(no subject)
Я сьогодні хочу написати про свою хресну. Здається, раніше не писала.
Хресна моя, Валентина Тарасівна, людина, певною мірою унікальна в своєму роді. По-перше, вона стихійна благодійниця. Як мінімум половину свого життя вона постійно шукала людей, яким потрібна допомога, і потім їм допомагала. Власне, так вони задружились з моєю мамою. У мами якраз народилась я, вона не витягувала і тоді ще майбутня хресна прийшла на допомогу. Вона приходила допомогти, ходила в магазини за продуктами замість мами, один раз спробувала зі мною маленькою посидіти, але не змогла. Коли я була старша, ми регулярно їздили в село до її мами збирати фрукти і мені там діставалось відро абрикосів чи вишень, крім того, що я зʼїдала під час збирання.
А так у неї завжди була одна-дві жінки у скрутній ситуації, яким вона допомагала в міру своїх сил.
Вона ж відома ситуацією, коли вона лежала в лікарні після інсульту, і там же допомогла знайти родичів якоїсь післяінсультної бабусі з афазією і амнезією (через колишню колегу, яка тоді працювала на місцевому телебаченні).
Її підопічні регулярно її розчаровували (в основному тим, що не допомагали їй, коли вона просила, або не виконували вимоги щодо певних речей, наприклад, вдягти парадну кофтинку один раз і повернути, а не вдягати її постійно) але вона потім все одно знаходила нових. Ті, які не розчаровували, зазвичай переходили у розряд друзів.
Вже ближче до 70 років сил у неї стало менше і вона перестала допомагати стороннім, зосередившись на родині (у неї 5 братів та сестер, у 4 є діти і онуки).
Родина у моєї хресної теж цікава. Це не родина, а клан. Це при тому, що це звичайна сільська (чи селищна) родина, вони займаються сільським господарством і працюють на заводах і фабриках. Освіта відповідна. При цьому вони допомагають тим членам, які потрапили у скрутну ситуацію (так, вони декілька років "тягли" матеріально одного з онуків, батько якого потрапив в тюрму і там знаркоманився, а мати на деякий час пустилася берега; або в лікування для онучки з синдромом Дауна, яка захворіла на лейкоз вкладалися всі потроху, хоч великих грошей у родині нема). Ще вони якось примудрилися поділити спадкову хату від бабусі без сварок (її отримала одна з племінниць, у якої не було свого житла, а родина була, гроші іншим родичам вона виплачувала протягом якогось часу, хресна, здається, від своєї долі відмовилась, передавши її цій племінниці). Коли хресна хворіла і лежала в лікарні, родичі навідували її кожен день, приносили їжу і так далі.
Зараз хресна особливо нікому не допомагає, сил мало. Але зараз вона демонструє приклад того, як можна відновлюватись від тяжких хвороб. За останні 15 років у неї був: інсульт середньої важкості, від якого вона повністю відновилась (на початку вона дуже нерозбірливо розмовляла і не ходила); рак (не дуже агресивний, який вона вилікувала променевою терапією). Недавно вона зламала шийку стегна, їй одразу поставили протез, вона почала ходити з ходунками, зараз переходить з ходунків на паличку.
Я її не сильно любила, вона мене завжди дратувала своєю ідеальністю. Але я не можу не захоплюватись людиною, яка так багато робить і показує приклад гідного поводження у важких ситуаціях.
Хресна моя, Валентина Тарасівна, людина, певною мірою унікальна в своєму роді. По-перше, вона стихійна благодійниця. Як мінімум половину свого життя вона постійно шукала людей, яким потрібна допомога, і потім їм допомагала. Власне, так вони задружились з моєю мамою. У мами якраз народилась я, вона не витягувала і тоді ще майбутня хресна прийшла на допомогу. Вона приходила допомогти, ходила в магазини за продуктами замість мами, один раз спробувала зі мною маленькою посидіти, але не змогла. Коли я була старша, ми регулярно їздили в село до її мами збирати фрукти і мені там діставалось відро абрикосів чи вишень, крім того, що я зʼїдала під час збирання.
А так у неї завжди була одна-дві жінки у скрутній ситуації, яким вона допомагала в міру своїх сил.
Вона ж відома ситуацією, коли вона лежала в лікарні після інсульту, і там же допомогла знайти родичів якоїсь післяінсультної бабусі з афазією і амнезією (через колишню колегу, яка тоді працювала на місцевому телебаченні).
Її підопічні регулярно її розчаровували (в основному тим, що не допомагали їй, коли вона просила, або не виконували вимоги щодо певних речей, наприклад, вдягти парадну кофтинку один раз і повернути, а не вдягати її постійно) але вона потім все одно знаходила нових. Ті, які не розчаровували, зазвичай переходили у розряд друзів.
Вже ближче до 70 років сил у неї стало менше і вона перестала допомагати стороннім, зосередившись на родині (у неї 5 братів та сестер, у 4 є діти і онуки).
Родина у моєї хресної теж цікава. Це не родина, а клан. Це при тому, що це звичайна сільська (чи селищна) родина, вони займаються сільським господарством і працюють на заводах і фабриках. Освіта відповідна. При цьому вони допомагають тим членам, які потрапили у скрутну ситуацію (так, вони декілька років "тягли" матеріально одного з онуків, батько якого потрапив в тюрму і там знаркоманився, а мати на деякий час пустилася берега; або в лікування для онучки з синдромом Дауна, яка захворіла на лейкоз вкладалися всі потроху, хоч великих грошей у родині нема). Ще вони якось примудрилися поділити спадкову хату від бабусі без сварок (її отримала одна з племінниць, у якої не було свого житла, а родина була, гроші іншим родичам вона виплачувала протягом якогось часу, хресна, здається, від своєї долі відмовилась, передавши її цій племінниці). Коли хресна хворіла і лежала в лікарні, родичі навідували її кожен день, приносили їжу і так далі.
Зараз хресна особливо нікому не допомагає, сил мало. Але зараз вона демонструє приклад того, як можна відновлюватись від тяжких хвороб. За останні 15 років у неї був: інсульт середньої важкості, від якого вона повністю відновилась (на початку вона дуже нерозбірливо розмовляла і не ходила); рак (не дуже агресивний, який вона вилікувала променевою терапією). Недавно вона зламала шийку стегна, їй одразу поставили протез, вона почала ходити з ходунками, зараз переходить з ходунків на паличку.
Я її не сильно любила, вона мене завжди дратувала своєю ідеальністю. Але я не можу не захоплюватись людиною, яка так багато робить і показує приклад гідного поводження у важких ситуаціях.