Відголоски ІІІ міжнародної конференції
Я написав статтю для одного солідного видання
про ІІІ міжнародну конференцію "Кінобізнес в Україні",
що відбулась у квітні цього (2010 ) року.
Тут навожу короткий варіант тексту:
Заголовок: Кінобізнесмени хто ви: авантюристи чи підприємці?
Автор: Дмитро Захаревич, приватний дистриб’ютор телевізійних прав, режисер
Таке питання завжди виникає у мене коли чую про людей, які намагаються заробити гроші на кіно в Україні. Я намагався знайти на нього відповідь, відвідавши цьогорічну міжнародну конференцію «Кінобізнес в Україні», учасники якої планували детально обговорити дистриб'юцію, кінопрокат, кіновиробництво та державну підтримку кіно. У підсумку саме кіновиробництву, як такому, уваги майже не приділили. Домінуючими були доповіді про кінопрокат і представлення російського досвіду як вдалого прикладу для вітчизняних дистриб’юторів. А розділ конференції присвячений державній підтримці кіно вилився у суцільне незадоволення низки представників вітчизняних кіноорганізацій новим законом про підтримку виробництва вітчизняного фільму.
Червоною ниткою через усю конференцію проходила інформація щодо зростання кінотеатральних зборів в Україні (понад 400 млн. грн. за 2009 рік), які порівнювалися з надходженнями від кіно в Росії. Однак, варто врахувати, що в РФ - 35% зборів залишається у місцевих компаній, оскільки приблизно стільки збирає в прокаті кіно російського виробництва, а решта - це прибуток іноземних мейджорів, які залишають своїм представникам близько 3% від усіх зборів. А в Україні на сьогодні прокатується виключно іноземне кіно. Відтак, 97%, після розподілу прибутку з кінотеатрами, віддається іноземних правовласникам. Генеральний директор «Централ Партнершип Sales House» Марк Лоло наголосив, що без нарощування зборів український ринок кінопрокату нічого із себе не представлятиме для світу. «Із такими показниками можна сказати, що в Україні кінобізнеса немає» - заявив він. Очевидно, що іноземні дистриб’ютори переймаються власними невеликими зборами в Україні і прагнуть до їх збільшення, тобто до збільшення своїх прибутків. Звісно, їх можна зрозуміти, але яким чином це вплине на розвиток кіновиробництва в Україні? Це питання залишається без відповіді. «В Україні є достатньо інвесторів, - зазначає директор дистриб’юційної компанії B&H Богдан Батрух, - і якщо вони не інвестують у масове відкриття кінотеатрів гроші, значить в цьому немає потреби. В усьому світі, і Україна тут не є виключенням, попит визначає пропозицію. У нас немає шаленого попиту на нові кінотеатри, тому їх і не будують. Ціни для кінотеатрів за оренду в останній час суттєво зросли і зрештою виходить, що ми розвиваємо не кінотеатральний прокат, а ріелторський ринок».
Відсутність системного підходу до вирішення проблемних питань у кінематографічній сфері продемонструвала заключна секція конференції, присвячена державній підтримці кіно. Шкода, але на кінофорумі не були присутні представники державних органів, хоча їх запросили. Присутні ж учасники дискусії мали низку претензій до нового Закону України Про внесення змін до Закону України "Про кінематографію" та інших законів України щодо підтримки виробництва національних фільмів. Головна претензія полягала в тому, що закон був прийнятий без їх участі. І це дивно було чути, так як «незгодні» із законом дискутують про нього весь останній рік. Наступне заувження стосувалося «не ясності», на думку доповідачів, процедури отримання прокатного посвідчення «національного фільму». Найбільше, як зазначив юрист Одеської кіностудії і низки кінотеатрів, Сергій Зленко, не влаштовує визначення «національний фільм - ...основна (базова) версія мовної частини звукового ряду якого створена українською мовою». Кожен знає, що в Україні за останні 20 років не було створено жодного глядацького, в широкому значенні слова, фільму. А якщо взяти до уваги, що кожен із учасників конференції, активно працює у сфері кіно не менше 10 років, то це в тому числі і їх «заслуга», що немає кіно. Тому напросилось питання: що їм заважало створювати кіно до введення норми «про базову українську мову» у фільмі у попередні 20 років?
