Давід та Голіаф
Запозичено та перекладено: bither в Давид и Голиаф.
Був у мене колись один специфічний приятель, людина незвичайної професії і біографії, трохи старший мене за віком. На дворі стояли 90-е, вулиці і траси тоді важко було назвати безпечними, бажання вижити і вести бізнес вимагало ряду навичок, які, як я колись думав, більш не стануть до пригоди. Але тоді вони були дуже і дуже затребувані.
Так от, цей мій знайомець вчив ніколи не діставати і не демонструвати противнику зброю до того моменту, коли ти не прийняв рішення напевно пустити її в хід. Тобто ти, можливо, і не застосуватимеш зброю, ситуація розрядиться і без цього, але ніколи, говорив він, НІКОЛИ не діставай зброю, щоб нею погрожувати. Вб'ють. Тільки якщо приймаєш рішення стріляти на ураження. Дістав - стріляй. Або будь упевнений, що через секунду вистрілиш - противник це відчуває. Він розуміє, що або відгребе ластами назад, або отримає кулю.
Цієї людини давно немає в живих, але я часто згадую його пораду, тому що ситуація, в якій зараз опинилася наша країна, як на вулиці в 90-і. Немов ми зіткнулися з обколотим "гвинтом" гопником з дідівською двостволкою в руках. Або з групою рєбятушек на BMW кудлатого року в спортивних штанях з лампасами і китайськими ТТ в кишенях турецьких кожанок. Або з ментами приїхали "віджимати по бєспрєдєлу" ...
Загалом, хто тоді жив, той пам'ятає.
Тоді не виживали шалено відважні, виживали розумні, хто обрав вірну стратегію і тактику. Можна було, звичайно, спробувати власноруч перестріляти банду або пересадити ментів, але набагато ефективніше було організувати справу так, щоб менти перестріляли бандитів і навпаки.
У постіндустріальному суспільстві виграє не найсильніший, не самий відморожений - перемога дістається найрозумнішому і самому організованому. 90-і - давно в минулому, більшість тих "героїв" лежать під плитами і світ прекрасно обходиться без них. Тому, коли з одного боку кричать, що скоро дійдуть до Львова, а з іншого, що спалять Москву, стає зрозуміло, що трунарям пора діставати свої інструменти.
Розумні люди стежать за курсом долара, справами на нафтовій біржі і за станом золотовалютних резервів країн-агресорів. Сильно розумні відстежують ще й китайський ринок, сланцеві технології та джерела альтернативної енергії. Тому, що сьогодні перемога - це не задушити противника в рукопашній, а вразити його лазерним променем, перебуваючи поза зоною дії його багнета.
Вчора, коли інтернет почав гарчати і плюватися з приводу чергової "зради", що виразилася в прильоті російського лайнера з Гризловим на борту в головний український аеропорт, я згадав свого специфічного знайомця і його поради.
Люди, які сидячи на дивані розмахують електронними автоматами, ховаються у віртуальних бліндажах від віртуальних "градів", мерзнуть на уявному морозі і при цьому кричать, що загони ДУК ПС повинні неодмінно пройти, карбуючи крок, по Червоній площі - це важкий випадок.
Звичайно, вбити всіх ворогів - це остаточне і найочевидніше рішення проблеми. Тільки от я щось не пригадаю жодного випадку, щоб це у когось вийшло.
Якщо у когось є ілюзія, що ми однією лівою нокаутуємо ослабілу Росію, то ласкаво просимо в реальний світ, в якому Давид перемагає Голіафа відвагою і хитрістю, а не недоумством і відвагою.
Скажу малопопулярні речі - Україні потрібна не війна до переможного кінця, Україні потрібен мир на її власних умовах. Україні потрібно займатися економікою і нарощувати м'язи - будувати дороги, заводи, армію, зміцнювати середній і дрібний бізнес, а не дрочити на мрію про те, як Ярош повісить Путіна на Спаській башті.
Те, що до нас прилетів Гризлов - це не зрада, шановне панство, а справжнісінька перемога.
І те, що гарант повернувся до Гризлова дупою і поїхав в Житомир за своїми українськими справами - це теж перемога, а не зрада. Тому, що нєфіг Президенту зустрічатися незрозуміло з ким.
