Явген Мурашко: «Білорусь» має стати Білоруссю, а «білоруси» - білорусами» (перша частина інтерв'ю)
Явген Мурашко
Відверто обговорювати близьку нам Білорусь, котру, як ми вже писали, дует Путіна-Лукашенка може долучити до провокацій проти України та Європи під час військових навчань «Захід-2017», у самій Білорусі не завжди є з ким. І причин тому кілька.
Ймовірні співрозмовники, як правило, залякані, сторожкі, до себе близько не підпускають, а то й мають якісь сформовані під впливом з Москви упередження щодо українських журналістів. Складно знайти й того, хто вже не перший рік протидіє режимові і, відповідно, може дати виважене, цілісне бачення «порядку денного» у сусідній з нами країні. І це, на наш погляд, достатньо серйозна проблема. Говорити є про що, але немає з ким.
Відчуття певної «короткотривалості» чи то пак, перепрошуємо, «одноразовості» білоруських політиків притаманне навіть професійним політологам. За рахунок постійного домінування в інформаційному просторі незмінного протягом останніх 20 років одноосібного правителя та активного втручання спецслужб у життя його конкурентів, більш-менш відомих, пов'язаних з опозицією представників політичного та громадського життя Білорусі майже немає. Зазвичай, про таких сміливців починають говорити під час фіктивних «виборів»... І тоді ж закінчують, оскільки їх одразу ж або закопують у лісі (саме так, тут немає жодної помилки, подібне зафіксовано правозахисниками), або ув'язнюють, або позбавляють власної справи та висилають за кордон. Чи одночасно застосовують повний інструментарій розправ: ув'язнюють - доводять до банкрутства - висилають. Й на додачу - психологічно вимотують, катують родичів та близьких, як, зокрема, трапилося з незалежним кандидатом у президенти Республіки Білорусь, ректором Мінського університету Аляксандром Казуліним. Коли він традиційно для альтернативних претендентів на посаду голови держави після голосування відбував покарання у вигляді позбавлення волі, на 49-му році життя перестало битися серце його дружини Ірини.
Тому ми раді запропонувати вашій увазі, шановні читачі, велику розмову з одним з патріархів білоруського національного руху, в минулому - впливовим профспілковим діячем Гомеля, а нині - головою Спілки білорусів Німеччини Явгеном Мурашком. У цьому випуску тижневика «Час і Події» друкується перша частина розмови.
- Пане Явгене, Ви відомі як затятий білоруський патріот, націоналіст, і, разом з тим, великий друг України. Ваша організація на постійній основі всіляко підтримує добровольців з тактичної групи «Білорусь», що спільно з українським військом захищають від російських окупантів наші землі на Сході. Починали ж ви з акцій ненасильницького спротиву, і було це ще за Радянського Союзу. Розкрийте, будь ласка, подробиці. Коли і як Ви почали боротьбу за права та свободи білорусів?
- Народився я 22-го березня 1942 року у Гомелі (Білорусь), у незаможній родині інтелігентів. Батька, який загинув на війні, не пам'ятаю. Моїм вихованням займалися бабуся і вулиця, позаяк мати багато працювала. Ріс серед такої ж післявоєнної босоти, як і сам. Навчався в 3-й Сталінській школі в Залізничному районі Гомеля. Успіхів у школі не мав через відсутність інтересу, бо ж вулиця приваблювала більше, ніж та ж хімія або ботаніка. Улюбленими предметами були географія, історія, література. Після закінчення училища працював на Гомельському вагоноремонтному заводі слюсарем-ремонтником. Був комсоргом цеху, проте від пропозиції вступити до КПРС відмовився, оскільки на свої очі побачив, як жили комсомольські та партійні функціонери, для яких уже в ті часи існував свій власний «комунізм». А у 1967-му відмовився і від комсомольського квитка.
На акції проти союзу з Росією. 1997 рік
Був серед тих, хто будував 3-й калійний комбінат у Солігорську. У 1965-75 роках за комсомольською путівкою працював на будівництвах Далекого Сходу, потім знову до Гомеля. Через те, що мої життєві принципи не зовсім узгоджувалися з партійними та державними, змінив не одне місце роботи.
Легальною протестною діяльністю займаюся з 1989-го, коли у Білорусі почали зароджуватися профспілковий та природозахисний рухи. Я тоді працював на «Гомсельмаші», де мене обрали головою страйккому цеху. Тоді ж мені довелося допомагати зі створенням першої у Білорусі неурядової профспілки, про котру зараз не згадують ані у владі, ані в опозиції - Конфедерації Праці Білорусі (КПБ). Мав честь бути там членом виконкому, а також налагоджувати діяльність Конфедерації у себе в області. Вже мав певне ім'я, досягнення, тож 1991-го мені довірили очолити «Спілку захисту прав людини». Протягом наступних чотирьох років «Спілка» тісно співпрацювала з клінікою професора Райнерса (Німеччина), де повний курс лікування пройшли 22 білоруські дитини, хворі на рак щитовидної залози. Усім їм, дякувати Богу, тоді врятували життя.
