(no subject)

[dintoyra]

серед тотального гамору, який нанизував крізь вуха на єдиний шдудок усі людські й нелюдські голови, ми зустрілися поглядом. і, здається, величезні ножиці реальності клацнули в ту мить біля наших вух і гамір зник. з"явилась ще одна невидима нить в тій вітальні. вона існувала лише в ті миті і лише для нас двох. непевними стібками голка снувала туди-сюди, погляд метався, до тих пір, поки не стало зрозуміло - діяти. яскравий блиск в голубих очах підказував (під)свідомості що робити. кілька кроків, дивно-дитячий погляд, близькість, ніжно-молочний запах, пальці зімкнулись в замочок і міцно стиснулись. громіздкі двері відчинились, скрип пружин сколихнув перетинки, а ніхто й не помітив - занадто заклопотані побутовими банальними питаннями..
приємний і кумедний незнайомець) здається, його цілком влаштовував такий перебіг подій. аби подалі від стереотипності нових знайомств.
не "привіт", не "хто ти" і не "як звуть", а 
- чого тобі хочеться? саме зараз?
- кричати, ковтаючи вітер і бігти, бігти, бігти..
і ми побігли. усіма довгими коридорами і сходовими клітками. і не було їм кінця краю. не дуже люб"язні двері на виході врізались зненацька, але таки піддались і ми опинились на свободі. "весь світ мені підвладний!" з розгону перестрибнувши усі 4 сходинки, побігли. кричали. довго і нестримно. так, з розрахунком на майбутнє. і, не змовлюючись, застрибнули до трамваю, який якраз відчинив перед носом двері.  
катались вони колами, чи вийшли в центрі і подались до кнайпи, чи полізли на дах чи на міст.. це вже ваше продовження історії, а я вдовільнюсь цим)

P.S. під носом до сих пір твій запах.. :)