нижня білизна;
- футболки (камуфляжні) від 52 розміру;
- спальні мішки.
Засоби особистої гігієни:
- засоби захисту від комарів;
- мило;
- вологі серветки;
- станки для гоління одноразові;
- рушники одноразові;
- зубні щітки;
- зубна паста;
- туалетний папір.
Інвентар і засоби захисту:
- жилет розгрузочний;
- наколінники, налокітники;
- радіостанції, провідна гарнітура;
- рації;
- біноклі;
- прилади нічного бачення;
- ліхтарі;
- тепловізори;
- батарейки.
Звертатися до адміністраторів сторінки «Рупор северной трибуны» в соцмережі «Вконтакті» (http://vk.com/ultras83), або кожного буднього дня з 9.00 до 18.00 власне до Клубу вболівальників (ліва вежа північного входу в стадіон «Дніпро-арена»), кошти перераховувати на картку «Приват-банку» 5167 9872 0447 8925 (Гурін М. С.). Зібрані гроші підуть на закупівлю медичних препаратів для війська.
ВАЖЛИВЕ МІСЦЕ
Під аркою-проходом до урядових будівель - кілька тусовщиків, один з них під гітару волає древню дворову пісню «Фантом» про американського пілота, збитого радянським. Чим ближче до ОДА, тим більше молоді, надто хлопців у військовому вбранні, навіть у бронежилетах. Перед входом у держадміністрацію стоять два розмальованих піаніно (синьо-жовте, червоно-чорне), на яких вряд-годи хтось бере пару акордів, а ввечері тут влаштовують цілі концерти.
Всередині - ще більше людей у хакі, пакети й рюкзаки на підлозі, в глибині холу двоє автоматників - у цю мить чітко усвідомлюєш, що знаходишся в прифронтовому місті. Перший поверх був окупований самообороною та ультрас, щойно звідти втекли найманці минулої влади. Зрештою, повстанці так і лишилися, трансформувавшись у штаб національного захисту, однак молодь - причому цілковито небюрократичного вигляду - не тільки тут, а й на решті поверхів, у кабінетах.
Через дорогу, на другому поверсі БТІ - штаб Правого Сектору. Ще один осередок неформальщини з прокуреними та похмурими до кумедності ультраправими команданте й активістами, що сплять на розкладачках. Загалом, атмосфера віталістичного хаосу в урядовому кварталі - з роду тих див, що й скинутий Ленін. Хочеться себе ущипнути.
ДРУЗІ
Між інтерв’ю та гарячковим фотографуванням заводжу нових друзів і зустрічаю старих. Деяких не бачив по 10-20 років. Руслан - телевізійний ветеран, син військового і виходець з Росії, зараз робить інтернет-радіо «Рассвет Украины» - контрпропагандистський проект, орієнтований на російськомовну авдиторію з метою протидіяти путінській брехні. Розказує, як за допомогою колег з ТБ вивели на чисту воду шахрая-маклера, що намагався нажитися на біженцях з Донбасу, мріє налагодити мовлення на Росію з Харкова. Оля, приятелька з геть інакшого покоління, котру пам’ятаю юним прихіппованим дівчиськом, хвалиться, що навчилася розбирати-збирати 4 види пістолетів і 2 види автоматів, бідкається на керівництво Штабу національного захисту, пишається успіхами в стрільбі - має до того хист; войовнича й стурбована, але не зла. Скрипалька Світланка з захватом згадує, як її хлопець у Новомосковську в лютому ходив на залізницю блокувати ешелон десантників, котрі вирушили на розгін Майдану. Старий друзяка Санич, що дивним чином суміщав захоплення блюзом з великоруським шовінізмом, тепер не шкодує жовчі щодо Путіна та просто хворіє через новини з Донбасу.
Така переміна в людях, з якими пуд солі з’їв, тішить навіть більше, аніж перетворений на металобрухт Ілліч.
І ЩЕ
За три дні всього не побачиш, на одній газетній шпальті всього не напишеш. Ще кілька кадрів насамкінець.
Об’ява на вітрині крамнички російською: «Сегодня новое поступление вышиванок». Через квартал у торгівельному центрі - кіоск з продажу патріотичних футболок, серед яких - «бендеровец» - мультяшний робот Бендер з культового анімаційного серіалу «Футурама» у картузі з тризубом і з Молотовим у руці.
Лавка з приклеєним значком - біло-червоною стрілкою, що вказує на урну для недопалків. Довкола чисто.
Вечір, Європейський бульвар - юрби молоді, дерево з портретом Нігояна, вуличні ресторанчики, музиканти, найкращий з яких співає українською - поки короткий, але справжній шматок Європи.
Випускний парад, який я бачив уже тільки на відео - 5000 прекрасних дітей з синіми і жовтими кульками на площі Героїв Майдану.
Напис на стіні неподалік від ОДА - Vive La Futurism!
В цьому місті легко дихається.
ТУТ І ЗАРАЗ
Місто зустрілося з Україною, а Україна зустрілася з ним - нарешті. У цій зустрічі Дніпропетровськ набув свою свободу. Так, у Києві були Майдан, Грушевського, Інститутська. Але Дніпро пройшов довший і тому важчий шлях. Серце країни зараз дійсно б’ється тут.
Є міста, що дивляться у минуле, намагаючись відшукати там фантомну славу. Є міста, чиє існування перетворено на жалюгідну тінь майбутнього, котре ніколи не настане. Дніпропетровськ робить свою історію - тут і зараз.
Дмитро Десятерик, «День», Дніпропетровськ-Київ