Василь Кожелянко, «Діти застою»
Василь Кожелянко, «Діти застою»
Писати про останню книжку сучасного автора, який помер не так уже давно (5 років тому) важко. Бо як то кажуть, про покійного - або добре, або ніяк. Але я пана Василя не знав особисто, і жодного разу не бачив навіть здаля, хоча безумовно нагод для цього було чимало.
Тож про Кожелянка і його творчість я можу сміливо говорити не як про творчість якоїсь конкретної людини-сучасника, а про автора, твори якого уже належать вічності.
І гадаю, найгірше за все для кожного митця - це забронзовіння і забуття. Це ситуація, коли люди визнають авторитет «класика», але разом з тим перестають його читати і чесно дискутувати про його творчість. Тому сподіваюсь, там, не небесах, пан Василь не сильно нарікатиме на мене за те, що я пишу про його книгу, бо розумітиме мене як письменник.
Очевидно, що Кожелянко ніколи не належав до «моїх авторів». Його знамениту «Дефіляду в Москві» і не зміг дочитати навіть до середини, хоча і визнаю дуже талановито прописану сцену «союзників у вагоні».
На мій погляд, вади «Дефіляди» так чи інакше повторюються і в романі «Діти застою». Як і там сюжет тут не тримається купи і розвалюється на кілька сюжетних ліній з різними героями, від чого увага читача мимоволі розсіюється і втрачається.
Можливо в цій ситуації винуваті видавці, які завжди хочуть назвати будь-яку збірку оповідань або спогадів романом. Щоб краще продавалося. Бо звісно ж саме «романи» продаються якнайкраще.
Але якщо сприймати «Діти застою» саме у якості «збірки оповідань» або «книги спогадів» то виходить дуже добре. Багато окремих цікавих, веселих і не дуже життєвих історій, бувальщин. Деякі філософські думки автора навіть хочеться виписати собі у записничок, або повісити їх десь перед собою, щоб читати їх щодня.
І назва «Діти застою» дуже влучна. Якщо ви хочете буковинської екзотики - то це не до Кожелянка, читайте Матіос. У Кожелянка - суцільна совкова деградація колись особливого «північно-балканського», (як неодноразово називає своїх земляків автор) населення. Тут панує совок у всій своїй красі, приправлений хіба що смаковитими іменами на румунський манер типу Арбурел Нобелюк або Тодоріка Щвець.
І лише один з головних героїв, в якому очевидно Кожелянко «автобіографічно» вивів самого себе, по-справжньому і чесно б’ється поперемінно то за Україну, то за любов.
Як було насправді, можемо лише здогадуватися. Але в тому, що Василь Кожелянко уже увійшов в історію української літератури як один з найяскравіших авторів початку 21 століття нема сумнівів навіть у мене. Там, де він в своїх творах може в чомусь і не досягав висот чисто літературною вправністю, він з лихвою перекривав сміливістю своєї фантазії і парадоксальністю поглядів. А ці якості у сучасних письменників трапляються, на жаль, ой як не часто.