Мудра борода/лисина/Шопенгауер
Я йому кажу:
- Блядь! Лєв...
Він обриває мене на півслові тихеньким покашлюванням.
- Ніколаєвіч.
- Не пойняв.
Я різко мотнув головою і зробив вираз очей щось на кшталт такого смайла "О_о".
- Я все ж таки граф. Май повагу.
- А! Окей, - кажу, - Ніколаєвіч, я думав те саме. Як дивно, що така легендарна лічность, як оце ти, просто чарівним чином може вгадувати мої думки.
Він щуриться і легенько тріпає себе за бороду, вочевидь зосереджуючись.
- Ніколаєвіч, от дивись, це ж те саме, що вигадують ці, лисі чуваки. Вони лисіють. У них спочатку є волосся, а потім внаслідок гармональних змін в організмі, недойобу там якогось або ж навпаки, перейобу, вони починають лисіти. Сиплеться волосся. Вони не погоджуються з цим. Відрощують пасмо збоку і зачосують його через всю голову аж до іншого боку; відрощують з обох боків і роблять начос на середину, на маківку. Вони хочуть приховати свій дефект - свою блядську лисину, що так зрадницьки починає блищати. Потім вони починають голити голову, типу от я весь лисий і мені так нравиться.
- Ну-ну, - каже Толстой з розумінням похитуючи головою і погляд його зіщурений втіпився в чоботи, на яких він приніс землю в будинок. Земля почала підсихати і обвалюватися з підошв.
- Але потім вони, всі ці лисі, просто забивають на все це маскування і ходять так, як є. Себто волосся, волосся, а посередині лисина. Жесть!
- Правда, - не змінюючи образ каже Толстой, - жесть. Тут ти правий.
- От! І я про це часто думав. Думав, що скільки не приховуй справжнє, від чого тобі нікуди не подітися, все одно воно буде тобі нагадувати про себе і зрештою ти нічого не зможеш вдіяти. Просто втомишся боротися.
- Так, мій маленький, я розумію. Це ви про матеріалізм і духовність. Я читав Платона, Спинозу, Гегеля, Канта, Шиллінга, Шопенгауера - тих філософів, які не матеріалістично пояснювали життя. Думки у них і справді досить плодовиті. Але все це пастка. Йдучи по сліду визначень неясних таких слів, як дух, воля, свобода, субстанція, який спеціально готували вони для своїх послідовників, я й розумів, що все це божественно. Але варто було тільки на хвилину забути про цей штучний хід мислі, подумати про те, що мої робітники не перебрали там зерно десь чи не викосили траву нормально, і раптом вся ця штучна постройка валилася, як карточний домік, і зрозумілим робилося те, що постройка ця була зроблена з тих самих слів, незалежно від чогось більш важливого в житті. Все тримається тільки на розумі.
Він нахиляється ближче до мене і трусить в повітрі вказівним перстом своїм.
- Якщо відкинути розум і зайнятися - хочу підкреслити - справою, то вся ця ахінєя в ста томах виявляється поза бортом.
Я водночас підмигую оком і клацаю пальцями, викидаючи з кулака вказівний і тикаю ним в бік Толстого, а потім радісно вигукую::
- Чувак!!!
В бороді блукає трохи нервова усмішка, малинові його очі блищать так само, як і мої. Закидуючи дреди назад, він підіймає долоню, я плескаю по ній.
- Пічєньку? - пропоную я йому.
- Чому б ні, - ніби згадуючи, що саме пічєньки правлять світом, погоджується Лєв Ніколаєвіч.
- Блядь! Лєв...
Він обриває мене на півслові тихеньким покашлюванням.
- Ніколаєвіч.
- Не пойняв.
Я різко мотнув головою і зробив вираз очей щось на кшталт такого смайла "О_о".
- Я все ж таки граф. Май повагу.
- А! Окей, - кажу, - Ніколаєвіч, я думав те саме. Як дивно, що така легендарна лічность, як оце ти, просто чарівним чином може вгадувати мої думки.
Він щуриться і легенько тріпає себе за бороду, вочевидь зосереджуючись.
- Ніколаєвіч, от дивись, це ж те саме, що вигадують ці, лисі чуваки. Вони лисіють. У них спочатку є волосся, а потім внаслідок гармональних змін в організмі, недойобу там якогось або ж навпаки, перейобу, вони починають лисіти. Сиплеться волосся. Вони не погоджуються з цим. Відрощують пасмо збоку і зачосують його через всю голову аж до іншого боку; відрощують з обох боків і роблять начос на середину, на маківку. Вони хочуть приховати свій дефект - свою блядську лисину, що так зрадницьки починає блищати. Потім вони починають голити голову, типу от я весь лисий і мені так нравиться.
- Ну-ну, - каже Толстой з розумінням похитуючи головою і погляд його зіщурений втіпився в чоботи, на яких він приніс землю в будинок. Земля почала підсихати і обвалюватися з підошв.
- Але потім вони, всі ці лисі, просто забивають на все це маскування і ходять так, як є. Себто волосся, волосся, а посередині лисина. Жесть!
- Правда, - не змінюючи образ каже Толстой, - жесть. Тут ти правий.
- От! І я про це часто думав. Думав, що скільки не приховуй справжнє, від чого тобі нікуди не подітися, все одно воно буде тобі нагадувати про себе і зрештою ти нічого не зможеш вдіяти. Просто втомишся боротися.
- Так, мій маленький, я розумію. Це ви про матеріалізм і духовність. Я читав Платона, Спинозу, Гегеля, Канта, Шиллінга, Шопенгауера - тих філософів, які не матеріалістично пояснювали життя. Думки у них і справді досить плодовиті. Але все це пастка. Йдучи по сліду визначень неясних таких слів, як дух, воля, свобода, субстанція, який спеціально готували вони для своїх послідовників, я й розумів, що все це божественно. Але варто було тільки на хвилину забути про цей штучний хід мислі, подумати про те, що мої робітники не перебрали там зерно десь чи не викосили траву нормально, і раптом вся ця штучна постройка валилася, як карточний домік, і зрозумілим робилося те, що постройка ця була зроблена з тих самих слів, незалежно від чогось більш важливого в житті. Все тримається тільки на розумі.
Він нахиляється ближче до мене і трусить в повітрі вказівним перстом своїм.
- Якщо відкинути розум і зайнятися - хочу підкреслити - справою, то вся ця ахінєя в ста томах виявляється поза бортом.
Я водночас підмигую оком і клацаю пальцями, викидаючи з кулака вказівний і тикаю ним в бік Толстого, а потім радісно вигукую::
- Чувак!!!
В бороді блукає трохи нервова усмішка, малинові його очі блищать так само, як і мої. Закидуючи дреди назад, він підіймає долоню, я плескаю по ній.
- Пічєньку? - пропоную я йому.
- Чому б ні, - ніби згадуючи, що саме пічєньки правлять світом, погоджується Лєв Ніколаєвіч.