Світ майбутнього десятиріччя - частина 1
Перекладено з публікації Stratfor російською мовою, див. також оригінал англійською мовою.
Не коментуватиму, бо є як влучні, так і слабкі моменти.
Світ почав змінюватися ще в 2008-му, коли Росія вторглася в Грузію і вдарила фінансова криза. З того часу стали очевидні три закономірности. По-перше, ЄС увійшов в кризу, яку він не здатний розв'язати, і інтенсивність якої дедалі посилюються. Ми вважаємо, що Європейський Союз ніколи більше не повернеться до колишньої єдності, і що якщо він вціліє, то в наступне десятиліття буде існувати в більш обмеженій і роздробленій формі. Ми не вважаємо, що зона вільної торгівлі збережеться в колишньому вигляді, без зростання протекціонізму. Ми очікуємо важких економічних проблем в Німеччині, і, як наслідок, збільшення ролі Польщі в регіоні.
Теперішній конфлікт з Росією за Україну залишатиметься в центрі міжнародної системи в найближчі кілька років, але ми не вважаємо, що Російська Федерація здатна проіснувати в своєму сучасному вигляді ще десять років. Переважна залежність від експорту вуглеводнів і непередбачуваність цін на нафту не дозволяють Москві підтримувати державні інститути на всій великій території Російської Федерації. Ми очікуємо помітного ослаблення влади Москви, що призведе до формального і неформального роздроблення Росії. Безпека російського ядерного арсеналу буде все більш важливою проблемою в міру того, як цей процес почне прискорюватися до кінця десятиліття.
Ми вступили в епоху занепаду національних держав, створених Європою в Північній Африці і на Близькому Сході. Влада в багатьох з цих країн більше не належить державі і перейшла до озброєних партій, не здатних перемогти одна одну. Це призвело до напруженої внутрішньої боротьби. США готові брати участь в таких конфліктах за допомогою авіації і обмеженого втручання на землі, але не можуть і не хочуть забезпечувати їх стале розв'язання. Туреччина, чий південний кордон ці війни роблять уразливим, буде повільно втягуватися в конфлікт. До кінця десятиліття Туреччина перетвориться на велику регіональну державу, внаслідок цього посилиться змагання між нею та Іраном.
Китай перестав бути країною швидкого зростання і низьких зарплат і увійшов у нову фазу, яка стане новою нормою. Ця фаза передбачає набагато повільніше зростання і дедалі жорсткішу диктатуру, стримуючу різноспрямовані сили, породжувані повільним зростанням. Китай і надалі бути великою економічною силою, але перестане бути двигуном глобального зростання. Ця роль перейде до групи розрізнених країн, які ми визначаємо терміном «16 Пост-Китайських Країн»: велика частина Південно-Східної Азії, Східна Африка і частини Латинської Америки. Окрім того, Китай не буде джерелом військової агресії. Основним претендентом на панування в Східній Азії залишається Японія, завдяки одночасно географії та величезній потреби японської економіки в імпорті.
Сполучені Штати і надалі будуть потужною економічною, політичною та військовою силою, але їхнє втручання буде менш активним, ніж раніше. Низький рівень експорту, зростаюча енергетична незалежність і досвід минулих десяти років призведуть до обережнішого ставлення до економічного і військового втручання у справи планети. Американці наочно побачили, що відбувається з активними експортерами, коли покупці не можуть або не хочуть купувати їхні продукти. США усвідомлюють, що Північної Америки достатньо для процвітання, за умови виборчих втручань в інших частинах світу. Великі стратегічні загрози Америка зустрічатиме відповідною силою, але відмовиться від ролі світової пожежної команди.
Це буде хаотичний світ, де багато регіонів чекає зміна варти. Незмінною залишиться тільки влада Сполучених Штатів, у більш зрілій формі - влада, яка буде дедалі менш перед очима, тому що в найближче десятиліття їй користуватимуться не так активно, як раніше.
Європа. Європейський Союз, схоже, не в змозі вирішити свою фундаментальну проблему, і це не єврозона, а зона вільної торгівлі. Німеччина - центр тяжіння Європейського Союзу; німці експортують більше половини свого ВВП, і половина цього експорту припадає на інші країни ЄС. Німеччина створила виробничу базу, яка у багато разів перевищує її власні потреби, навіть за умови стимулювання національної економіки. Від експорту цілком залежать зростання, повна зайнятість і соціальна стабільність. Структури Європейського Союзу - включаючи оцінку євро і безліч внутрішніх європейських правил - тільки підсилюють цю залежність від експорту.
