Про волонтерів і волонтерство
Я знову хочу поговорити про волонтерство і волонтерів. У мене є вже пост на цю тему, у цьому пості я хочу детальніше написати про волонтерів та лікарні.
Я буду в основному писати про волонтерство в рамках "Ангельського проекту" (написання листів для онкохворих дітей). Відразу обмовлюся, що це мої суб'єктивні висновки, об'єктивно все може бути по-іншому.
Перше - люди, тобто волонтери.
Відразу розвію улюблену легенду. Волонтери - це звичайні люди, а не святі. Вони зляться, бояться і відчувають ті ж емоції, що й інші люди. У них є інша робота (крім волонтерства), хобі, сім'ї, друзі. У декого в минулому було велике горе, але не у всіх.
Отже, люди. В основному це жінки. Вік різний, але зовсім молодих небагато. В основному сімейні, з дітьми. Є й бездітні, є такі, у кого діти вже виросли. Деякі приводять дітей на зустрічі. Більшість цікавляться релігією або езотерикою, але свої погляди не випинають. Ті, хто дуже демонструють свою релігійність, зазвичай приходять раз чи два, а потім зникають. Ті, хто демонструють дуже активну позицію і бажають усіх рятувати, теж зазвичай надовго не затримуються. Більше роботи зазвичай роблять зовні спокійні люди, вони ж складають "кістяк" групи. За підопічних дітей їх куратори дуже хвилюються, якщо хтось помирає, то це глибоко переживають.
Друге - підопічні діти. Я бувала в усіх лікарнях проекту. Нічого особливо страшного там не показують, в багато відділень просто не пускають. До найважчих дітей не пускають, про їх стан можна здогадуватися лише за станом батьків. З горем зустрічатися важко, я одного разу бачила одну маму в стані гострого горя, враження було сильне. Але таке буває нечасто, в основному всі стримуються при волонтерах.
Третє - мої особисті враження. Дуже розхолоджує майже повна відсутність зворотного зв'язку (не тільки мене, на це і інші люди скаржаться). Тому відвідування підопічних у лікарні допомагають. Взагалі, відвідування лікарні - це легко і важко одночасно. Важко тому, що витрачаєш душевні сили на спілкування. А чому легко - важко пояснити. Тільки буває, що когось провідаєш і настрій поліпшується. А взагалі важко робити перші кроки, в перший раз написати, в перший раз сходити в лікарню, в перший раз відвідати свою підопічну дитину.
Ще: заняття волонтерством народжують якесь інформаційне поле. Починаєш більше читати з цього приводу, цікавитися, пом'якшується ставлення до деяких речей (наприклад, починаєш менше боятися інвалідів).
Про волонтерські проблеми я напишу коротенько. Основні - це проблема кордонів (занадто багато чимось займаєшся або не можеш сказати ні і втрачаєш сили), зустріч зі смертю і смертністю, відсутність зворотного зв'язку. На професійному рівні є й інші проблеми, я особисто з ними не зустрічалася. Це, наприклад, проблема вибору (є кілька людей, яким потрібна допомога, допомогти можна тільки одному, потрібно зробити вибір). Але це вже інший рівень, з яким я мало знайома.
І з часом сильно вигораєш, важче придумувати теми, щось писати. Тому я зараз менше займаюся волонтерською діяльністю.
Я буду в основному писати про волонтерство в рамках "Ангельського проекту" (написання листів для онкохворих дітей). Відразу обмовлюся, що це мої суб'єктивні висновки, об'єктивно все може бути по-іншому.
Перше - люди, тобто волонтери.
Відразу розвію улюблену легенду. Волонтери - це звичайні люди, а не святі. Вони зляться, бояться і відчувають ті ж емоції, що й інші люди. У них є інша робота (крім волонтерства), хобі, сім'ї, друзі. У декого в минулому було велике горе, але не у всіх.
Отже, люди. В основному це жінки. Вік різний, але зовсім молодих небагато. В основному сімейні, з дітьми. Є й бездітні, є такі, у кого діти вже виросли. Деякі приводять дітей на зустрічі. Більшість цікавляться релігією або езотерикою, але свої погляди не випинають. Ті, хто дуже демонструють свою релігійність, зазвичай приходять раз чи два, а потім зникають. Ті, хто демонструють дуже активну позицію і бажають усіх рятувати, теж зазвичай надовго не затримуються. Більше роботи зазвичай роблять зовні спокійні люди, вони ж складають "кістяк" групи. За підопічних дітей їх куратори дуже хвилюються, якщо хтось помирає, то це глибоко переживають.
Друге - підопічні діти. Я бувала в усіх лікарнях проекту. Нічого особливо страшного там не показують, в багато відділень просто не пускають. До найважчих дітей не пускають, про їх стан можна здогадуватися лише за станом батьків. З горем зустрічатися важко, я одного разу бачила одну маму в стані гострого горя, враження було сильне. Але таке буває нечасто, в основному всі стримуються при волонтерах.
Третє - мої особисті враження. Дуже розхолоджує майже повна відсутність зворотного зв'язку (не тільки мене, на це і інші люди скаржаться). Тому відвідування підопічних у лікарні допомагають. Взагалі, відвідування лікарні - це легко і важко одночасно. Важко тому, що витрачаєш душевні сили на спілкування. А чому легко - важко пояснити. Тільки буває, що когось провідаєш і настрій поліпшується. А взагалі важко робити перші кроки, в перший раз написати, в перший раз сходити в лікарню, в перший раз відвідати свою підопічну дитину.
Ще: заняття волонтерством народжують якесь інформаційне поле. Починаєш більше читати з цього приводу, цікавитися, пом'якшується ставлення до деяких речей (наприклад, починаєш менше боятися інвалідів).
Про волонтерські проблеми я напишу коротенько. Основні - це проблема кордонів (занадто багато чимось займаєшся або не можеш сказати ні і втрачаєш сили), зустріч зі смертю і смертністю, відсутність зворотного зв'язку. На професійному рівні є й інші проблеми, я особисто з ними не зустрічалася. Це, наприклад, проблема вибору (є кілька людей, яким потрібна допомога, допомогти можна тільки одному, потрібно зробити вибір). Але це вже інший рівень, з яким я мало знайома.
І з часом сильно вигораєш, важче придумувати теми, щось писати. Тому я зараз менше займаюся волонтерською діяльністю.