А ось те, що Україна відмовилася купувати у РФ газ по 212 за тисячу кубів - це що? Просто новина? А те, що Росія раптом змінила риторику - це просто так змінила риторику, тому, що так хотілося?
Та радіти треба тому, що РФ шукає шляхи домовитися, бо домовлятися їм доведеться на наших умовах. Домовлятися, прошу звернути увагу, з фашистами, хунтою, бандерівцями, нацистами, фашистськими посіпаками, русофобами та американськими підстилками, про братерство з якими раптово згадалося з новорічного похмілля.
А що? Ось так от прокидаєшся, дивишся, а рубль котиться до 80-ти, євро до 90, нафта до 30-ти ... А ціну на URALS й озвучувати страшно. А якщо почитати не божевільного Хазіна, а серйозних аналітиків, то можна почути, що золотовалютних запасів в них вистачить лише до середини наступного року. Це, знаєте, бадьорить і будить захірєвшую братську любов.
Частенько мені доводилося чути з глибин інтернету "Не брат ти мені, гнида бандерівська!" і дивуватися, що ж пов'язує мене з Бандерою? А потім усвідомити, що нічого й не пов'язує, крім любові до країни, в якій народився і виріс да бажання бачити цю країну багатою і вільною. Ми і читати про нього почали з подачі наших запоребрікових опонентів!
Так от, друзі мої і недруги, здається мені зараз, що доля санкцій, застосовуваних до РФ, буде вирішуватися хоч і під патронатом США і ЄС, але за столом переговорів у Мінську. І це, здається, зрозуміли в Москві, і відразу примірили на себе овечу шкуру. Так, доля санкцій і умови перемир'я залежать від стійкості наших бійців на фронті, але ніяк не пов'язані з маршем по Червоній площі.
Ми в цій історії - Давид. Худенький хлопчик виступив проти могутнього бійця Голіафа. Ми б і не виступали, але так сталося. Бувають такі випадки на зламі історичних і цивілізаційних схем. Ми ж звикли до мирного життя і не розуміли, що право на вибір доведеться захищати незалежно від наших бажань. Хто ж у здоровому глузді хоче війни?
Я пам'ятаю, як було прикро, коли американці не дали нам жадані Джавеліни. Після Іловайська хотілося бачити палаючі серед українських соняшників російські танки, а американці висловлювали лищь заклопотаність і співчуття. Ми хотіли сталі і вогню, і тисячі диванних і недіванних бійців кричали "Зрада! Нас кинули! Дайте нам зброю!". Але насправді в цей момент кувалася МОЖЛИВА перемога - у тиші банківських кабінетів, економістами, аналітиками, фінансистами та політиками.
Коли римляни підходили до стін неприступної фортеці, питання було не в тому, візьмуть її або не візьмуть, питання було в тому, коли її візьмуть. У римлян були справні стінопробивні машини і потужна армія, але блокада і облога відкривали фортечні ворота швидше і надійніше кам'яних ядер.
Перемога, це не тільки тоді, коли ти топчеш труп ворога. Перемога - це коли ворог готовий укласти мир на твоїх умовах.
Так що, може і непогано, що нам тоді не дали Джавеліни. Нам допомогли обрати правильну тактику.
Можливо, (і напевно) бюджет на 2016 поганий, але він схвалений МВФ і це означає, що нам дадуть нові транші і економічний прогноз зростання в 1.5% буде виправданий.
Можливо, (і напевно) у нас не найкращий уряд, але ми все ще не в стані дефолту і не граємо в газовій грі за російськими правилами.
Можливо, (і напевно) у нас негідна Верховна Рада, але зі скрипом і галасом потрібні пакети законів все-таки приймаються.
Можливо, ( і напевно) у нас не найправильніша тактика, але в стратегічних цілях ми не помиляємося.
Давид не встояв би й хвилини в бою проти могутнього Голіафа, але підсумок сутички вирішила не груба сила, а камінь, пущений з пращі твердою рукою. Пам'ятайте про це.
Ми не повернемо собі Крим зараз, але ми можемо зробити так, щоб він повернувся до нас в осяжному майбутньому. Примусити до миру наших Каїнів і повернути.