Це розколює і без того роздроблену Європу щонайменше на дві частини. У середземноморської Європи і таких країн, як Німеччина чи Австрія, цілком різні поведінкові патерни і потреби. Не існує єдиної політики, яка б пасувала всій Європі. Це вже з самого початку було головною проблемою, але тепер наближається переломний момент. Що йде на благо однієї частини Європи, шкодить іншій.
Націоналізм вже значно зріс. Його посилює українська криза і заклопотаність східноєвропейських країн очікуваною загрозою з боку Росії. Східноєвропейський страх перед росіянами створює ще одну Європу - всього цих окремих Європ чотири, якщо виділити скандинавські країни в окреме угруповання. З огляду на зростання популярності євроскептиків одночасно праворуч і ліворуч, дедалі більшу легітимізацію мейнстрімних партій і зростання популярності європейських сепаратистів, роздробленість і націоналістичний підйом, які ми передбачали в 2005 році і раніше, очевидні.
Цей тренд буде продовжуватися. Європейський Союз може вціліти в певній формі, але європейська економіка, політика та військове співробітництво будуть управлятися переважно двосторонніми або обмеженими багатосторонніми партнерствами, що матимуть вузьку спрямованість і не зв'язуватимуть учасників. Деякі держави можуть зберегти залишкове членство в сильно зміненому Європейському Союзі, але сам по собі він більше не визначатиме характер спільноєвропейської політики.
Замість цього Європу характеризуватиме повернення національної держави в якості основної форми політичного життя на континенті. Число національних держав, ймовірно, зростатиме в міру того, як різноманітні сепаратистські рухи будуть домагатися успіху - поділу країн на складові частини або прямої сецесії. Це буде особливо помітно в найближчі кілька років, тому що загальноєвропейськв криза посилить політичний та економічний тиск.
Німеччина з цієї маси національних держав буде найвпливовішою і в політичному, і в економічному сенсі. Але Німеччина надзвичайно вразлива. Це четверта економіка світу, проте це становище склалося завдяки експорту. У експортерів завжди є природна вразливість: вони залежать від можливості й бажання покупців споживати їхню продукцію. Іншими словами, Німеччина знаходиться в заручниках у економічного благополуччя свого оточення.
У цьому сенсі проти Німеччини діють кілька сил. По-перше, зростаючий європейський націоналізм все більше віддаватиме перевагу протекціонізму в економіці і на ринку праці. Слабкі країни, ймовірно, вдадуться до різноманітних механізмів контролю над капіталом, а сильні почнуть обмежувати перетин іноземцями - включаючи громадян ЄС - своїх кордонів. Ми припускаємо, що наявні протекціоністські заходи, що діють зараз в європейських економіках в галузі, наприклад, сільського господарства, в майбутньому будуть доповнені торговими бар'єрами, створеними слабкими країнами південної Європи, які потребуватимуть відновлення національних економік після теперішній депресії.
У глобальному сенсі ми очікуємо, що європейський експорт зіштовхнеться з дедалі сильнішою конкуренцією і вкрай нестабільним попитом. Таким чином, ми прогнозуємо тривалий економічний спад у Німеччині, який приведе до внутрішньої соціальної та політичної кризи і послабить в найближчі 10 років вплив Німеччини на Європу.
Центром економічного зростання та зростаючого політичного впливу буде Польща. Польща весь цей час підтримувала вражаючі темпи зростання - мабуть, найбільш вражаючі після Німеччини та Австрії. Крім того, хоча населення Польщі, ймовірно, і почне скорочуватися, але не так сильно, як у Німеччині чи Австрії. У міру того, як Німеччину будуть стрясати глобальні економічні та популяційні зрушення, Польща диверсифікує свою зовнішню торгівлю і врешті перетвориться на домінуючу силу Північно-Європейської рівнини. Більше того, ми очікуємо, що Польща стане лідером нової антиросійської коаліції, до якої в першій половині десятиліття підключиться Румунія. У другій половині десятиліття цей союз зіграє провідну роль у перегляді російських кордонів і повернення втрачених територій формальним і неформальним способом. У міру того як Москва буде слабшати, цей союз пошириться не лише на Білорусь і Україну, а й далі на схід. Все це посилить економічне та політичне становище Польщі та її союзників.
