голоса друзей и текущее
Наездил километров 200, ошибался, нарушал, устал. Сегодня на велосипеде, ездил на рынок, совсем другое дело - покой и уверенность.
Есть у меня френд на фейсбуке, Марина. Знакомы с тех давних времен, когда я был в Киеве активным велосипедистом и даже недолго состоял в "Ассоциации велосипедистов Киева", а она там работала. Ну, знакомство это мимолетное, однако сейчас я её читаю регулярно: человек поставил себе задачу описывать свою жизнь каждый день войны. И мне захотелось какие-то её описания показать здесь, в жж. Пока беру последние, потом, может, и другие покажу. Пишет она по-украински, переводить не буду, извините.
757 день
Здається, що після масованих ракетних обстрілів усі сили йдуть на те, щоб довести самій собі, що я жива.
Вночі щойно заснули, пролунав сигнал підвищеної небезпеки, але я продовжувала спати.
- Марино, це балістика.
- Точно?
- Точно, це Кинджал. Ходімте в коридор.
Кіт кудись зник і не виходив навіть на звук корму. Можливо, ми проспали особливо потужний вибух, після якого кіт забився під диван. Ми влаштувалися вдвох з подругою на одному каріматі на підлозі, а кіт вийшов зі свого укриття в наше лише десь за пів години.
Вранці проспала похід на радіо, де мали розповідати разом з колегою про те, що за минулий рік у Києві загинуло в ДТП більше людей, ніж від ракетних обстрілів, тому підвищувати ліміт швидкості руху в місті до 80 км/год навіть на окремих вулицях з 1 квітня - це злий жарт. Колега впоралася сама, а я лишилася вдома, хоча дуже скучила за живими походами на радіо.
Під вечір вибралась у парк на районі ловити сонце і дійшла нарешті до четвертого озера. Надворі потеплішало і хотілося йти, скільки можу, та відчувати себе живою разом з білими мартинами, які кружляли над першим озером, чорним жовною з червоною головою, який сховався у вітті дерев, рудою білкою, великою сірою вороною і невідомими птахами вгорі на деревах. Зустріла сусіда, який показав нові фігури в парку. У сусідській групі в фб писали, що їх поробив зі старих засохлих дерев по всьому парку комунальний працівник. Я побачила сьогодні посіпак, крука, лисицю, сову і гномів. Лисиця, наче жива.
Кіт втратив апетит і не їсть навіть з рук, чого з ним давно не було. Сподіваюсь, це тимчасово і скоро пройде.
Бережіть себе та Україну.
Доброї нам усім ночі.
758 день
Кіт почав їсти, але переважно з руки. Періодично ходить по хаті і кричить.
Напевно, те саме, що в мене на думці:
- Та скільки можна, блть, стрілять!
Потім втомлюється і засинає.
Я сьогодні майже всю ніч не спала, бо відвикла спати на каріматі - на боку підлога давить у таз, який у мене не захищений, на жаль, жодними захисними шарами, а на спині спати я не вмію. У коридорі запах чоловічого одеколону, не можу понять звідки. Заснула, тільки коли перейшла в ліжко.
На сніданок роблю яєчню скрамбл з петрушкою і квасолею в томаті, на тарілці напис: "Повір у себе!". Як не повірити, якщо пережила 35 крилатих ракет, 55 шахедів і 2 керовані авіаційні ракети, що розлетілися сьогодні над Україною. У ванній нарешті розумію, звідки запах чоловічого одеколону - це аромат нового мила.
Після сніданку читаю одну главу з книжки "Ти вивезеш" - про те, що навіть під час війни треба мріяти і планувати довготермінове майбутнє. Авторка радить у перші 24 години після народження мрії робити план по здійсненню конкретного бажання і розбивати реалізацію на 24 кроки. У мене народжується мрія, коли читаю главу з наступної книжки, де героїня та авторка власних мемуарів Катерина Кричевська якраз зустрічає в німецькому містечку Кведлінбургу закінчення другої світової війни та американських військових. Хочу, щоб до України прилетіли на літаках американські та британські пілоти та разом з українськими полетіли на росію закінчувати цю рашистську війну. Допоможіть розбити цю мрію на 24 кроки.
