Антология "Анти-Моська" - 14
ВОЛОДИМИР СОСЮРА.
МАЗЕПА
(уривки з поеми).
Перші 4 розділи були надруковані у 1929 у журнал "Життя й Революція", а робота над розділами V-XXV розтяглася на тридцять років - з 1928 до 1959-1960. Поема не була надрукована, але була відома в "самиздате" 60-70 років. Образ Мазепи привертав увагу Вольтера, Байрона, Гюго, Юліуша Словацького, Рилєєва, Пушкіна, Фаддея Булгарина, Богдана Лепкого та інших. У Сосюри це вийшло так...
XI.
Я серцем хочу показать
Страшну трагедію Мазепи,
і в ній в той час страшний негоди
Трагедію мого народу:
Мазепа не осяг висот, куди ведуть життя ідеї…
В години зради і негод
Його прогнало лихо злеє
З земля омріяних свобод,
Як Богом обраний народ
Прогнав в легенді Мойсея.
Любив Вкраїну він душею
І зрадником не був для неї.
А Карл Дванадцятий?! Це - так,
Як Вашингтонові французи
Допомагали. Аж ніяк
Це, мій товаришу і брате,
Не можна зрадою назвати.
І хай упав він в боротьбі
На злі скривавлені дороги…
Цар православіє собі
Взяв за союзника страшного.
Церкви Мазепа будував,
А цар із дзвонів лив гармати,-
І цим, товаришу і брате,
Хребет Мазепі поламав.
І красеня зів’яли брови
Разом із серцем у Молдові.
Він серцем біль народу чув
Що вдаль дивився крізь багнети.
І єзуїтом він не був, -
Це тільки вигадка поета.
І кров стікала на ріллю,
Стискалось коло вужче і вужче…
О Пушкін, я тебе люблю,
Та істину люблю ще дужче!
Колись казав мені Коряк:
«Петро був волею прогреса».
І розумів поети це так,
Що впав під кулею Дантеса,
Хоч Коряка він і не чув.
А я, як дуб, упертий був
І не хотів це зрозуміти,
Петра вважаючи бандитом,
Що в нас кріпацтва вік завів
На радість злу багатіїв.
Коряк казав: «Що - ваш Мазепа!
Батурин бідний в нього був.
А у Петра був Пітер!.. Степом
Мазепа аж в Бендери гув,
Історії розбитий цепом».
Я думав: «Як же Вашингтон,
Коли був Лондон у англійців,
Що збагатилися від вівців
І задавали світу тон!
Що із Нью-Йорком Вашингтон,
З селом нещасним міг зробити
Проти гіганта з островів!..
І все ж гіганта він розбив,
Як вітер розбивав під радий спів,
Коли ламає саду віти!
Чого ж Мазепа не розбив
І не злетів він до висот?..
Бо не пішов за ним народ
Шляхом і радості й надії.
Не зрозумів його він мрії…
Та й як він зрозуміти міг
На перехресті злих доріг,
Під ураганами негод!..
Бо помиляється й народ,
І гнеться, як від бур лозина,
Та не ламається з негод.
Прости мене, моя Вкраїно!
Тобі молюсь… Мене прости!
Мене ж бо породила ти,
Мені дала ти карі очі,
Й я бути виродком не хочу.
Ти у кривавих злих вітрах
Ішла, не маючи кордонів,
В глухих оголених степах
На люту радість царських тронів,
Не так, як Венгрія. В горах
Була її відпорна сила,
Хоч тьма і Венгрію давила,
Хоч предком був її Атілла.
Не досягли ми тих висот,
Що сяють іншим в морі слави…
Бо помиляється й народ,
Коли немає власної держави.
Неначе збите градом жито,
Були ми серед чорних піль…
Бо не могли іще зробити
Централізованих зусиль,
Не панували в власній хаті,
Програвши з долею двобій,
Як росіяни в дні прокляті,
Коли їх полонив Батий.
В нас Академія була
У той далекий, дальній час,
Коли культура в нас цвіла,
І навіть німці вчились в нас.
А Мати-Січ! Ядро звитяг!
Іще Вольтер писав про неї,
Про малиновий слави стяг,
Що гордо маяв над землею,
Аж від Дунаю по Сиваш,
Щоб нам в віках не знать загину…
І славив нашу Україну
Сам Сагайдак - Суворов наш.
Хіба це викреслиш? О ні!
Це - серце вирвати із болем
Із грудей власних, що гудуть
Од бур чуття… Ні, не забуть
Нам Войнаровського ніколи!
В Сибіру згас він, одстраждав
Під плач тайги і рев негоди…
Його Рилєєв оспівав,
Безсмертний син свого народу.
Судьбу поетову кандальну
Клянусь я оспівати теж
І смерть його на тлі пожеж…
Це буде пісня привітальна.
Про це кажу, щоб кожен знав.
Про «Малоросію печальну»
І сам Пушкін теж колись писав
В своїй «Полтаві». Наш Тарас,
Що батьком став навік для нас,
Не полюбив її, братове.
Хоч і у ній натхненне слово
Чеканне, наче кроків мідь.
Та і за що її любить!
«Донос на гетмана-злодея
Царю Петру от Кочубея»?!