Польща продовжить отримувати вигоди від стратегічного партнерства зі Сполученими Штатами. Коли глобальна сила вступає в таке стратегічне партнерство, вона завжди прагне, наскільки це можливо, посилити і пожвавити економіку партнера, щоб одночасно стабілізувати суспільство і дозволити будівництво потужної армії. З Польщею та Румунією станеться саме це. Вашингтон не приховує свого інтересу в регіоні.
Росія. Малоймовірно, що Російська Федерація в її сучасному вигляді вціліє. Нездатність Росії перетворити прибуток від експорту енергоресурсів в стійку економіку робить її вразливою до коливань цін на вуглеводні. У РФ немає способу захиститися від цих ринкових процесів. Враховуючи структуру федерації, в якій прибуток від експорту спочатку йде до Москви, і тільки потім перенаправляється місцевим урядам, регіонам буде діставатися дуже різна кількість цього прибутку. Це призведе до повторення радянського досвіду 1980-x і 1990-x, коли Москва втратила здатність підтримувати державну інфраструктуру. Все це змусить регіони рятуватися від проблем самостійно, утворюючи формальні і неформальні автономні об'єднання. Економічні зв'язки між Москвою і периферією ослабнуть.
Історично Росія вирішувала такі проблеми за допомогою спецслужб - КДБ і її спадкоємиці ФСБ. Але, як і в 1980-х, спецслужби будуть не в змозі стримати центробіжні сили, що відриватимуть регіони від центру. Саме в цьому випадку можливості ФСБ послаблює її залученість в національну економіку. Без жахливої по-справжньому ФСБ роздробленню Росії вже не запобігти.
На захід від Росії Польща, Угорщина і Румунія спробують повернути регіони, втрачені колись у боротьбі з росіянами. Вони спробують приєднати (прим. перекладача - що аналітики мали на увазі під цим "приєднати"?) Україну і Білорусію. На півдні РФ втратить здатність контролювати Північний Кавказ, в Середній Азії почнеться дестабілізація. На північному заході Карелія спробує повернутися до складу Фінляндії (прим. перекладача: серйозно??). На Далекому Сході почнуть вести незалежну політику приморські регіони, більше пов'язані з Японією, Китаєм і США, ніж з Москвою. Інші регіони не обов'язково шукатимуть автономії, але можуть її здобути проти свого бажання. Основна ідея: повстання проти Москви не буде, навпаки, слабшаюча Москва залишить після себе вакуум. У цьому вакуумі існуватимуть окремі фрагменти колишньої Російської Федерації.
Це призведе до найбільшої кризи наступного десятиліття. Росія володіє величезним ядерним арсеналом, розкиданим по країні. Занепад московської влади поставить питання про контроль за цими ракетами і про те, яким чином можна гарантувати відмову від їхнього застосування. Для Сполучених Штатів це стане величезним випробуванням. Вашингтон - єдина сила, здатна вирішити таку проблему, але американці будуть не в змозі фізично взяти під контроль величезне число ракетних баз чисто військовим способом, причому так, щоб жодну ракету не було в процесі запущено. Сполученим Штатам доведеться виробити якесь військове рішення, яке важко зараз виразно уявити, змиритися з загрозою випадкових запусків або створити в ядерних регіонах стабільний і економічно стійкий уряд, щоб потім з часом нейтралізувати ракети невійськовим шляхом. Зараз важко сказати, як буде розвиватися ця ситуація. Але враховуючи наш прогноз - роздроблення Росії - в найближчі десять років цю проблему тим чи іншим способом доведеться вирішувати.
Питанням першої половини десятиліття буде територія, на яку пошириться новий Балто-Чорноморський союз. Логічно було б розширити його до Азербайджану і Каспійського моря. Чи це відбудеться, залежить від питань, яких ми торкаємося в прогнозі щодо Туреччини та Близького Сходу.
Близький Схід і Північна Африка. Близький Схід - особливо область між Левантом та Іраном і Північна Африка - переживає епоху зламу національних держав. Ми маємо на увазі національні держави, влаштовані європейськими державами в XIX і XX століттях, які зараз руйнуються, поступаючись місцем фракціям, заснованим на спорідненості, релігії чи мінливих економічних інтересах. У таких країнах, як, наприклад, Лівія, Сирія та Ірак ми бачимо деволюції національної держави в конгломерат ворогуючих угруповань, що звертають мало уваги на все сильніше застарівають національні кордони своїх країн.