У книжці радять максимально детально уявити свій стан і відчуття під час здійснення мрії. Я можу добре уявити, бо раніше над моїм будинком пролітали з гуркотом літаки з аеропорту в Жулянах. А недавно я дивилася фільм про Війну судного дня в Ізраїлі, яка завершилася за 18 днів і пережила катарсис разом з тодішньою прем'єркою Ізраїля Ґолдою Меїр та іншими членами уряду, коли вони вийшли на дах будинку зустрічати американські літаки-винищувачі. Цікаво, скільки би тривала ця наша війна, якби до нас прилетіли союзники і замість розповідати про ціни на нафту дали разом з нами пздлй тим, хто її почав?
Назло всім ворогам вдягнула свій рожевий комбінезон і поїхала в офіс. По дорозі робила селфі прямо на вулиці, бо дуже вже гарне було сонячне світло. В офісі розмова з колегами зайшла про корумпованих посадовців у київській адміністрації. Одна з них згадала, як її ледь не збив на пішохідній набережній Дніпра автомобіль класу люкс, який їхав від комунального підприємства "Київпастранс". У мене стався флешбек про команду Черновецького. Наймолодша колега, якій недавно виповнилося 19 років, спитала, хто такий Черновецький.
Поширила в соцмережах нагадування про наш всеукраїнський конкурс "Велогромади", який ми в Юсайкл оголосили минулого тижня для всіх громад України. Переможиця отримає безоплатне розроблення проєкту міського, туристичного чи рекреаційного веломаршруту в себе від партнерів конкурсу - команди транспортних планувальників Bike City Consulting. Це перший в нашій історії архітектурний конкурс, який має стати щорічним.
Подруга покликала на вечерю, пішла забирати її з книгарні на Подолі. Поки чекала, доки вона договорить по телефону, пішла дивитися на книжки, не можу тримати себе в руках, коли їх бачу. За спиною двоє чоловіків віку мого тата фоткалися в кріслі з книжкою в руках, а ми з подругою пирскали зі сміху від коментарів того, хто фоткав:
- Зроби розумне обличчя. Я розумію, що це важко тобі, але спробуй хоча б.
Я причепилася до консультанта в залі:
- Підкажіть, будь ласка, книжку з сучасної української літератури, де є зріз нашого суспільства, людські типажі, яких можна впізнати, оце от все...
- Це має бути художня книжка, де вплетене соціологічне дослідження?
- Та ні, яке дослідження. Ну, як у Чехова, наприклад.
Консультант округлює очі:
- Я не читав Чехова.
- Добре, як у Аверченка або Зощенка.
- Це теж якісь російські письменники?
- Ні, це українські.
- А ви для чого шукаєте?
- Для душі.
Консультант завмирає і напружено думає, що мені відповісти. Я відчайдушно хочу йому пояснити, що саме мені хочеться почитати:
- Чи є у вас книжка про нас із вами? Або не про нас, але тих, кого ми добре знаємо?
Він нарешті починає щось розуміти і виймати з полиць книжки. Мій улюблений Фоззі, неулюблений Дністровий, невідомий мені автор зі Жданівки на Донеччині, який написав свій дебютний роман про українських переселенців 2014 року в Португалії, Артем Чех, якого я давно хотіла почитати. Хлопець розійшовся і продовжує накидувати варіанти:
- Ну, якщо чіт-код, то це ще "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко.
- Чіт-код? Що це?
- Як вам пояснити... Ви грали коли-небудь в ігри?
- Так, звісно.
У голові проносяться всі настолки, в які я коли-небудь грала.
- Чіт-код - це комбінація клавіш, яка дозволяє вам отримати бажане в обхід правил гри.
- Як цікаво. Але "Музей покинутих секретів" я вже читала.
Дякую і повертаюся до подруги з оберемком книжок у руках. Вона закінчує розмову, ми купуємо одну книжку на двох і йдемо їсти в "Пузату хату". Життя стає прекрасним, бо в ньому з'являється гречка з грибами, рибна котлета і томатний сік, запечений хек з кус-кусом і смажена картопля. А в метро по дорозі додому - абсолютно прекрасним, бо дізнаємося про великий теракт у Москві. Згадую, як вдень читала оповідання Теффі про хвилю насильства на вулицях під час революції 1917 року та жагу крові, яка раптом охопила навіть жінок, старих і дітей. Оповідання називається "Коли це почалося" і це головне питання, яким задається авторка, вражена толерантним ставленням пересічних людей до вбивств, самосудів і публічних страт. Мене не дивує моя радість з приводу теракту в Москві, бо я точно знаю, коли це в мене почалося: 24 лютого 2022 року з першим звуком сирени, від якої в мене захолола кров.
