Потворне дитинство. Розбите коліно і застуда.
Ще з дитинства мене привчали до відчуття болі і вакцинували мені здатність її зносити.
- Не можна плакати! Терпи! Дивись, оно зараз побачать дєвочки і мальчики і будуть сміятися над тобою! - говорила мені мама і низенько нагиналася наді мною.
Я абсолютно не розумів, чому це має бути таким смішним, що впав і розбив коліно. Що ж тут смішного? Це больно! А тим більше, що це були мої перші болі в моєму маленькому житті. І я не знав, як мені з цим справитися, а від того і плакав, що природа мені підказала вихід. Я полохливо озирався на хлопців і дівчат і намагався не плакати, але розумів, що не можу себе стримати і ридма ридав; ще дужче. Мене за то сварили. Казали, що я схожий на дівчинку коли плачу. От тоді я й почав розуміти переваги справжнього мужика. Схожим бути на дівчинку - це погано. Ясно все, як божий день. Чоловіки не мають плакати! Жінки слабкіше за нас і нестриманіше. Вони гірші. Адже в приорітеті було то, що я маю бути чоловіком. Я, відверто кажучи, цього не розумів. Але, виходячи з того, як мені це говорила мама - я вірив їй на слово.
Взагалі то я багато кому вірив на слово. Мама і бабуся вчили мене, що вірити неможна, що треба мати "муху в носі" і бути хитрішим.
А ще я не розумів всі ці метафори. Як можна мати муху в носі? Я собі фантазував, що її прив'язують там якось або приклеюють. І всі ті, хто має цю муху в носі живуть щасливо, бо вони хитріші. Я почав приглядатися до носів баби і матері.
- Оно дивись, Льоша-рижий який! Він тобі ігрушки дає?!
Я хитаю головою, що ніхєра він мені не дає, той Льоша.
- От бачь! І ти йому не давай. Не давай нікому. Бо не буде чим гулятися. Він твої ігрушки поламає, а потом своїми гуляє, а ти ходиш, як дурник.
Навіщо ж тоді вони мені взагалі ті іграшки? Я ж не інтроверт. Це мене роблять таким. А мені хотілося грати цими іграшками з дітьми. Хоча діти, й правда, частенько ламали їх. Проте, мене більше засмучував той факт, що мені влетить вдома за поламану гру, ніж той, що я залишуся без іграшки.
А ще, коли я застуджувався, мене змушували дихати картоплею. Так трохи метафізично звучить, але відбувається все це досить жахливо. Ніби від слова "Свєжесть" забрати перші три літери. Зрізають з картоплі лушпайки (може саму картоплю шкода чисто з економічних переконань) і варять їх. Коли лушпайки готові, зливають в рукомийник воду, ставлять каструлю, що парує, як Везувій, переді мною. Я тим часом сиджу в прострації і мені вже просто похуй, бо мене косить хвороба і я такий хирий, що робі'те зі мною, шо хоті'те. Мою голову нахиляють майже обличчям в те гаряче варево й накривають зверху рушником щоб мало не здалося. Такий тіпа тренінг від клаустрафобії. Страусячий тіпа хід.
Перші хвилини я просто помираю. Абсолютно немає повітря. Ніздрі випалює гарячий пар. Я задихаюсь, щось починаю смикатися, але рука тримає мене зверху. Турботлива рука матері; турботлива і сильна. Потім жар спадає і виявляється можливим навіть дихати. По моєму обличчю маленикими лоскотливими комашками збігають крапельки поту, а з носу струмочками ллються соплі. Мені більше не больно, а навіть весело. Я дихаю, картопля охолоджується і я боюся запитати чи достатньо, бо ще можуть врізати добавки. Потім я біжу вмиваюсь, лягаю в ліжко до телевізора, трохи розслабляюсь, все вже позаду, але всі ці лушпайки беруть і кладуть в пакет, а потім судячи з того, що мати командно мені наказує розстебунути сорочину, я розумію, що цю всю гарячу хуйню покладуть мені на груди. ААаааа!!!!
Спробуйте прочитати цей уривок про картоплю під Йоханна Пахельбеля ("Канон" ре мажор), тому що писав я це саме під його музику, від чого, як мені здається, місцями проскакує романтика і якась дещо хвороблива радість.
