Євгеній Галяс
Ну от, я знайшов що можна зараз запостити. Добре, що gigster нагадав. Я ж можу вважатися першою людиною, яка написала наукову роботу присвячену творості молодого київського письменника Євгена Галяса. Хто не знає, трохи більше року тому вийшов його дебютний роман в епістолярному жанрі під назвою "Листи побратима або ж Чуєш брате мій, товаришу мій?" Саме про неї я і писав есе на університетському курсі "Гумор і Сатира в європейскій літературі".
Гумор і Сатира в романі „Пісьма Братана” Жені Галяса
Аналізувати твір 18-річного Жені Галяса „Пісьма Братана” надзвичайно важко. Самі події, що відбувались навколо твору, з його виходом та піаром, супроводжувався великою кількістю здогадів, різночитань, слухів та міфів. Та й сама особа автора тривалий час залишалась прихованою від широкого загалу. Читачі зіткнулись із ребусом, який не могли розгадати. Чи насправді автор є гопом з Борщагівки? Чи може це вдала провокація і без того „нестандартного” видавництва „Буква і Цифра”. Як взагалі розуміти цей твір? Після розкриття особи автора питань не поменшало. Автор виявився справжнісіньким „пациком” з Виноградаря, який в своєму вигляді, поведінці, абсолютно нічим не відрізнявся від інших десятків тисяч молодих мешканців спальних районів столиці. Багато хто так і не зміг сприйняти цього факту і досі переконаний, що це лише вдалий проект Олександра Ворошила, директора видавництва „Буква і Цифра”, який не має жодної художньої цінності, вторинний і просто культивує примітивізм та деградацію. Тому торкатись питань авторства, замислу та ідеї твору справа невдячна. На мою думку, куди доцільніше звернутись безпосередньо до твору і спробувати пошукати у ньому хоч щось не вторинне і не проплачене масонами.
Без сумніву, „Пісьма Братана” - це від форзацу до форзацу комічний роман. Вже сама обкладинка з кросівками, підзаголовок „Реально магічний детектив” та коротка анотація Віри Балдинюк, „кандидата філологічних наук, молодшого наукового співробітника відділу теорії літератури Інституту літератури ім.. Т. Шевченка НАН України” поруч з односкладовими відгуками «колег» Жені, налаштовує читача на відповідний лад.
Перше, що кидається у вічі після початку читання - це стиль автора. Його називають транслітерованою російською, суржиком. Сама по собі ця ідея, звісно, не нова. Суржик, нецензурна лексика вже давним давно побутують в український літературі. Адже між п’єсами Подерв’янського, який „навчив країну матюкатися” та „Кніжкою” Галяса минуло більше десяти років. Проте, у того ж Подерв’янського, Жолдака та інших авторів звернення до суржику відбувається як засіб підсилення, надання сцені більш живого, реалістичного вигляду. Зрештою, слова автора у обох письменників промовляються саме літературною мовою. В „Пісьмах” суржик - це не спосіб більш живо змалювати сучасну київську реальність, це мова автора, мова, якою автор веде свою оповідь від першого до останнього листа. І це не просто перекручене вимовляння російських слів згідно правил української граматики, чи навпаки, це спосіб мислення. Кожен лист Братана цілком міг би стати розповіддю якогось хлопчини, що лузає насіння біля метро „Оболонь”. Напевне, якби повикидати з твору усі „ета самає”, „тіпа”, „слиш”, „падажжі-падажжі”, „о! забил сказать!” книжка стала б вдвічі тоншою. Тим не менше, саме такий неповторний стиль створює чудовий авторський ефект. Історії весело і цікаво читати саме завдяки цьому стилю оповідки виноградарського пацана: „так карочє кагда жора начінаїт расказивать, он блять кагда рассказиваїт то с ніво самаво можна тупа усцацца”. Те саме можна сказати і про самого Галяса. Саме такий стиль, в якому не завжди узгоджені члени речення, постійно трапляються відступи та перескакування, стає візитівкою твору.. Історію про вистежування Куцого, до якого тягнеться ниточка з жуйки через все місто, цікаво читати саме завдяки цьому приниженому оповідному стилю. Саме він створює комічний ефект протягом всього твору, навіть коли здається автор нічого кумедного вже не пише.
В той самий час, сам автор подекуди іронізує з цього стилю оповіді, де кожна історія прикрашена матюками та фразами на кшталт „такой ващє, шо мала мєста”. Фантастичну історію про знахідку у власних плавках Женя переповідає щораз із більш грандіозними та неймовірними подробицями, на п’ятий раз обриваючи її на самому початку: „я карочє руку в плавкі, член халодний как хуй. ого думаю: такой холодний шо вапщє. ну їво в пісду в такой вадє плавать! пливу я бистра назат на бєріх грєцца. блять в етай вадє іщьо шота сібє атмарожу. нє, ну скажи!”
В деяких випадках автор вдається і до чистого гіперболізму та гротеску, як наприклад в історії з мутною Настьою:
„Нєту і Нє Била Нічіво Важнєє Для Тєх, Хто Іщіт Їво.
Їво Тварєнія Прівращаюцца В Вілікає Тварєніє.