Бережіть себе та Україну.
Доброго нам усім ранку.
Есть у меня френд на фейсбуке, Марина. Знакомы с тех давних времен, когда я был в Киеве активным велосипедистом и даже недолго состоял в "Ассоциации велосипедистов Киева", а она там работала. Ну, знакомство это мимолетное, однако сейчас я её читаю регулярно: человек поставил себе задачу описывать свою жизнь каждый день войны. И мне захотелось какие-то её описания показать здесь, в жж. Пока беру последние, потом, может, и другие покажу. Пишет она по-украински, переводить не буду, извините.
757 день
Здається, що після масованих ракетних обстрілів усі сили йдуть на те, щоб довести самій собі, що я жива.
Вночі щойно заснули, пролунав сигнал підвищеної небезпеки, але я продовжувала спати.
- Марино, це балістика.
- Точно?
- Точно, це Кинджал. Ходімте в коридор.
Кіт кудись зник і не виходив навіть на звук корму. Можливо, ми проспали особливо потужний вибух, після якого кіт забився під диван. Ми влаштувалися вдвох з подругою на одному каріматі на підлозі, а кіт вийшов зі свого укриття в наше лише десь за пів години.
Вранці проспала похід на радіо, де мали розповідати разом з колегою про те, що за минулий рік у Києві загинуло в ДТП більше людей, ніж від ракетних обстрілів, тому підвищувати ліміт швидкості руху в місті до 80 км/год навіть на окремих вулицях з 1 квітня - це злий жарт. Колега впоралася сама, а я лишилася вдома, хоча дуже скучила за живими походами на радіо.
Під вечір вибралась у парк на районі ловити сонце і дійшла нарешті до четвертого озера. Надворі потеплішало і хотілося йти, скільки можу, та відчувати себе живою разом з білими мартинами, які кружляли над першим озером, чорним жовною з червоною головою, який сховався у вітті дерев, рудою білкою, великою сірою вороною і невідомими птахами вгорі на деревах. Зустріла сусіда, який показав нові фігури в парку. У сусідській групі в фб писали, що їх поробив зі старих засохлих дерев по всьому парку комунальний працівник. Я побачила сьогодні посіпак, крука, лисицю, сову і гномів. Лисиця, наче жива.
Кіт втратив апетит і не їсть навіть з рук, чого з ним давно не було. Сподіваюсь, це тимчасово і скоро пройде.
Бережіть себе та Україну.
Доброї нам усім ночі.
758 день
Кіт почав їсти, але переважно з руки. Періодично ходить по хаті і кричить.
Напевно, те саме, що в мене на думці:
- Та скільки можна, блть, стрілять!
Потім втомлюється і засинає.
Я сьогодні майже всю ніч не спала, бо відвикла спати на каріматі - на боку підлога давить у таз, який у мене не захищений, на жаль, жодними захисними шарами, а на спині спати я не вмію. У коридорі запах чоловічого одеколону, не можу понять звідки. Заснула, тільки коли перейшла в ліжко.
На сніданок роблю яєчню скрамбл з петрушкою і квасолею в томаті, на тарілці напис: "Повір у себе!". Як не повірити, якщо пережила 35 крилатих ракет, 55 шахедів і 2 керовані авіаційні ракети, що розлетілися сьогодні над Україною. У ванній нарешті розумію, звідки запах чоловічого одеколону - це аромат нового мила.
Після сніданку читаю одну главу з книжки "Ти вивезеш" - про те, що навіть під час війни треба мріяти і планувати довготермінове майбутнє. Авторка радить у перші 24 години після народження мрії робити план по здійсненню конкретного бажання і розбивати реалізацію на 24 кроки. У мене народжується мрія, коли читаю главу з наступної книжки, де героїня та авторка власних мемуарів Катерина Кричевська якраз зустрічає в німецькому містечку Кведлінбургу закінчення другої світової війни та американських військових. Хочу, щоб до України прилетіли на літаках американські та британські пілоти та разом з українськими полетіли на росію закінчувати цю рашистську війну. Допоможіть розбити цю мрію на 24 кроки.