Бо бідний гетьман не «злодєй»,
А Кочубей це ж Кучук-бей,
Тому й такі його діла.
Батия кров у нім текла,
У голові, що вийшла з степу,
Що відрубав її Мазепа…
XVIII.
Мазепа дума, як на крицю
Знайти ще дужчу силу - гнів…
Щоб будувать свою столицю,
Петро все просить козаків.
Вони в болоті там втопають,
Ллючи в Неву і піт, і кров.
І на кістках їх виростають
Гранітні велетні будов…
Петру все ж мало… Ще, Мазепо!
Все ще і ще… Прокляте «ще»
Терзає серце без потреби,
І серце, як вогонь, пече…
І йдуть на північ діти півдня
Й своє офірують життя,
Ідуть під спів прощальний півня
Без вороття, без вороття…
«Ну, як йому заткнути пельку?» -
Мазепа дума. Пелька ж та
Все ширше зуби розгорта
Й ковта чуби, шлики, петельки -
І вже назад не поверта.
XXIV.
Цей спів - за кров, що у долину
Плила, подібно до ріки,
Коли столицю України
Обороняли сердюки.
З них кожний битися поклявся
За свій народ, за честь свою.
В полон ніхто з живих не здався,
І полягли усі в бою.
Чиї прокляття шепчуть губи?..
Чи ж проклянеш, мій краю, їх?
Тягли на шибеницю трупи,
Бо не було уже живих.
Не стало у героїв сили.
Та хто ж за це їх прокляне?
З наказу Меншикова діло
У тьмі робилося страшне,
Засяло сонце після бою,
Що одгримів валами мли,
І шибениці за водою
До моря скорбно попливли.
Одна за одною… Вкраїно,
Можливо, так і не було…
Прости за вигадку ти сина,
Що не забув своє село,
Що пив святу донецьку воду,
Де шахт копри і домн вогонь,
Що не забув свого народу,
І йшов на смерть в ім’я його.
……………………………..
Лиш гайвороння чорний клекіт,
Лиш гайвороння чорний жах…
Батурин знищено, і попіл
В глухих розвіяно вітрах.
А потім там, де Дніпр наш лине,
Де згас навіки люльок вогонь,
Ядро нової України -
Січ - дочекалася свого…
Та дочекалась… Катерина
Аж за Кубань погнала нас,
В ярмо, що дерло й нашу спину,
І гордий запрягти Кавказ,
Щоб з нами він у рабстві гинув..
Про це слізьми писав Тарас.
…
Над ним у сумі голосінь
Не никли траурно знамена.
Одкинув він у вічність тінь…
Він був талант, а може, й геній.
А геній, що не витів долі,
А й труд ночами й в льоті днів…
Не марно єзуїтів школу
Колись Мазепа закінчив.
Так! Закінчив. Та єзуїтом
На радість матері не став.
Він серцем, для добра откритим,
Людей, як пісня, чарував.
«Він інтриган», - немов вериги,
В душі моїй слова ці злі.
Але були його «інтриги»
Для щастя рідної землі.
Хоч грунт її був досить грузький…
Інтриги? Ні! Це зброя слав.
Отак один король французький
З інтриг державу збудував.
Хай про Мазепу спів мій лине,
Хоч він був пан, та серце мав.
За суверенність України
Боровся він і в цім був прав.
І я співать про нього мушу
Так, як ніколи не співав.
Народ не марно в свою душу
Про чайку його пісню взяв.
Голів мільйони, світлі, щирі..
До них тягнусь я серцем всім!
Народ - мій Бог, йому я вірю,
А не історикам отим,
Що руку царську цілували,
Що слинили Петрову длань
І про Мазепу написали
Із кон’юнктурних міркувань.
Та й досі пишуть… Що ж, пишіте.
Красу душі його висот, -
Як не зовіть його бандитом, -
Вже оспівав давно народ.
Мені ж чинів і «ласк» не треба,
Я не наївний, не сліпий.
Ні! Не народ прокляв Мазепу,
А прокляли його попи.
Попи, що з правдою змагались
І продали царю язик,
Ці чорні ряси, що злигались
З попами руськими навік.
І прислужилися, прокляті,
Катам, що йшли, як криголом,
Щоб наш народ у власній хаті
Ще сотні років бува рабом.
Хай повний гніву в даль чаїну
Про дні печальні лине спів,
Коли з моєї України
Петро колонію зробив.
Це він до власної мети
Схилив і шляхту України,
Надавши право їй тягти
І соки, й жили з селянина.
Союз військовий він зламав,
Що склав Богдан із Олексієм,
Як рівності й братерства вияв.
Він шляхту золотом обсіяв,
Народ позбавивши всіх прав,
І по Вкраїні «з ласки трона»
В містах поставив гарнізони.
В ті люті дні він добре знав,
Що їсть Вкраїна і чим дише.
Й щоб зав’язать петлю тугіше,
Мазепи «зраду» скористав.
Так! Будував церкви Мазепа,
Церкви і школи. Просвіщав
Він свій народ. Та шкіл не треба
Царю, й він їх позакривав.
Покрилась тьмою Україна,
Засумував старий Дніпро…
І доробила Катерина
Чого не встиг зробить Петро.
...
(Харків - 1928-го, Київ - 1959-го року)