Парадокс лояльності
Хто б ще зовсім недавно міг подумати, що якщо Росія захоче напасти на Україну, їй вдастся розв’язати війну лише на території найбільш лояльного до себе регіону (Крим ми не рахуємо як етнічно не цілком український), в той час як на всіх інших територіях підтримка дій Росії виявиться близькою до нуля навіть з боку маргіналів?
Телевізійна картинка російської пропаганди і спровоковані нею обивательські теревені привчили нас до думки, що Донецьк і Луганськ (а заодно, як мінімум, Харків, Запоріжжя, Херсон, Миколаїв та Одеса) просто "ляжуть" під Росію, а на вулицях цих міст великі юрби зустрічатимуть окупантів з квітами. І, відповідно, бої підуть зовсім на інших теренах, а лінія фронту проляже зовсім на інших землях. І якщо б мені ще взимку хось сказав, що попри всю мережу резидентури на Півдні та Сході України люди там масово вийдуть на вулиці на підтримку цілісності України, і російський сценарій сам собою вмре ще у зародку - не повірив би нізащо.
А воно он як. Що зайвий раз доводить, що у всякої пропаганди, реклами й агітації є два параметри впливовості: переконливість та дієвість. Російська пропаганда в Україні виявилася переконливою, але не дієвою. Піддавшись їй, легко було повірити, що кругом повно русофілів, але важко було самому стати русофілом. Власне, самі росіяни роками робили все, що могли, щоб посваритися з усіма навколо і довести, що являють собою народ-агресор. А це ніяка реклама не переб’є. Власне, завсідникам ЖЖ це пояснювати не треба. Надивилися до несхочу.
Ну й про Донбас і Луганськ. Скажу крамольну річ: у глобальному масштабі локальна війна Росії проти України має позитивне значення. Бо це був єдиний спосіб за одне покоління зробити з місцевих хохлів українців і позбавити їх холуйської відданості кремлівському хазяїну. Інших способів не існує. Ці люди перебувають на надто низькому рівні розвитку, щоб сприймати дійсність інакше, аніж на власній шкурі. Тільки на власній шкурі вони можуть переконатися, що добре, а що погано. І, врешті-решт, вони ж хотіли перевірити? От і перевірили. Тепер знатимуть. І онукам розкажуть. Не всі. Але більшість. А цього досить.