Цей процес повторює подію в Лівані в 1970-х і 1980-х - ліванський уряд припинило існування, і влада перейшла до ворогуючих угрупованням. Головні угруповання не могли ні одержати вирішальну перемогу, ні потерпіти остаточної поразки - їх підтримували і ними маніпулювали з-за кордону або вони могли дозволити собі самозабезпечення. Боротьба між цими угрупованнями перетворилася на громадянську війну, зараз затихлому, але в повному сенсі не закінчилася. У регіоні існує вакуум, в якому зручно діяти джихадистської групам, але й ці групи в кінцевому підсумку стримують їх внутрішні протиріччя.
Цю ситуацію неможливо вирішити за допомогою зовнішнього втручання. Рівень і тривалість необхідного силового втручання перевищують можливості Сполучених Штатів навіть за найсміливішими розрахунками. Враховуючи ситуацію в інших регіонах, особливо в Росії, США не можуть більше займатися виключно Близьким Сходом.
У той же час еволюція арабських держав, особливо розташованих на південь від Туреччини, становить загрозу для регіональної стабільності. США намагатимуться усунути загрозу з боку окремих угруповань за допомогою обмеженого силового втручання. США, проте, не стануть вводити в цей регіон численні військові контингенти. Водночас країни регіону продовжать чекати від США вирішальної ролі навіть незважаючи на те, що своїми очима спостерігали, як Америка в минулому десятилітті провалила цю роль. Очікування будуть змінюватися повільніше, ніж реальність.
У міру того як реальність почне брати своє, виявиться, що виходячи з географії тільки одна країна, по-справжньому зацікавлена в стабілізації Сирії та Іраку, має можливість вільно діяти в цьому напрямку і може отримати до регіону по Принаймні обмежений доступ. Ця країна - Туреччина. Зараз Туреччина з усіх боків оточена внутріарабскімі конфліктами, конфліктами на Кавказі і в басейні Чорного моря. Туреччина поки не готова до повністю незалежною політиці на Близькому Сході і з готовністю піде на співпрацю з США. Ця співпраця дасть можливість пересунути лінію стримування в Грузію і Азербайджан.
У найближчі десять років ми очікуємо посилення нестабільності в арабському світі. Крім того, ми припускаємо, що Туреччина втягнеться в конфлікт на півдні в тій мірі, в якій цього зажадають війна у самих турецьких кордонів та політичні наслідки цієї війни. Це втручання буде якомога менш активним і як можна більш повільним, але воно буде, і поступово почне ширитися і посилюватися. Туреччина, як би їй цього не хотілося, не може дозволити собі ігнорувати хаос біля своїх кордонів, і поблизу немає іншої країни, здатної взяти на себе цей тягар. Іран не може втрутитися по військових і географічних причин, це ж можна сказати про Саудівської Аравії. Турки, найімовірніше, почнуть вибудовувати мінливі коаліції, зрештою розширивши свій вплив до Північної Африки, щоб стабілізувати ситуацію. Турецько-Іранське змагання з часом тільки посилиться, але Туреччина збереже готовність співпрацювати з Іраном і саудитам в міру необхідності. Якою б не була динаміка ситуації, Туреччина в кожному разі буде в центрі що відбувається.
Близький Схід - не єдиний регіон, який зажадає турецького уваги. У міру того як Росія буде слабшати, європейці прийдуть в регіони, які традиційно були зоною турецьких інтересів, наприклад північне Причорномор'я. Ймовірно, Туреччина буде спрямовувати на північ в основному економічний та політичний вплив, але можливе і помірне військове втручання. Більше того, у міру роздроблення Європейського Союзу та ослаблення окремих європейських економік деякі країни можуть переорієнтуватися на схід, і Туреччина отримає можливість посилити свою присутність на Балканах як єдина велика сила в регіоні.
Перш ніж це стане можливо, туркам необхідно знайти рівновагу у внутрішній політиці. Туреччина - водночас світська і мусульманська країна. Теперішня влада намагається усунути цей розрив, але поки що, швидше відштовхує численних секуляристів. Незабаром, ймовірно, прийде новий уряд. Це постійне слабке місце сучасної турецької політики. Як це вже траплялося з багатьма іншими країнами, Туреччини належить розширюватися в атмосфері політичної невідомості. Одночасно з внутрішньополітичним конфліктом туркам доведеться вирішувати проблеми з армією, розвідкою і дипкорпусом, які зажадають перетворення і розширення під нові потреби. Як би там не було, ми очікуємо, що Туреччина в найближчі 10 років стане великим регіональним гравцем ( читати закінчення статті)
Не коментуватиму, бо є як влучні, так і слабкі моменти.