Як член партії «Білоруський Народний Фронт» (БНФ) кілька років підряд обирався до загальнонаціонального представницького органу («Сойму») цієї політсили. На мій погляд, не можна розділяти поняття «громадської» і «політичної» діяльності, оскільки розмір зарплатні, заготівля картоплі, вартість продуктів харчування, право на гідне життя та інші питання безпосередньо залежать від політики влади.
- Що являв собою «Марш за виживання», який Ви з Гомеля возили до Москви?
- Висувати до влади вимоги, пов'язані з ліквідацією наслідків катастрофи на ЧАЕС, ми почали 1989-го, коли поступово почала відкриватися правда про трагедію. 26 квітня того року нами проводився попереджувальний страйк, а вже наступного, 90-го, року 350 представників нашої профспілки з Гомеля та Могильова рушили колоною автобусів на Москву, аби 7 липня зустрітися з вищим керівництвом Радянського Союзу. Перед цим я місяць витратив на те, аби особисто відвідати десятки трудових колективів із запрошенням на «Марш» і ретельною роз'яснювальною роботою.
- Мета «Маршу»?
- Вимагати від Москви, по-перше, збільшення коштів на виконання державної «Програми ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС», по-друге, розширення офіційно затверджених меж зони ураження. Скажімо, Гомельська область отримала відповідний статус, а 450-тисячний Гомель - ні. Разом з тим, з уражених територій до нас постійно везли продукти харчування, будівельні матеріали тощо.
- Чому саме 7 липня?
- Ми чудово розуміли, що для того, щоб нас вислухали і сіли за стіл переговорів, необхідної заручитися моральною підтримкою з боку міжнародного співтовариства. Саме в цей час в Москві проходив XXVIII з'їзд КПРС, на якому було акредитовані понад тисячу представників ЗМІ з усього світу, саме на них ми і розраховували. І не помилилися... Проте, нас не захотіли випускати на Червону площу, то ж ми почали мітинг біля Кремлівської стіни. Скажу більше, до нас почали приєднуватися прості москвичі, і це попри те, що всі підземні переходи і під'їзди до Кремля було заблоковано міліцією, а поруч чергували авто спецназу. Одним словом, тоді ми здійняли галас, який змусив голову радянського уряду Рижкова прийняти нас в Єкатеринській (тоді Свердловській) залі Сенатського палацу Кремля. Що ж стосується Горбачова, то він відмовився з нами розмовляти.
Рижков вислухав нас, і ми домовилися про те, що до Гомеля на перемовини прибуде державна комісія. Комісія приїхала протягом двох тижнів, ми мали важкий переговорний процес, але досягли того, що всі наші вимоги (а це 54 пункти) були прийняті. 1 серпня у Гомелі цей Протокол (з вимогами) підписали, з одного боку, міністр СРСР з надзвичайних ситуацій Дагужиєв і наш прем'єр-міністр Кебич, з іншого боку, - ми, представники страйкових комітетів Гомельської області. Є там і мій підпис.
У ті часи це мало величезне політичне значення, тому що вперше представники трудових колективів проводили перемовини з урядом СРСР і досягли ухвалення всіх висунутих вимог. З розпадом Союзу виконання цієї Програми було призупинено, а режим Лукашенка взагалі знищив те, що ми тоді встигли досягти.
- За яких обставин вам з родиною довелося виїхати за межі Батьківщини?
Білоруси Німеччини разом із добровольцем із зони АТО Яном Мельниковим (ТГ «Білорусь»)
- Сталося це 2000-го, коли стосовно мене порушили другу кримінальну справу. Першу ж я «заслужив» як керівник Гомельської обласної виборчої комісії на виборах президента 1999 року (оголошених опозиційним до Аляксандра Лукашенка парламентом і не визнаними Адміністрацією президента; очільник Центрвиборчкому Віктар Ганчар пізніше зник безвісти, у чому підозрюють командира особистої «зондеркоманди» диктатора Зміцера Павлюченка - Авт.). Услід за виборами мене засудили на один рік позбавлення волі з відтермінуванням вироку, а вже наступного, 2000-го, звинуватили у несанкціонованому пікеті.
- У 90-х рр. у Білорусі було достатньо конкурентне середовище. У такому випадку за рахунок кого (чи чого) Лукашенко А. Г. став популярним політиком і, зрештою, президентом?