У книжці радять максимально детально уявити свій стан і відчуття під час здійснення мрії. Я можу добре уявити, бо раніше над моїм будинком пролітали з гуркотом літаки з аеропорту в Жулянах. А недавно я дивилася фільм про Війну судного дня в Ізраїлі, яка завершилася за 18 днів і пережила катарсис разом з тодішньою прем'єркою Ізраїля Ґолдою Меїр та іншими членами уряду, коли вони вийшли на дах будинку зустрічати американські літаки-винищувачі. Цікаво, скільки би тривала ця наша війна, якби до нас прилетіли союзники і замість розповідати про ціни на нафту дали разом з нами пздлй тим, хто її почав?
Назло всім ворогам вдягнула свій рожевий комбінезон і поїхала в офіс. По дорозі робила селфі прямо на вулиці, бо дуже вже гарне було сонячне світло. В офісі розмова з колегами зайшла про корумпованих посадовців у київській адміністрації. Одна з них згадала, як її ледь не збив на пішохідній набережній Дніпра автомобіль класу люкс, який їхав від комунального підприємства "Київпастранс". У мене стався флешбек про команду Черновецького. Наймолодша колега, якій недавно виповнилося 19 років, спитала, хто такий Черновецький.
Поширила в соцмережах нагадування про наш всеукраїнський конкурс "Велогромади", який ми в Юсайкл оголосили минулого тижня для всіх громад України. Переможиця отримає безоплатне розроблення проєкту міського, туристичного чи рекреаційного веломаршруту в себе від партнерів конкурсу - команди транспортних планувальників Bike City Consulting. Це перший в нашій історії архітектурний конкурс, який має стати щорічним.
Подруга покликала на вечерю, пішла забирати її з книгарні на Подолі. Поки чекала, доки вона договорить по телефону, пішла дивитися на книжки, не можу тримати себе в руках, коли їх бачу. За спиною двоє чоловіків віку мого тата фоткалися в кріслі з книжкою в руках, а ми з подругою пирскали зі сміху від коментарів того, хто фоткав:
- Зроби розумне обличчя. Я розумію, що це важко тобі, але спробуй хоча б.
Я причепилася до консультанта в залі:
- Підкажіть, будь ласка, книжку з сучасної української літератури, де є зріз нашого суспільства, людські типажі, яких можна впізнати, оце от все...
- Це має бути художня книжка, де вплетене соціологічне дослідження?
- Та ні, яке дослідження. Ну, як у Чехова, наприклад.
Консультант округлює очі:
- Я не читав Чехова.
- Добре, як у Аверченка або Зощенка.
- Це теж якісь російські письменники?
- Ні, це українські.
- А ви для чого шукаєте?
- Для душі.
Консультант завмирає і напружено думає, що мені відповісти. Я відчайдушно хочу йому пояснити, що саме мені хочеться почитати:
- Чи є у вас книжка про нас із вами? Або не про нас, але тих, кого ми добре знаємо?
Він нарешті починає щось розуміти і виймати з полиць книжки. Мій улюблений Фоззі, неулюблений Дністровий, невідомий мені автор зі Жданівки на Донеччині, який написав свій дебютний роман про українських переселенців 2014 року в Португалії, Артем Чех, якого я давно хотіла почитати. Хлопець розійшовся і продовжує накидувати варіанти:
- Ну, якщо чіт-код, то це ще "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко.
- Чіт-код? Що це?
- Як вам пояснити... Ви грали коли-небудь в ігри?
- Так, звісно.
У голові проносяться всі настолки, в які я коли-небудь грала.
- Чіт-код - це комбінація клавіш, яка дозволяє вам отримати бажане в обхід правил гри.
- Як цікаво. Але "Музей покинутих секретів" я вже читала.
Дякую і повертаюся до подруги з оберемком книжок у руках. Вона закінчує розмову, ми купуємо одну книжку на двох і йдемо їсти в "Пузату хату". Життя стає прекрасним, бо в ньому з'являється гречка з грибами, рибна котлета і томатний сік, запечений хек з кус-кусом і смажена картопля. А в метро по дорозі додому - абсолютно прекрасним, бо дізнаємося про великий теракт у Москві. Згадую, як вдень читала оповідання Теффі про хвилю насильства на вулицях під час революції 1917 року та жагу крові, яка раптом охопила навіть жінок, старих і дітей. Оповідання називається "Коли це почалося" і це головне питання, яким задається авторка, вражена толерантним ставленням пересічних людей до вбивств, самосудів і публічних страт. Мене не дивує моя радість з приводу теракту в Москві, бо я точно знаю, коли це в мене почалося: 24 лютого 2022 року з першим звуком сирени, від якої в мене захолола кров.
Бережіть себе та Україну.
Доброго нам усім ранку.