Світ почав змінюватися ще в 2008-му, коли Росія вторглася в Грузію і вдарила фінансова криза. З того часу стали очевидні три закономірности. По-перше, ЄС увійшов в кризу, яку він не здатний розв'язати, і інтенсивність якої дедалі посилюються. Ми вважаємо, що Європейський Союз ніколи більше не повернеться до колишньої єдності, і що якщо він вціліє, то в наступне десятиліття буде існувати в більш обмеженій і роздробленій формі. Ми не вважаємо, що зона вільної торгівлі збережеться в колишньому вигляді, без зростання протекціонізму. Ми очікуємо важких економічних проблем в Німеччині, і, як наслідок, збільшення ролі Польщі в регіоні.
Теперішній конфлікт з Росією за Україну залишатиметься в центрі міжнародної системи в найближчі кілька років, але ми не вважаємо, що Російська Федерація здатна проіснувати в своєму сучасному вигляді ще десять років. Переважна залежність від експорту вуглеводнів і непередбачуваність цін на нафту не дозволяють Москві підтримувати державні інститути на всій великій території Російської Федерації. Ми очікуємо помітного ослаблення влади Москви, що призведе до формального і неформального роздроблення Росії. Безпека російського ядерного арсеналу буде все більш важливою проблемою в міру того, як цей процес почне прискорюватися до кінця десятиліття.
Ми вступили в епоху занепаду національних держав, створених Європою в Північній Африці і на Близькому Сході. Влада в багатьох з цих країн більше не належить державі і перейшла до озброєних партій, не здатних перемогти одна одну. Це призвело до напруженої внутрішньої боротьби. США готові брати участь в таких конфліктах за допомогою авіації і обмеженого втручання на землі, але не можуть і не хочуть забезпечувати їх стале розв'язання. Туреччина, чий південний кордон ці війни роблять уразливим, буде повільно втягуватися в конфлікт. До кінця десятиліття Туреччина перетвориться на велику регіональну державу, внаслідок цього посилиться змагання між нею та Іраном.
Китай перестав бути країною швидкого зростання і низьких зарплат і увійшов у нову фазу, яка стане новою нормою. Ця фаза передбачає набагато повільніше зростання і дедалі жорсткішу диктатуру, стримуючу різноспрямовані сили, породжувані повільним зростанням. Китай і надалі бути великою економічною силою, але перестане бути двигуном глобального зростання. Ця роль перейде до групи розрізнених країн, які ми визначаємо терміном «16 Пост-Китайських Країн»: велика частина Південно-Східної Азії, Східна Африка і частини Латинської Америки. Окрім того, Китай не буде джерелом військової агресії. Основним претендентом на панування в Східній Азії залишається Японія, завдяки одночасно географії та величезній потреби японської економіки в імпорті.
Сполучені Штати і надалі будуть потужною економічною, політичною та військовою силою, але їхнє втручання буде менш активним, ніж раніше. Низький рівень експорту, зростаюча енергетична незалежність і досвід минулих десяти років призведуть до обережнішого ставлення до економічного і військового втручання у справи планети. Американці наочно побачили, що відбувається з активними експортерами, коли покупці не можуть або не хочуть купувати їхні продукти. США усвідомлюють, що Північної Америки достатньо для процвітання, за умови виборчих втручань в інших частинах світу. Великі стратегічні загрози Америка зустрічатиме відповідною силою, але відмовиться від ролі світової пожежної команди.
Це буде хаотичний світ, де багато регіонів чекає зміна варти. Незмінною залишиться тільки влада Сполучених Штатів, у більш зрілій формі - влада, яка буде дедалі менш перед очима, тому що в найближче десятиліття їй користуватимуться не так активно, як раніше.
Європа. Європейський Союз, схоже, не в змозі вирішити свою фундаментальну проблему, і це не єврозона, а зона вільної торгівлі. Німеччина - центр тяжіння Європейського Союзу; німці експортують більше половини свого ВВП, і половина цього експорту припадає на інші країни ЄС. Німеччина створила виробничу базу, яка у багато разів перевищує її власні потреби, навіть за умови стимулювання національної економіки. Від експорту цілком залежать зростання, повна зайнятість і соціальна стабільність. Структури Європейського Союзу - включаючи оцінку євро і безліч внутрішніх європейських правил - тільки підсилюють цю залежність від експорту.
