емотивізм
Елесдеа Макінтайр буквально у перших розділах свого "After virtue" здійснює ретроспективу оксфордської та шотландської етичних традицій.
В контексті шотландської традиції він зсилається на Мура, називаючи його тим, хто заклав основи емотивізму. Щоправда, особливої різниці між емотивізмом та інтуїтивізмом я все-таки не зрозумів, але мова не про це.
Крута дуже думка Мура, яку описує Макінтайр. Про те, що існує принципова різниця між раціональними та істинними судженнями. Це означає, що яким б раціональним не було деяке судження, його можна "вигнути" у потрібний спосіб, щоби доказати власну правоту. Або щоби досягнути деяку утилітрну ціль.
Себто раціональне судження дуже часто є якимсь софізмом, який взагалі не може бути істинним судженням. Ну ніяк. І важливо розмежовувати моє "добре, мені це підходить" із абстрактним "добре, нехай буде так". Зрештою, істинних суджень в емотивізмі й не існує. Тому що етика - це не наука про фактичні твердження чи судження. Вона займається оціночними судженнями. Саме оціночні судження дозволяють етиці ніколи не закінчуватись. Саме тому ми постійно повертаємось до розмов про те, про що вже говорилось. Великою мірою ми здійснює таку ретроспективу тому, що контекст, в якому ми "варимось" змінюється. А ми не можемо порушувати проблеми будь-чого без занурення у контекст розмови. У її площину. У її, прости Господи, Lebenswelt.
Містика у тому, що якогось дідька, ми щоразу колупаємось у собі, і силоміць занурюємо у ту площину, від якої ми вже відмовились.
Це називається хандра, меланхолія чи ресентимент.
У моєму випадку - великою мірою - через брак сонячного світла.
Ваша правда, що правда не чиясь, окрім як ваша.
І саме тому, у чиїсь брехні може бути значно більше правди, як у вашій.
У холодну пору бажання когось обнімати значно сильніше, як у теплу.
В контексті шотландської традиції він зсилається на Мура, називаючи його тим, хто заклав основи емотивізму. Щоправда, особливої різниці між емотивізмом та інтуїтивізмом я все-таки не зрозумів, але мова не про це.
Крута дуже думка Мура, яку описує Макінтайр. Про те, що існує принципова різниця між раціональними та істинними судженнями. Це означає, що яким б раціональним не було деяке судження, його можна "вигнути" у потрібний спосіб, щоби доказати власну правоту. Або щоби досягнути деяку утилітрну ціль.
Себто раціональне судження дуже часто є якимсь софізмом, який взагалі не може бути істинним судженням. Ну ніяк. І важливо розмежовувати моє "добре, мені це підходить" із абстрактним "добре, нехай буде так". Зрештою, істинних суджень в емотивізмі й не існує. Тому що етика - це не наука про фактичні твердження чи судження. Вона займається оціночними судженнями. Саме оціночні судження дозволяють етиці ніколи не закінчуватись. Саме тому ми постійно повертаємось до розмов про те, про що вже говорилось. Великою мірою ми здійснює таку ретроспективу тому, що контекст, в якому ми "варимось" змінюється. А ми не можемо порушувати проблеми будь-чого без занурення у контекст розмови. У її площину. У її, прости Господи, Lebenswelt.
Містика у тому, що якогось дідька, ми щоразу колупаємось у собі, і силоміць занурюємо у ту площину, від якої ми вже відмовились.
Це називається хандра, меланхолія чи ресентимент.
У моєму випадку - великою мірою - через брак сонячного світла.
Ваша правда, що правда не чиясь, окрім як ваша.
І саме тому, у чиїсь брехні може бути значно більше правди, як у вашій.
У холодну пору бажання когось обнімати значно сильніше, як у теплу.