Повернути собі зараз Донецьк і Луганськ рівнозначно тому, щоб з'їсти чумного м'яса, але з часом, якщо відсікти окуповані території від кордону з РФ, позбавити сепаратистів фінансування та схеми наживи, то поступово психоз пройде і мир стане не просто можливим, а неминучим. Якщо не годувати псів війни - вони підуть.
Для того, щоб отримати бажане, зовсім не обов'язково пройти маршем по Червоній площі. Мир на наших умовах набагато краще, ніж війна на умовах Росії. І це не зрада, а розуміння своїх можливостей і розстановки сил. Почати війну куди легше, ніж її закінчити. Ми у цій війні втратили території і кращих своїх хлопців, але ми не програли, тому, що захищали не території, а власне майбутнє.
Не говоріть про зраду, якщо не бачите стратегічних цілей.
Не закликайте до "війни до переможного кінця", тому, що діставати зброю треба тільки в тому випадку, якщо ти готовий застосувати її на поразку. Нам не треба заганяти ворога в кут і бити його ногами, бо загнана в кут міль може виявитися куди небезпечнішою за скаженого щура. У нас вже досить мертвих героїв, нам потрібні живі захисники Батьківщини - мир, укріплена межа і ретельно вибудувана стратегія економічного зростання і повернення територій.
Так, це на роки. Так, можливо (і напевно) це на десятиліття. Будувати країну - це завжди надовго, це на те, щоб її угробити достатньо кілька років. Невірний вибір і - бац! - З нафтової наддержави виходить тайговий улус з передмістями. Але ви ж дорослі люди і розумієте, що чудес не буває і будь-яке диво, навіть якщо ми віримо, що це диво - результат продуманої стратегії і вірно обраної тактики. Всупереч криків про зраду і перемогу. Крок за кроком. Спокійно, виважено, продумано, без істерик і емоцій. Нехай праща виявилася не наша, і камінь підібрали не ми, але все ж в цьому бою ми не статисти. Ми вистояли - не замерзли, не померли від голоду, не розорилися і не здалися на милість Каїну. Ми зуміли змінитися на краще, нехай на трохи. І якщо чужий літак прилетів до нас за миром, то це наша з союзниками перемога.
Я не кажу про примирення з агресором, я говорю про мир на наших умовах, нехай декому й не сподобається це слово.
Був у мене колись один специфічний приятель, людина незвичайної професії і біографії, трохи старший мене за віком. На дворі стояли 90-е, вулиці і траси тоді важко було назвати безпечними, бажання вижити і вести бізнес вимагало ряду навичок, які, як я колись думав, більш не стануть до пригоди. Але тоді вони були дуже і дуже затребувані.
Так от, цей мій знайомець вчив ніколи не діставати і не демонструвати противнику зброю до того моменту, коли ти не прийняв рішення напевно пустити її в хід. Тобто ти, можливо, і не застосуватимеш зброю, ситуація розрядиться і без цього, але ніколи, говорив він, НІКОЛИ не діставай зброю, щоб нею погрожувати. Вб'ють. Тільки якщо приймаєш рішення стріляти на ураження. Дістав - стріляй. Або будь упевнений, що через секунду вистрілиш - противник це відчуває. Він розуміє, що або відгребе ластами назад, або отримає кулю.
Цієї людини давно немає в живих, але я часто згадую його пораду, тому що ситуація, в якій зараз опинилася наша країна, як на вулиці в 90-і. Немов ми зіткнулися з обколотим "гвинтом" гопником з дідівською двостволкою в руках. Або з групою рєбятушек на BMW кудлатого року в спортивних штанях з лампасами і китайськими ТТ в кишенях турецьких кожанок. Або з ментами приїхали "віджимати по бєспрєдєлу" ...
Загалом, хто тоді жив, той пам'ятає.
Тоді не виживали шалено відважні, виживали розумні, хто обрав вірну стратегію і тактику. Можна було, звичайно, спробувати власноруч перестріляти банду або пересадити ментів, але набагато ефективніше було організувати справу так, щоб менти перестріляли бандитів і навпаки.
У постіндустріальному суспільстві виграє не найсильніший, не самий відморожений - перемога дістається найрозумнішому і самому організованому. 90-і - давно в минулому, більшість тих "героїв" лежать під плитами і світ прекрасно обходиться без них. Тому, коли з одного боку кричать, що скоро дійдуть до Львова, а з іншого, що спалять Москву, стає зрозуміло, що трунарям пора діставати свої інструменти.