Загалом конференція оголила головну суб’єктивну вітчизняну проблему в сфері кіно - відсутність власної стратегії розвитку, тобто чіткого бачення всіма учасниками ринку, що вони роблять і для чого. Наслідок - вони слухають і цікавляться досвідом інших, сприймаючи всі пропозиції «на ура». Багато рішень приймаються ситуативно, під впливом емоцій. У підсумку може статись так, що за відсутності свого особистого, обґрунтованого і чітко викладеного плану розвитку вітчизняної кіноіндустрії нам можуть нав’язати чужий. І він однозначно не буде враховувати багатьох нюансів місцевого ринку, і може вкорінити нові, так і не вирішивши старі проблемні питання. Другим негативним наслідком відсутності ініціативи наших кіноорганізацій у питанні розвитку вітчизняної кіноіндустрії є розрізненість позицій у відношенні до багатьох загальних питань. Чимало хороших ініціатив не знаходять свого втілення, оскільки учасники не турбуються про розвиток вітчизняної індустрії, а відстоюють виключно свої приватні інтереси.
Після всього почутого напрошується питання: хто може гарантувати, що люди які не створювали навіть малобюджетні повнометражні фільми для вітчизняного прокату, почнуть робити цікаве кіно за мільйони? Після введення в дію нового Закону України «Про підтримку вітчизняної кінематографії» очікується, що великі мільйонні бюджети вже будуть розглядатись, як реальність, але це ніяк не гарантує створення якісного кіно. Логічно було б знімати десятки малобюджетних фільмів (300-400 тис. дол. США) з розрахунком, що якийсь з них «вистрілить», а ніж все вкладати в один багатомільйонний проект. Як говорять банкіри в таких випадках: не треба класти всі яйця в один кошик.
про ІІІ міжнародну конференцію "Кінобізнес в Україні",
що відбулась у квітні цього (2010 ) року.
Тут навожу короткий варіант тексту:
Заголовок: Кінобізнесмени хто ви: авантюристи чи підприємці?
Автор: Дмитро Захаревич, приватний дистриб’ютор телевізійних прав, режисер
Таке питання завжди виникає у мене коли чую про людей, які намагаються заробити гроші на кіно в Україні. Я намагався знайти на нього відповідь, відвідавши цьогорічну міжнародну конференцію «Кінобізнес в Україні», учасники якої планували детально обговорити дистриб'юцію, кінопрокат, кіновиробництво та державну підтримку кіно. У підсумку саме кіновиробництву, як такому, уваги майже не приділили. Домінуючими були доповіді про кінопрокат і представлення російського досвіду як вдалого прикладу для вітчизняних дистриб’юторів. А розділ конференції присвячений державній підтримці кіно вилився у суцільне незадоволення низки представників вітчизняних кіноорганізацій новим законом про підтримку виробництва вітчизняного фільму.