- Не можна плакати! Терпи! Дивись, оно зараз побачать дєвочки і мальчики і будуть сміятися над тобою! - говорила мені мама і низенько нагиналася наді мною.
Я абсолютно не розумів, чому це має бути таким смішним, що впав і розбив коліно. Що ж тут смішного? Це больно! А тим більше, що це були мої перші болі в моєму маленькому житті. І я не знав, як мені з цим справитися, а від того і плакав, що природа мені підказала вихід. Я полохливо озирався на хлопців і дівчат і намагався не плакати, але розумів, що не можу себе стримати і ридма ридав; ще дужче. Мене за то сварили. Казали, що я схожий на дівчинку коли плачу. От тоді я й почав розуміти переваги справжнього мужика. Схожим бути на дівчинку - це погано. Ясно все, як божий день. Чоловіки не мають плакати! Жінки слабкіше за нас і нестриманіше. Вони гірші. Адже в приорітеті було то, що я маю бути чоловіком. Я, відверто кажучи, цього не розумів. Але, виходячи з того, як мені це говорила мама - я вірив їй на слово.
Взагалі то я багато кому вірив на слово. Мама і бабуся вчили мене, що вірити неможна, що треба мати "муху в носі" і бути хитрішим.
А ще я не розумів всі ці метафори. Як можна мати муху в носі? Я собі фантазував, що її прив'язують там якось або приклеюють. І всі ті, хто має цю муху в носі живуть щасливо, бо вони хитріші. Я почав приглядатися до носів баби і матері.
- Оно дивись, Льоша-рижий який! Він тобі ігрушки дає?!
Я хитаю головою, що ніхєра він мені не дає, той Льоша.
- От бачь! І ти йому не давай. Не давай нікому. Бо не буде чим гулятися. Він твої ігрушки поламає, а потом своїми гуляє, а ти ходиш, як дурник.
Навіщо ж тоді вони мені взагалі ті іграшки? Я ж не інтроверт. Це мене роблять таким. А мені хотілося грати цими іграшками з дітьми. Хоча діти, й правда, частенько ламали їх. Проте, мене більше засмучував той факт, що мені влетить вдома за поламану гру, ніж той, що я залишуся без іграшки.
А ще, коли я застуджувався, мене змушували дихати картоплею. Так трохи метафізично звучить, але відбувається все це досить жахливо. Ніби від слова "Свєжесть" забрати перші три літери. Зрізають з картоплі лушпайки (може саму картоплю шкода чисто з економічних переконань) і варять їх. Коли лушпайки готові, зливають в рукомийник воду, ставлять каструлю, що парує, як Везувій, переді мною. Я тим часом сиджу в прострації і мені вже просто похуй, бо мене косить хвороба і я такий хирий, що робі'те зі мною, шо хоті'те. Мою голову нахиляють майже обличчям в те гаряче варево й накривають зверху рушником щоб мало не здалося. Такий тіпа тренінг від клаустрафобії. Страусячий тіпа хід.
Перші хвилини я просто помираю. Абсолютно немає повітря. Ніздрі випалює гарячий пар. Я задихаюсь, щось починаю смикатися, але рука тримає мене зверху. Турботлива рука матері; турботлива і сильна. Потім жар спадає і виявляється можливим навіть дихати. По моєму обличчю маленикими лоскотливими комашками збігають крапельки поту, а з носу струмочками ллються соплі. Мені більше не больно, а навіть весело. Я дихаю, картопля охолоджується і я боюся запитати чи достатньо, бо ще можуть врізати добавки. Потім я біжу вмиваюсь, лягаю в ліжко до телевізора, трохи розслабляюсь, все вже позаду, але всі ці лушпайки беруть і кладуть в пакет, а потім судячи з того, що мати командно мені наказує розстебунути сорочину, я розумію, що цю всю гарячу хуйню покладуть мені на груди. ААаааа!!!!
Спробуйте прочитати цей уривок про картоплю під Йоханна Пахельбеля ("Канон" ре мажор), тому що писав я це саме під його музику, від чого, як мені здається, місцями проскакує романтика і якась дещо хвороблива радість.