Розумні люди стежать за курсом долара, справами на нафтовій біржі і за станом золотовалютних резервів країн-агресорів. Сильно розумні відстежують ще й китайський ринок, сланцеві технології та джерела альтернативної енергії. Тому, що сьогодні перемога - це не задушити противника в рукопашній, а вразити його лазерним променем, перебуваючи поза зоною дії його багнета.
Вчора, коли інтернет почав гарчати і плюватися з приводу чергової "зради", що виразилася в прильоті російського лайнера з Гризловим на борту в головний український аеропорт, я згадав свого специфічного знайомця і його поради.
Люди, які сидячи на дивані розмахують електронними автоматами, ховаються у віртуальних бліндажах від віртуальних "градів", мерзнуть на уявному морозі і при цьому кричать, що загони ДУК ПС повинні неодмінно пройти, карбуючи крок, по Червоній площі - це важкий випадок.
Звичайно, вбити всіх ворогів - це остаточне і найочевидніше рішення проблеми. Тільки от я щось не пригадаю жодного випадку, щоб це у когось вийшло.
Якщо у когось є ілюзія, що ми однією лівою нокаутуємо ослабілу Росію, то ласкаво просимо в реальний світ, в якому Давид перемагає Голіафа відвагою і хитрістю, а не недоумством і відвагою.
Скажу малопопулярні речі - Україні потрібна не війна до переможного кінця, Україні потрібен мир на її власних умовах. Україні потрібно займатися економікою і нарощувати м'язи - будувати дороги, заводи, армію, зміцнювати середній і дрібний бізнес, а не дрочити на мрію про те, як Ярош повісить Путіна на Спаській башті.
Те, що до нас прилетів Гризлов - це не зрада, шановне панство, а справжнісінька перемога.
І те, що гарант повернувся до Гризлова дупою і поїхав в Житомир за своїми українськими справами - це теж перемога, а не зрада. Тому, що нєфіг Президенту зустрічатися незрозуміло з ким.
А ось те, що Україна відмовилася купувати у РФ газ по 212 за тисячу кубів - це що? Просто новина? А те, що Росія раптом змінила риторику - це просто так змінила риторику, тому, що так хотілося?
Та радіти треба тому, що РФ шукає шляхи домовитися, бо домовлятися їм доведеться на наших умовах. Домовлятися, прошу звернути увагу, з фашистами, хунтою, бандерівцями, нацистами, фашистськими посіпаками, русофобами та американськими підстилками, про братерство з якими раптово згадалося з новорічного похмілля.
А що? Ось так от прокидаєшся, дивишся, а рубль котиться до 80-ти, євро до 90, нафта до 30-ти ... А ціну на URALS й озвучувати страшно. А якщо почитати не божевільного Хазіна, а серйозних аналітиків, то можна почути, що золотовалютних запасів в них вистачить лише до середини наступного року. Це, знаєте, бадьорить і будить захірєвшую братську любов.
Частенько мені доводилося чути з глибин інтернету "Не брат ти мені, гнида бандерівська!" і дивуватися, що ж пов'язує мене з Бандерою? А потім усвідомити, що нічого й не пов'язує, крім любові до країни, в якій народився і виріс да бажання бачити цю країну багатою і вільною. Ми і читати про нього почали з подачі наших запоребрікових опонентів!
Так от, друзі мої і недруги, здається мені зараз, що доля санкцій, застосовуваних до РФ, буде вирішуватися хоч і під патронатом США і ЄС, але за столом переговорів у Мінську. І це, здається, зрозуміли в Москві, і відразу примірили на себе овечу шкуру. Так, доля санкцій і умови перемир'я залежать від стійкості наших бійців на фронті, але ніяк не пов'язані з маршем по Червоній площі.
Ми в цій історії - Давид. Худенький хлопчик виступив проти могутнього бійця Голіафа. Ми б і не виступали, але так сталося. Бувають такі випадки на зламі історичних і цивілізаційних схем. Ми ж звикли до мирного життя і не розуміли, що право на вибір доведеться захищати незалежно від наших бажань. Хто ж у здоровому глузді хоче війни?