Червоною ниткою через усю конференцію проходила інформація щодо зростання кінотеатральних зборів в Україні (понад 400 млн. грн. за 2009 рік), які порівнювалися з надходженнями від кіно в Росії. Однак, варто врахувати, що в РФ - 35% зборів залишається у місцевих компаній, оскільки приблизно стільки збирає в прокаті кіно російського виробництва, а решта - це прибуток іноземних мейджорів, які залишають своїм представникам близько 3% від усіх зборів. А в Україні на сьогодні прокатується виключно іноземне кіно. Відтак, 97%, після розподілу прибутку з кінотеатрами, віддається іноземних правовласникам. Генеральний директор «Централ Партнершип Sales House» Марк Лоло наголосив, що без нарощування зборів український ринок кінопрокату нічого із себе не представлятиме для світу. «Із такими показниками можна сказати, що в Україні кінобізнеса немає» - заявив він. Очевидно, що іноземні дистриб’ютори переймаються власними невеликими зборами в Україні і прагнуть до їх збільшення, тобто до збільшення своїх прибутків. Звісно, їх можна зрозуміти, але яким чином це вплине на розвиток кіновиробництва в Україні? Це питання залишається без відповіді. «В Україні є достатньо інвесторів, - зазначає директор дистриб’юційної компанії B&H Богдан Батрух, - і якщо вони не інвестують у масове відкриття кінотеатрів гроші, значить в цьому немає потреби. В усьому світі, і Україна тут не є виключенням, попит визначає пропозицію. У нас немає шаленого попиту на нові кінотеатри, тому їх і не будують. Ціни для кінотеатрів за оренду в останній час суттєво зросли і зрештою виходить, що ми розвиваємо не кінотеатральний прокат, а ріелторський ринок».
Відсутність системного підходу до вирішення проблемних питань у кінематографічній сфері продемонструвала заключна секція конференції, присвячена державній підтримці кіно. Шкода, але на кінофорумі не були присутні представники державних органів, хоча їх запросили. Присутні ж учасники дискусії мали низку претензій до нового Закону України Про внесення змін до Закону України "Про кінематографію" та інших законів України щодо підтримки виробництва національних фільмів. Головна претензія полягала в тому, що закон був прийнятий без їх участі. І це дивно було чути, так як «незгодні» із законом дискутують про нього весь останній рік. Наступне заувження стосувалося «не ясності», на думку доповідачів, процедури отримання прокатного посвідчення «національного фільму». Найбільше, як зазначив юрист Одеської кіностудії і низки кінотеатрів, Сергій Зленко, не влаштовує визначення «національний фільм - ...основна (базова) версія мовної частини звукового ряду якого створена українською мовою». Кожен знає, що в Україні за останні 20 років не було створено жодного глядацького, в широкому значенні слова, фільму. А якщо взяти до уваги, що кожен із учасників конференції, активно працює у сфері кіно не менше 10 років, то це в тому числі і їх «заслуга», що немає кіно. Тому напросилось питання: що їм заважало створювати кіно до введення норми «про базову українську мову» у фільмі у попередні 20 років?
Загалом конференція оголила головну суб’єктивну вітчизняну проблему в сфері кіно - відсутність власної стратегії розвитку, тобто чіткого бачення всіма учасниками ринку, що вони роблять і для чого. Наслідок - вони слухають і цікавляться досвідом інших, сприймаючи всі пропозиції «на ура». Багато рішень приймаються ситуативно, під впливом емоцій. У підсумку може статись так, що за відсутності свого особистого, обґрунтованого і чітко викладеного плану розвитку вітчизняної кіноіндустрії нам можуть нав’язати чужий. І він однозначно не буде враховувати багатьох нюансів місцевого ринку, і може вкорінити нові, так і не вирішивши старі проблемні питання. Другим негативним наслідком відсутності ініціативи наших кіноорганізацій у питанні розвитку вітчизняної кіноіндустрії є розрізненість позицій у відношенні до багатьох загальних питань. Чимало хороших ініціатив не знаходять свого втілення, оскільки учасники не турбуються про розвиток вітчизняної індустрії, а відстоюють виключно свої приватні інтереси.
Після всього почутого напрошується питання: хто може гарантувати, що люди які не створювали навіть малобюджетні повнометражні фільми для вітчизняного прокату, почнуть робити цікаве кіно за мільйони? Після введення в дію нового Закону України «Про підтримку вітчизняної кінематографії» очікується, що великі мільйонні бюджети вже будуть розглядатись, як реальність, але це ніяк не гарантує створення якісного кіно. Логічно було б знімати десятки малобюджетних фільмів (300-400 тис. дол. США) з розрахунком, що якийсь з них «вистрілить», а ніж все вкладати в один багатомільйонний проект. Як говорять банкіри в таких випадках: не треба класти всі яйця в один кошик.