Це розколює і без того роздроблену Європу щонайменше на дві частини. У середземноморської Європи і таких країн, як Німеччина чи Австрія, цілком різні поведінкові патерни і потреби. Не існує єдиної політики, яка б пасувала всій Європі. Це вже з самого початку було головною проблемою, але тепер наближається переломний момент. Що йде на благо однієї частини Європи, шкодить іншій.
Націоналізм вже значно зріс. Його посилює українська криза і заклопотаність східноєвропейських країн очікуваною загрозою з боку Росії. Східноєвропейський страх перед росіянами створює ще одну Європу - всього цих окремих Європ чотири, якщо виділити скандинавські країни в окреме угруповання. З огляду на зростання популярності євроскептиків одночасно праворуч і ліворуч, дедалі більшу легітимізацію мейнстрімних партій і зростання популярності європейських сепаратистів, роздробленість і націоналістичний підйом, які ми передбачали в 2005 році і раніше, очевидні.
Цей тренд буде продовжуватися. Європейський Союз може вціліти в певній формі, але європейська економіка, політика та військове співробітництво будуть управлятися переважно двосторонніми або обмеженими багатосторонніми партнерствами, що матимуть вузьку спрямованість і не зв'язуватимуть учасників. Деякі держави можуть зберегти залишкове членство в сильно зміненому Європейському Союзі, але сам по собі він більше не визначатиме характер спільноєвропейської політики.
Замість цього Європу характеризуватиме повернення національної держави в якості основної форми політичного життя на континенті. Число національних держав, ймовірно, зростатиме в міру того, як різноманітні сепаратистські рухи будуть домагатися успіху - поділу країн на складові частини або прямої сецесії. Це буде особливо помітно в найближчі кілька років, тому що загальноєвропейськв криза посилить політичний та економічний тиск.
Німеччина з цієї маси національних держав буде найвпливовішою і в політичному, і в економічному сенсі. Але Німеччина надзвичайно вразлива. Це четверта економіка світу, проте це становище склалося завдяки експорту. У експортерів завжди є природна вразливість: вони залежать від можливості й бажання покупців споживати їхню продукцію. Іншими словами, Німеччина знаходиться в заручниках у економічного благополуччя свого оточення.
У цьому сенсі проти Німеччини діють кілька сил. По-перше, зростаючий європейський націоналізм все більше віддаватиме перевагу протекціонізму в економіці і на ринку праці. Слабкі країни, ймовірно, вдадуться до різноманітних механізмів контролю над капіталом, а сильні почнуть обмежувати перетин іноземцями - включаючи громадян ЄС - своїх кордонів. Ми припускаємо, що наявні протекціоністські заходи, що діють зараз в європейських економіках в галузі, наприклад, сільського господарства, в майбутньому будуть доповнені торговими бар'єрами, створеними слабкими країнами південної Європи, які потребуватимуть відновлення національних економік після теперішній депресії.
У глобальному сенсі ми очікуємо, що європейський експорт зіштовхнеться з дедалі сильнішою конкуренцією і вкрай нестабільним попитом. Таким чином, ми прогнозуємо тривалий економічний спад у Німеччині, який приведе до внутрішньої соціальної та політичної кризи і послабить в найближчі 10 років вплив Німеччини на Європу.
Центром економічного зростання та зростаючого політичного впливу буде Польща. Польща весь цей час підтримувала вражаючі темпи зростання - мабуть, найбільш вражаючі після Німеччини та Австрії. Крім того, хоча населення Польщі, ймовірно, і почне скорочуватися, але не так сильно, як у Німеччині чи Австрії. У міру того, як Німеччину будуть стрясати глобальні економічні та популяційні зрушення, Польща диверсифікує свою зовнішню торгівлю і врешті перетвориться на домінуючу силу Північно-Європейської рівнини. Більше того, ми очікуємо, що Польща стане лідером нової антиросійської коаліції, до якої в першій половині десятиліття підключиться Румунія. У другій половині десятиліття цей союз зіграє провідну роль у перегляді російських кордонів і повернення втрачених територій формальним і неформальним способом. У міру того як Москва буде слабшати, цей союз пошириться не лише на Білорусь і Україну, а й далі на схід. Все це посилить економічне та політичне становище Польщі та її союзників.