Я пам'ятаю, як було прикро, коли американці не дали нам жадані Джавеліни. Після Іловайська хотілося бачити палаючі серед українських соняшників російські танки, а американці висловлювали лищь заклопотаність і співчуття. Ми хотіли сталі і вогню, і тисячі диванних і недіванних бійців кричали "Зрада! Нас кинули! Дайте нам зброю!". Але насправді в цей момент кувалася МОЖЛИВА перемога - у тиші банківських кабінетів, економістами, аналітиками, фінансистами та політиками.
Коли римляни підходили до стін неприступної фортеці, питання було не в тому, візьмуть її або не візьмуть, питання було в тому, коли її візьмуть. У римлян були справні стінопробивні машини і потужна армія, але блокада і облога відкривали фортечні ворота швидше і надійніше кам'яних ядер.
Перемога, це не тільки тоді, коли ти топчеш труп ворога. Перемога - це коли ворог готовий укласти мир на твоїх умовах.
Так що, може і непогано, що нам тоді не дали Джавеліни. Нам допомогли обрати правильну тактику.
Можливо, (і напевно) бюджет на 2016 поганий, але він схвалений МВФ і це означає, що нам дадуть нові транші і економічний прогноз зростання в 1.5% буде виправданий.
Можливо, (і напевно) у нас не найкращий уряд, але ми все ще не в стані дефолту і не граємо в газовій грі за російськими правилами.
Можливо, (і напевно) у нас негідна Верховна Рада, але зі скрипом і галасом потрібні пакети законів все-таки приймаються.
Можливо, ( і напевно) у нас не найправильніша тактика, але в стратегічних цілях ми не помиляємося.
Давид не встояв би й хвилини в бою проти могутнього Голіафа, але підсумок сутички вирішила не груба сила, а камінь, пущений з пращі твердою рукою. Пам'ятайте про це.
Ми не повернемо собі Крим зараз, але ми можемо зробити так, щоб він повернувся до нас в осяжному майбутньому. Примусити до миру наших Каїнів і повернути.
Повернути собі зараз Донецьк і Луганськ рівнозначно тому, щоб з'їсти чумного м'яса, але з часом, якщо відсікти окуповані території від кордону з РФ, позбавити сепаратистів фінансування та схеми наживи, то поступово психоз пройде і мир стане не просто можливим, а неминучим. Якщо не годувати псів війни - вони підуть.
Для того, щоб отримати бажане, зовсім не обов'язково пройти маршем по Червоній площі. Мир на наших умовах набагато краще, ніж війна на умовах Росії. І це не зрада, а розуміння своїх можливостей і розстановки сил. Почати війну куди легше, ніж її закінчити. Ми у цій війні втратили території і кращих своїх хлопців, але ми не програли, тому, що захищали не території, а власне майбутнє.
Не говоріть про зраду, якщо не бачите стратегічних цілей.
Не закликайте до "війни до переможного кінця", тому, що діставати зброю треба тільки в тому випадку, якщо ти готовий застосувати її на поразку. Нам не треба заганяти ворога в кут і бити його ногами, бо загнана в кут міль може виявитися куди небезпечнішою за скаженого щура. У нас вже досить мертвих героїв, нам потрібні живі захисники Батьківщини - мир, укріплена межа і ретельно вибудувана стратегія економічного зростання і повернення територій.
Так, це на роки. Так, можливо (і напевно) це на десятиліття. Будувати країну - це завжди надовго, це на те, щоб її угробити достатньо кілька років. Невірний вибір і - бац! - З нафтової наддержави виходить тайговий улус з передмістями. Але ви ж дорослі люди і розумієте, що чудес не буває і будь-яке диво, навіть якщо ми віримо, що це диво - результат продуманої стратегії і вірно обраної тактики. Всупереч криків про зраду і перемогу. Крок за кроком. Спокійно, виважено, продумано, без істерик і емоцій. Нехай праща виявилася не наша, і камінь підібрали не ми, але все ж в цьому бою ми не статисти. Ми вистояли - не замерзли, не померли від голоду, не розорилися і не здалися на милість Каїну. Ми зуміли змінитися на краще, нехай на трохи. І якщо чужий літак прилетів до нас за миром, то це наша з союзниками перемога.
Я не кажу про примирення з агресором, я говорю про мир на наших умовах, нехай декому й не сподобається це слово.