- Громадянина Лукашенка, який 21 рік поспіль силоміць утримує владу в країні, оскільки з 1996 року він є нелегітимним керівником виконавчої влади, я особисто знаю з 1991-го. На той час я був співголовою Гомельського міського страйкового комітету, а він - депутатом Верховної ради XII скликання. На його особисте прохання я влаштовував йому зустрічі з трудовими колективами гомельських підприємств. Одного разу, після зустрічі на Гомельському радіозаводі, ми деякий час спілкувалися з ним за горнятком кави. Говорив більше він, напираючи своїм ентузіазмом. Після зустрічі у мене про нього склалося враження, що переді мною самозакохана, самовпевнена особа, як кажуть у нас, «півень гамбурзький». Він багато що обіцяв, до речі, як і сьогодні, навіть на державному рівні, багато обіцяє, але майже нічого не виконує. Був договір про продовження співпраці, про дружбу. Але це виявилося цілковитим словоблуддям. Вважаю, щойно він вийшов за поріг, то одразу забув про всі домовленості зі мною. Ну і дідько з ним... У червні 93-го року обраний головою Комісії Верховної Ради з вивчення діяльності комерційних структур, створених при органах державного управління («Комісія по боротьбі з корупцією»). Проявив себе як «полум'яний» борець з корупцією. Знаю, що і в Україні у вас теж багато «борців» з цієї раковою пухлиною. Шуму від нього було багато, бо всі парламентські засідання тоді транслювалися по державному телебаченню, а результатів - нуль. Але вже за рік він висунув свою кандидатуру в президенти.
Лукашенка, здебільшого, ніхто всерйоз не сприймав. Реготали і насміхалися над ним, мовляв, якийсь дивак, але яке ж було моє було здивування, коли як спостерігач на виборчій дільниці я побачив народні маси. Люди масово йшли голосувати за це чудо. Старенькі бабусі у мене на очах хрестили виборчі урни, куди кидали бюлетені, і казали: «Боженьку, допоможи йому, він же за народ бореться!» Причому, деякі були досить агресивними, погрожували комісії: «Ось Лукашенко вам усім покаже!» І він себе «показав»: у 1995 році фальсифікував «підтримку» на республіканському «референдумі» про повернення символіки Білоруської РСР, повернення російської мови, економічну інтеграції з Росією, заборонивши, натомість, наш державний біло-червоно-білий прапор та герб «Пагоня», а 1996-го ще одним «референдумом» збільшив свої повноваження, відновив смертну кару, змінив дату Дня Незалежності, підписав з Єльциним договір про союз Білорусі з Росією, після чого ми потрапили в повну залежність від Кремля.
Саме з 1996 року Лукашенко вважається нелегітимним, а громадяни Білорусі досі продовжують «реготати».
- Якою у цих процесах була роль незмінного «сірого кардинала», білоруського «монарха», кавалера венесуельського ордена «Зірка Карабобо» Віктора Шеймана (він же «Тигр»)?
- На мою думку, перебільшувати політичну роль Шеймана не варто. Незважаючи на величезні пільги та привілеї від президента, не дивлячись на його рівень довіри цій людині, я би не розглядав Шеймана як своєрідний мозковий центр.
Ні, всі рішення Лукашенко, як на мене, приймає самостійно, а необхідний баланс сил серед свого оточення підтримує регулярним оновленням керівництва вищих органів держвлади.
- У чому ж тоді полягає компетенція Шеймана?
- Найімовірніше, він особисто відповідає за надходження коштів до тіньової каси «Сім'ї» (у такій площині, наприклад, слід розглядати співпрацю режиму Лукашенка з режимом Уго Чавеса, за яку відповідав безпосередньо Шейман), а яку він при цьому обіймає посаду і як вона називається, то вже не надто важливо.
- Наскільки дієвими ви вважаєте спроби Уладзіміра Макея сконструювати діалог з іноземними державами?
- Треба сказати, Макей досить успішно забезпечив режимові Лукашенка поліпшення іміджу в очах США і ЄС. Чому можна так вважати? Все дуже просто. Європа сама в цьому зацікавлена, оскільки сподівається таким чином вивести Білорусь з-під впливу Кремля. Європейські посадовці вже почали один за одним подорожувати до Білорусі.
До того ж, їм це вигідно з економічної точки зору, в ім'я чого Європа готова закрити очі і на нелегітимні вибори, і на сьогоднішні репресії. Німецькі підприємці, наприклад, називають білоруський ринок Клондайком. Їм потрібно поширювати свій збут, це - очевидно.
- Макей не зміг замінити диктатору Шеймана?
- Ні, з-поміж усіх інших Лукашенко найбільше довіряє тільки Шейману.
(Далі буде)
04/20/2017
Дмитро Добрий
Час і Події
номер 2017-16