Польща продовжить отримувати вигоди від стратегічного партнерства зі Сполученими Штатами. Коли глобальна сила вступає в таке стратегічне партнерство, вона завжди прагне, наскільки це можливо, посилити і пожвавити економіку партнера, щоб одночасно стабілізувати суспільство і дозволити будівництво потужної армії. З Польщею та Румунією станеться саме це. Вашингтон не приховує свого інтересу в регіоні.
Росія. Малоймовірно, що Російська Федерація в її сучасному вигляді вціліє. Нездатність Росії перетворити прибуток від експорту енергоресурсів в стійку економіку робить її вразливою до коливань цін на вуглеводні. У РФ немає способу захиститися від цих ринкових процесів. Враховуючи структуру федерації, в якій прибуток від експорту спочатку йде до Москви, і тільки потім перенаправляється місцевим урядам, регіонам буде діставатися дуже різна кількість цього прибутку. Це призведе до повторення радянського досвіду 1980-x і 1990-x, коли Москва втратила здатність підтримувати державну інфраструктуру. Все це змусить регіони рятуватися від проблем самостійно, утворюючи формальні і неформальні автономні об'єднання. Економічні зв'язки між Москвою і периферією ослабнуть.
Історично Росія вирішувала такі проблеми за допомогою спецслужб - КДБ і її спадкоємиці ФСБ. Але, як і в 1980-х, спецслужби будуть не в змозі стримати центробіжні сили, що відриватимуть регіони від центру. Саме в цьому випадку можливості ФСБ послаблює її залученість в національну економіку. Без жахливої по-справжньому ФСБ роздробленню Росії вже не запобігти.
На захід від Росії Польща, Угорщина і Румунія спробують повернути регіони, втрачені колись у боротьбі з росіянами. Вони спробують приєднати (прим. перекладача - що аналітики мали на увазі під цим "приєднати"?) Україну і Білорусію. На півдні РФ втратить здатність контролювати Північний Кавказ, в Середній Азії почнеться дестабілізація. На північному заході Карелія спробує повернутися до складу Фінляндії (прим. перекладача: серйозно??). На Далекому Сході почнуть вести незалежну політику приморські регіони, більше пов'язані з Японією, Китаєм і США, ніж з Москвою. Інші регіони не обов'язково шукатимуть автономії, але можуть її здобути проти свого бажання. Основна ідея: повстання проти Москви не буде, навпаки, слабшаюча Москва залишить після себе вакуум. У цьому вакуумі існуватимуть окремі фрагменти колишньої Російської Федерації.
Це призведе до найбільшої кризи наступного десятиліття. Росія володіє величезним ядерним арсеналом, розкиданим по країні. Занепад московської влади поставить питання про контроль за цими ракетами і про те, яким чином можна гарантувати відмову від їхнього застосування. Для Сполучених Штатів це стане величезним випробуванням. Вашингтон - єдина сила, здатна вирішити таку проблему, але американці будуть не в змозі фізично взяти під контроль величезне число ракетних баз чисто військовим способом, причому так, щоб жодну ракету не було в процесі запущено. Сполученим Штатам доведеться виробити якесь військове рішення, яке важко зараз виразно уявити, змиритися з загрозою випадкових запусків або створити в ядерних регіонах стабільний і економічно стійкий уряд, щоб потім з часом нейтралізувати ракети невійськовим шляхом. Зараз важко сказати, як буде розвиватися ця ситуація. Але враховуючи наш прогноз - роздроблення Росії - в найближчі десять років цю проблему тим чи іншим способом доведеться вирішувати.
Питанням першої половини десятиліття буде територія, на яку пошириться новий Балто-Чорноморський союз. Логічно було б розширити його до Азербайджану і Каспійського моря. Чи це відбудеться, залежить від питань, яких ми торкаємося в прогнозі щодо Туреччини та Близького Сходу.
Близький Схід і Північна Африка. Близький Схід - особливо область між Левантом та Іраном і Північна Африка - переживає епоху зламу національних держав. Ми маємо на увазі національні держави, влаштовані європейськими державами в XIX і XX століттях, які зараз руйнуються, поступаючись місцем фракціям, заснованим на спорідненості, релігії чи мінливих економічних інтересах. У таких країнах, як, наприклад, Лівія, Сирія та Ірак ми бачимо деволюції національної держави в конгломерат ворогуючих угруповань, що звертають мало уваги на все сильніше застарівають національні кордони своїх країн.
