(no subject)
чому ми ніколи не враховуємо мінімальну можливість, що незначний, й на перший погляд, зовсім банальний перебіг подій може змінити все у чому ніби знайшов примарну опору. це як певне просвітління опісля якого ти просто розумієш що робиш не те,а от що тобі потрібно зовсім ні.
чому ми тяжіємо до нав"язаним нормам моралі життя..хіба щось краще для іншого неодмінно означає краще для нас? чому ми якось ніяк не можем від цього повністю відірватись. чому для нас страх у незнанні завтрашнього дня набагато більший ніж навпаки? чому ми намагаємся якнайсильніше втримати оце відчуття тотального контролю ? чому ми настільки дурні і віримо в оцю сталість. сталісь того світу що собі обрали. ту сталість,яку вже підсвідомо прив"язуєм іншим,бо з нами було те ж. чому ми так намагаємось усіляко допомогти людям,навчити ,вбити їм певну істину яку віднайшли для себе(от як я зараз)щоб якось упростити життя чи ще щось на кштал... а вони ж ніколи цього не зрозуміють,принаймні не зрозуміють як ми цього хочем,бо ми пропустили одну маленьку деталь: чому ми так свято віримо що всі бачать,а головне думають як ми?
людська мова настільки недосконала й так спотворює увесь зміст ,що передати якесь власне розуміння існити ми просто неспроможні. ми навіть для себе зрозуміти істину не можемо..так смішно, все життя її шукаєм, шукаємо істину нашого існування,шукаємо розуміння цієї істини, а її нема. н е м а є. з нашою недосконалістю ми спроможні тільки її відчути .