Тот, Каво Називают - Жизнь.
Хоть Ви І Називаїтє - Смерть.
Тот, Каво Називают - Закон.
А Імя Їво - Таракан.”
І навіть якби замість таргана на його місці був загальновідомий пафосний образ якогось культу, лист Насті все одно виглядав комічно саме завдяки вищезгаданому авторському стилю.
Та все ж головною особливістю „Пісєм Братана” та джерелом сміху виступають саме сюжетні лінії в кожній історії братана. В них надзвичайним чином суто реальні ситуації переростають у щось дивовижно фантастичне. І тим не менше й воно піддається такому ж ретельному опису автора, таким собі „вписуванням у реальність”. І завдяки цьому фантастичні сцени, із музикантами-неформалами, що рухаються із швидкістю світла, із скелетом і степлером, баптистами з бездонним рюкзаком та дублянкою, з кишені якої викочуються кульки, що складаються у вірші, - всі вони сприймаються дуже реально, можна сказати сюрреально. Водночас, вміщуючи такі сюрреальні епізоди автор дуже вдало балансує сюжетом: він то різко пришвидшується, то так само різко уповільнюється. Надзвичайно мелодійні, хоч і майже беззмістовні віріші, несподівано обриваються абсолютно алогічним, але таким дотепним „Карочє, дубльонку прішлось мінять”. Так само комічно-несподівано виглядає вірш на шевченківському вечорі, що починається словами „Андрій! Андрій!”. Чи вклинювання окремим абзацом, посеред епічної сцени заливання центру Києва лайном, довідкової примітки: „а ано їщьо жарка патамуша гамно тьоплає, і тіпа воздух нагріваїт”. Отож саме такі несподівані, абсолютно неочікувані повороти сюжету служать головним джерелом гумору у творі.
Сатира у творі дуже дисперсна і нецілеспрямована, вона є дуже легкою і ледь помітною. Це радше така-собі іронія. Ненав’язливо автор натякає про теж лайно, що заливає Київ. При чому, дуже важко точно вгадати основну думку: чи то автор підсміхається над провінціалами, що нарікають на „бистрий горат кієв”, чи іронізує з приводу самих столичних порядків. Такими ж легкими штрихами він робить іронічний скетч сплутаних футболіста і поета Шевченка, окультистів, які моляться Тарганові та носять пропаганду на усіх можливих носіях інформації.
І на сам кінець, не зважаючи на концептуальний задум автора, його наміри і прагнення щодо твору (якщо вірити Олександрові Ворошилу, всі розповіді справді приходили на його поштову скриньку в 2002 році і ідея видати це єдиною книгою з’явилась вже згодом), в цілому „Пісьма Братана” справляють вельми цікавий ефект. В цьому контексті дуже слушно зазначає Віра Балдинюк(pani_grunia”: „Як на мене, це палкий привіт Гоголю, це місцевий колорит епохи, яка до цих пір, навіть за допомогою Бу-Ба-Бу і Жадана, не змогла позбутися двох крайнощів - надсерйозного ставлення до себе і запопадництва перед усім колоніальним.” І справді, 16-річний (на час написання твору) Женя написав твір своєю мовою, про себе, про середовище в якому він жив і спілкувався. І, здається, йому куди краще за «сучасних класиків» вдалося передати реалізм цього побуту, завдяки надзвичайно самобутньому стилю, вдаючись до фантастичних перетворень. На відміну від інших творів укрсучліту відсутня ця інтелігентна пихатість, яка проглядається як би її не намагались приховати чи Дністровий, підносячи та виправдовуючи найнижчі класи, чи Подерв’янський, навпаки опускаючи всю інтелігенцію, чи того ж Дереша, який взагалі намагається відмежуватись від всього того, як йому здається „низького”, в „Пісьмах”, чи то за задумом, чи за збігом обставин, немає глобальних підтекстів. Галяс не бідкається загубленою національною ідеєю, ані висміює середовище в якому він перебуває, ані намагається піднести і виправдати його. Він просто сміється з конкретних ситуацій, які виникають в цьому середовищі. До того ж, варто відзначити, що поза всім, сюжети в Братана досить універсальні і загальнозрозумілі. Всім добре відомі військомати, Віктар, який „в кієвє толька двє нєдєлі, но найдьот какую-та работу” та водій маршрутки (між іншим, єдиний персонаж, який у творі справді розмовляє саме тим, „класичним” суржиком). Тому читаючи про такі повсякденні речі, з якими кожен з нас стикається щодня, без жодних підтекстів та глибинних смислів, ще й написані таким, відверто кажучи, низьким стилем. перед читачем постає вибір: чи засміятись з абсолютно тупого і простого, але все ж дотепного анекдоту про Білосніжку та сімох гномів, чи все ж спробувати відмежувати себе від цього, створити ілюзію, що він стоїть вище цього.
Та в цілому, це просто дуже вдалий, непересічний і нетиповий для сучасного українського літературного простору твір. Він, безперечно, якоюсь мірою може бути віддзеркаленням певних суспільних процесів, суржику, чи класового поділу суспільства, та в першу чергу він просто набір листів із оригінальними та гумористичними іроікомічними сюжетами.