Цей процес повторює подію в Лівані в 1970-х і 1980-х - ліванський уряд припинило існування, і влада перейшла до ворогуючих угрупованням. Головні угруповання не могли ні одержати вирішальну перемогу, ні потерпіти остаточної поразки - їх підтримували і ними маніпулювали з-за кордону або вони могли дозволити собі самозабезпечення. Боротьба між цими угрупованнями перетворилася на громадянську війну, зараз затихлому, але в повному сенсі не закінчилася. У регіоні існує вакуум, в якому зручно діяти джихадистської групам, але й ці групи в кінцевому підсумку стримують їх внутрішні протиріччя.
Цю ситуацію неможливо вирішити за допомогою зовнішнього втручання. Рівень і тривалість необхідного силового втручання перевищують можливості Сполучених Штатів навіть за найсміливішими розрахунками. Враховуючи ситуацію в інших регіонах, особливо в Росії, США не можуть більше займатися виключно Близьким Сходом.
У той же час еволюція арабських держав, особливо розташованих на південь від Туреччини, становить загрозу для регіональної стабільності. США намагатимуться усунути загрозу з боку окремих угруповань за допомогою обмеженого силового втручання. США, проте, не стануть вводити в цей регіон численні військові контингенти. Водночас країни регіону продовжать чекати від США вирішальної ролі навіть незважаючи на те, що своїми очима спостерігали, як Америка в минулому десятилітті провалила цю роль. Очікування будуть змінюватися повільніше, ніж реальність.
У міру того як реальність почне брати своє, виявиться, що виходячи з географії тільки одна країна, по-справжньому зацікавлена в стабілізації Сирії та Іраку, має можливість вільно діяти в цьому напрямку і може отримати до регіону по Принаймні обмежений доступ. Ця країна - Туреччина. Зараз Туреччина з усіх боків оточена внутріарабскімі конфліктами, конфліктами на Кавказі і в басейні Чорного моря. Туреччина поки не готова до повністю незалежною політиці на Близькому Сході і з готовністю піде на співпрацю з США. Ця співпраця дасть можливість пересунути лінію стримування в Грузію і Азербайджан.
У найближчі десять років ми очікуємо посилення нестабільності в арабському світі. Крім того, ми припускаємо, що Туреччина втягнеться в конфлікт на півдні в тій мірі, в якій цього зажадають війна у самих турецьких кордонів та політичні наслідки цієї війни. Це втручання буде якомога менш активним і як можна більш повільним, але воно буде, і поступово почне ширитися і посилюватися. Туреччина, як би їй цього не хотілося, не може дозволити собі ігнорувати хаос біля своїх кордонів, і поблизу немає іншої країни, здатної взяти на себе цей тягар. Іран не може втрутитися по військових і географічних причин, це ж можна сказати про Саудівської Аравії. Турки, найімовірніше, почнуть вибудовувати мінливі коаліції, зрештою розширивши свій вплив до Північної Африки, щоб стабілізувати ситуацію. Турецько-Іранське змагання з часом тільки посилиться, але Туреччина збереже готовність співпрацювати з Іраном і саудитам в міру необхідності. Якою б не була динаміка ситуації, Туреччина в кожному разі буде в центрі що відбувається.
Близький Схід - не єдиний регіон, який зажадає турецького уваги. У міру того як Росія буде слабшати, європейці прийдуть в регіони, які традиційно були зоною турецьких інтересів, наприклад північне Причорномор'я. Ймовірно, Туреччина буде спрямовувати на північ в основному економічний та політичний вплив, але можливе і помірне військове втручання. Більше того, у міру роздроблення Європейського Союзу та ослаблення окремих європейських економік деякі країни можуть переорієнтуватися на схід, і Туреччина отримає можливість посилити свою присутність на Балканах як єдина велика сила в регіоні.
Перш ніж це стане можливо, туркам необхідно знайти рівновагу у внутрішній політиці. Туреччина - водночас світська і мусульманська країна. Теперішня влада намагається усунути цей розрив, але поки що, швидше відштовхує численних секуляристів. Незабаром, ймовірно, прийде новий уряд. Це постійне слабке місце сучасної турецької політики. Як це вже траплялося з багатьма іншими країнами, Туреччини належить розширюватися в атмосфері політичної невідомості. Одночасно з внутрішньополітичним конфліктом туркам доведеться вирішувати проблеми з армією, розвідкою і дипкорпусом, які зажадають перетворення і розширення під нові потреби. Як би там не було, ми очікуємо, що Туреччина в найближчі 10 років стане великим регіональним гравцем ( читати закінчення статті)