(no subject)
«Хто кров’ю й волею зціпить в цемент
Безвладний пісок міліонів...» (Ольжич)
Непогана, обґрунтована стаття із несподіваної (і для багатьох дратівливої позиції) на Хвилі (вона в своєму репертуарі, кажу це як комплімент):
http://hvylya.org/analytics/society/chem-donbass-otlichaetsya-ot-ukrainyi-reaktsionnyiy-vzglyad-na-problemu.html
Насамперед, аналіз українського «шовінізму» досить гарний. Це дійсно культурна ідентичність, яка ставиться до країни, культури, національних міфів і історії як до цінності-в-собі, а чинний державний апарат розглядає приблизно по-американськи: ми якось тут громадою самоорганізуємось, а держава хай не пхає носа не в свої справи. І справедливо, що для сильно урбанізованого Донбасу пріоритети перевернуті: спочатку іде сильна і дієва держава-як-інститут, а вже потім ідентичність і так далі.
Сложилось так, что либо ты принимаешь и соглашаешься, что Украина понад усе, либо Украина делает тебе смерть ворогам (тоже условно, естественно). Это украинский национализм образца 2014 года. Я не говорю, хорошо это или плохо, я просто называю вещи своими именами: сейчас Украина пытается оформиться в мононациональное государство, в котором Крым оказался бы совершенно инородным телом, а Донбасс сродни опухоли, пока не ясно злокачественной ли.
- ця цитата дуже хороша, вона описує теперішню «жорстку Україну». Двадцять років ми заминали питання різниці світоглядів, хотіли в хохлоукраїнському стилі «і вашим, і нашим», визнати і УПА, і Червону Армію однаково - але «дім, що поділився у собі, не устоїть», і зовсім не без допомоги Хуйла це стало очевидно, це примусило вибирати і Одесу, і Харків, і Дніпропетровськ, і Херсон - ті місця, де це раніше було б фантастикою, і між русским миром та збереженням України вони вибрали Україну. І тому навіть продемократичні сили з непоганим розумінням демократії і розвинутою рефлексією, а тепер і широкі народні маси підтримують жорсткий варіант ідентичності, в тому вигляді, в якому я тепер бачу його в фейсбуку і який мене іноді злегка непокоїть: море пропагандистсько-саркастичних матеріалів, alienation до москалів без спроб аналізу того, що відбувається.
Скажімо так, поки це «перша любов» до віднайденої ідентичності, це нормально, це лише здоровий етап дорослішання; із застереженням, що довго залишатись у ньому може бути небезпечно. Так, короткочасний відносно жорсткий націоналізм (у хорошому сенсі) це як точка біфуркації, яку можна органічно перерости, і з якої можна звалитись у жорсткий, державний, відчужений «поганий» націоналізм (і що цікаво - другий варіант це саме те, що не без певної проникливості передчуває і що дуже б потішило путінізм, який буде сприяти максимальній фашизації нашого націоналізму). Останнього я трохи боюсь, але вважаю це малоімовірним: все-таки закваска демократичності і поваги до європейських цінностей (хай навіть часто на рівні карго-культу, хай просто закваска, якій ще рости і рости) у нас досить сильна, ми не є в культурному вакуумі, в якому може початись загнивання (на відміну від Росії, яка від Заходу дистанціюється свідомо, в надії невідомо на що). Тому «жорстка Україна», яку автор називає «українським шовінізмом» - це ризикований, але необхідний етап, який ми б могли пережити ще у 50-их із «Бандера прийде, порядок наведе», але через історичні причини доводиться переживати зараз.
Автор статті справедливо дорікає, що
Молодое национальное государство Украина еще не осознало ценности соблюдения законной процедуры как основы демократии. Не доросло оно и до гуманизма, сформировавшего во второй половине прошлого века ту Европу, в которую Украина думает, что хочет. Вместо этого, оно озабочено территорией, категорической унитарностью, украинизацией и национальной идентичностью. Это повестка века девятнадцатого, может быть, первой половины двадцатого.
Так, ми примушені в неймовірно прискореному темпі переживати все те, що було недопрожите в нашій історії (яку «неможливо читати без брому»). Це печально, це як бачити дитину, що вже виростає із штанів, і наскільки вони смішні. Але це проблеми росту, а не стагнації. У нас химерно змішались проблеми, найбільш специфічні як і для XIX, так і для XX, так і для XXI століття - і в цьому привабливість і відразність водночас нашої суспільної солянки.
Щодо Донбасу, то він тепер став Україною-раніше в мініатюрі: третина людей, які за одне, третина людей, які за зовсім протилежне, третина пасивних конформістів, які чекають, хто виграє. І висновок невтішний: його забере той, у кого буде груба сила, навіть попри наявність певної рації Донбасу, як вона там змальована:
Донбасс, осознавая свою особенность, требовал толерантного к ней отношения, на что неизменно получал классическое «чемодан-вокзал-Россия», что, по сути, отрицало наличие этой именно донбасской субъектности, отождествляя ее с «российскостью».
Проблема в тому, що це ratio не поєднане із хоч якимись демократичними способами її захисту і обґрунтування (що яскраво продемонструвало мислення захисників ДНР: «хунта», зброя, «Путин помоги»). Коли Донбас доросте до демократичного самовиявлення, тоді можна про щось говорити, зараз же він вибрав програшну для себе стратегію грубої сили.
