Б'ютіфл ворлд
Дивні вчинки іноді викидає людина. Пробігавши крос, з дебільним роздутим ранцем їй раптом пробиває пхатися не до найближчої станції метро->додому, а пхається шукати пригод на свою голову. Цього разу пригоди на свою голову я шукав в дворах Печерська. Пригод я так і не знайшов. Так, були там ці типічні сентиментальні-романтичні думки, ну але це можна пропустати.
Увагу привернуло інше. В одному із дворів, на дитячому майданчику. Типічний радянський дитячий майданчик, у дворі стандартної хрущівки, який щороку стандартно розфарбовують, тому зберглася досить добре. В таких будинках не так багато дітей,тому о 4 годині дня майданчик був вільний від дітей.
Але поруч, на лавці, розташувались двоє чоловік років 45-55. Ці типові мужички, що у повній мірі не пристосувалися до сучасних ринкових відносин. У темносиніх джинсах, клітчатих сорочках/жилетах кольору хакі, або з того ж таки джинсу, із чорноюсумкою через плече. Ті, які у школі були нічим не примітними хорошистами, потім здобули інженерну освіту, до розвалу працювали на заводі. Все було ніби нормально до розпаду союзу. Потім невизначеність: хтось всунвся в якісь фірми із зарплатою в 350 долларів, хтось так і працює на заводах і щоранку виходить на м. Видубичі, протискаючись через натовп, виплеснутий новоприбулою електричкою.
Знаю. Повільно наближаючись до них я вже теж був подумав те сам. Все було типово: буханка хліба, ковбаса. Але ні. З пластикових стаканчиків вони пили простий томатний сік. Ледь чутно лилась спокійна розмова.
Чомусь стало так добре і спокійно.
Колись я збирався написати пост, про утопічну віру, в ірреальну комунстичну ідилію. Ідилію, спричиненою тим, що 12-річний хлопчик колись багато читав Олександра Олеся та пізнього Павла Тичину. Мрія, утопія. І десь час-від-часу я шукав часточки цієї мрії в реальному житті. Точніше докази її існування. Як хлопчина, у поїзді, що колись повертався із заробітків з Португалії, таким добрим спокійним виразом обличчя. Таких малювали на фашистських та комуністичних пропагандистських плакатах. Тільки на одних він був у темнозелених шоломі та шинелі, а на інших із закоченими рукавами, у фартусі. Тоді, в якихось 14, сам один в поїзді, я певно виглядав страшно зляканим і одиноким малим хлопчиком. І цей хлопчина купив мені морозива. Просто так.
І ось тепер знов. Ще одна ідеалістична картина. Ще один доказ, щоб переконати себе.
Увагу привернуло інше. В одному із дворів, на дитячому майданчику. Типічний радянський дитячий майданчик, у дворі стандартної хрущівки, який щороку стандартно розфарбовують, тому зберглася досить добре. В таких будинках не так багато дітей,тому о 4 годині дня майданчик був вільний від дітей.
Але поруч, на лавці, розташувались двоє чоловік років 45-55. Ці типові мужички, що у повній мірі не пристосувалися до сучасних ринкових відносин. У темносиніх джинсах, клітчатих сорочках/жилетах кольору хакі, або з того ж таки джинсу, із чорноюсумкою через плече. Ті, які у школі були нічим не примітними хорошистами, потім здобули інженерну освіту, до розвалу працювали на заводі. Все було ніби нормально до розпаду союзу. Потім невизначеність: хтось всунвся в якісь фірми із зарплатою в 350 долларів, хтось так і працює на заводах і щоранку виходить на м. Видубичі, протискаючись через натовп, виплеснутий новоприбулою електричкою.
Знаю. Повільно наближаючись до них я вже теж був подумав те сам. Все було типово: буханка хліба, ковбаса. Але ні. З пластикових стаканчиків вони пили простий томатний сік. Ледь чутно лилась спокійна розмова.
Чомусь стало так добре і спокійно.
Колись я збирався написати пост, про утопічну віру, в ірреальну комунстичну ідилію. Ідилію, спричиненою тим, що 12-річний хлопчик колись багато читав Олександра Олеся та пізнього Павла Тичину. Мрія, утопія. І десь час-від-часу я шукав часточки цієї мрії в реальному житті. Точніше докази її існування. Як хлопчина, у поїзді, що колись повертався із заробітків з Португалії, таким добрим спокійним виразом обличчя. Таких малювали на фашистських та комуністичних пропагандистських плакатах. Тільки на одних він був у темнозелених шоломі та шинелі, а на інших із закоченими рукавами, у фартусі. Тоді, в якихось 14, сам один в поїзді, я певно виглядав страшно зляканим і одиноким малим хлопчиком. І цей хлопчина купив мені морозива. Просто так.
І ось тепер знов. Ще одна ідеалістична картина. Ще один доказ, щоб переконати себе.