Безвладний пісок міліонів...» (Ольжич)
Непогана, обґрунтована стаття із несподіваної (і для багатьох дратівливої позиції) на Хвилі (вона в своєму репертуарі, кажу це як комплімент):
http://hvylya.org/analytics/society/chem-donbass-otlichaetsya-ot-ukrainyi-reaktsionnyiy-vzglyad-na-problemu.html
Насамперед, аналіз українського «шовінізму» досить гарний. Це дійсно культурна ідентичність, яка ставиться до країни, культури, національних міфів і історії як до цінності-в-собі, а чинний державний апарат розглядає приблизно по-американськи: ми якось тут громадою самоорганізуємось, а держава хай не пхає носа не в свої справи. І справедливо, що для сильно урбанізованого Донбасу пріоритети перевернуті: спочатку іде сильна і дієва держава-як-інститут, а вже потім ідентичність і так далі.
Сложилось так, что либо ты принимаешь и соглашаешься, что Украина понад усе, либо Украина делает тебе смерть ворогам (тоже условно, естественно). Это украинский национализм образца 2014 года. Я не говорю, хорошо это или плохо, я просто называю вещи своими именами: сейчас Украина пытается оформиться в мононациональное государство, в котором Крым оказался бы совершенно инородным телом, а Донбасс сродни опухоли, пока не ясно злокачественной ли.
- ця цитата дуже хороша, вона описує теперішню «жорстку Україну». Двадцять років ми заминали питання різниці світоглядів, хотіли в хохлоукраїнському стилі «і вашим, і нашим», визнати і УПА, і Червону Армію однаково - але «дім, що поділився у собі, не устоїть», і зовсім не без допомоги Хуйла це стало очевидно, це примусило вибирати і Одесу, і Харків, і Дніпропетровськ, і Херсон - ті місця, де це раніше було б фантастикою, і між русским миром та збереженням України вони вибрали Україну. І тому навіть продемократичні сили з непоганим розумінням демократії і розвинутою рефлексією, а тепер і широкі народні маси підтримують жорсткий варіант ідентичності, в тому вигляді, в якому я тепер бачу його в фейсбуку і який мене іноді злегка непокоїть: море пропагандистсько-саркастичних матеріалів, alienation до москалів без спроб аналізу того, що відбувається.
Скажімо так, поки це «перша любов» до віднайденої ідентичності, це нормально, це лише здоровий етап дорослішання; із застереженням, що довго залишатись у ньому може бути небезпечно. Так, короткочасний відносно жорсткий націоналізм (у хорошому сенсі) це як точка біфуркації, яку можна органічно перерости, і з якої можна звалитись у жорсткий, державний, відчужений «поганий» націоналізм (і що цікаво - другий варіант це саме те, що не без певної проникливості передчуває і що дуже б потішило путінізм, який буде сприяти максимальній фашизації нашого націоналізму). Останнього я трохи боюсь, але вважаю це малоімовірним: все-таки закваска демократичності і поваги до європейських цінностей (хай навіть часто на рівні карго-культу, хай просто закваска, якій ще рости і рости) у нас досить сильна, ми не є в культурному вакуумі, в якому може початись загнивання (на відміну від Росії, яка від Заходу дистанціюється свідомо, в надії невідомо на що). Тому «жорстка Україна», яку автор називає «українським шовінізмом» - це ризикований, але необхідний етап, який ми б могли пережити ще у 50-их із «Бандера прийде, порядок наведе», але через історичні причини доводиться переживати зараз.
Автор статті справедливо дорікає, що
Молодое национальное государство Украина еще не осознало ценности соблюдения законной процедуры как основы демократии. Не доросло оно и до гуманизма, сформировавшего во второй половине прошлого века ту Европу, в которую Украина думает, что хочет. Вместо этого, оно озабочено территорией, категорической унитарностью, украинизацией и национальной идентичностью. Это повестка века девятнадцатого, может быть, первой половины двадцатого.
Так, ми примушені в неймовірно прискореному темпі переживати все те, що було недопрожите в нашій історії (яку «неможливо читати без брому»). Це печально, це як бачити дитину, що вже виростає із штанів, і наскільки вони смішні. Але це проблеми росту, а не стагнації. У нас химерно змішались проблеми, найбільш специфічні як і для XIX, так і для XX, так і для XXI століття - і в цьому привабливість і відразність водночас нашої суспільної солянки.
Щодо Донбасу, то він тепер став Україною-раніше в мініатюрі: третина людей, які за одне, третина людей, які за зовсім протилежне, третина пасивних конформістів, які чекають, хто виграє. І висновок невтішний: його забере той, у кого буде груба сила, навіть попри наявність певної рації Донбасу, як вона там змальована:
Донбасс, осознавая свою особенность, требовал толерантного к ней отношения, на что неизменно получал классическое «чемодан-вокзал-Россия», что, по сути, отрицало наличие этой именно донбасской субъектности, отождествляя ее с «российскостью».
Проблема в тому, що це ratio не поєднане із хоч якимись демократичними способами її захисту і обґрунтування (що яскраво продемонструвало мислення захисників ДНР: «хунта», зброя, «Путин помоги»). Коли Донбас доросте до демократичного самовиявлення, тоді можна про щось говорити, зараз же він вибрав програшну для себе стратегію грубої сили.