Карколомна література на "Платформі" по Грушевського
Знаєш, час від часу ходжу по літературних, музичних та комбінованих вечорницях. Різні організотори. Різні. Деякі займаються організаційною діяльістю виключно з причини приветнути до себе увагу, а потім і до своєї творчості. Типу "Оппа, дивіться, а у мене тоже єсть віршики й пісеньки. Похваліть мене." Часто такі орги просто бездарні і не можуть з цим ніяк остаточно погодитися. Люди, котрі ходять до таких організаторів виступати, опиняються, як наслідок, у пастці, бо образити організатора важко, бо не запросить, сука, більше, а тому доводиться хвалити. Я не можу...
Один з оргів мені подобається. От нема в ньому такого гімна. Я не знаю, що він пише і чи пише узагалі. Простий собі чувак, котрий зосереджує навколо себе мислячу публіку. Міша Бабаян. Туди ходить Андрос і Карамболь, чуваки, на котрих я запав, коли раптово подивився їх звіт по діггерству й трейн хоппінгу (здається правильно сказав). Потім випадково натрапив на їх літературне збіговисько у сквоті близ станції метро "Університет ". Коротше, клас! Орг нормальний, чуваки туди ходять нормальні (Андроса я ще й почитую ) - можна йти. Раз пішов. Добре. Їй-богу добре, як сказав свого часу герой Гоголя Бульба. Вечорниці відбувалися на мистецькій платформі по вулиці Грушевського 4. Я там провів літо 2010 року. Феноменальне було літо. Вражень дідькови обійми. Але не про те я.
Прийшов другого разу. Зустрів кілька знайомих. За роки моїх виступів, їх зібралося не так вже й мало.
Не знаю чому, але вирішив цього вечора випити алко. Раніше постійно, проте зараз дуже рідко, але того вечора чомусь вирішив, що мені це необхідно. Купив пляшку Бєхєровки. Вдудлив її майже всю поки збиралися люди. Навіть не відчув, що я зап'янів. Тому мабуть люди й напиваються. Вони типу горді і ніби не відчувають, що набухалися, а визнають, що п'яні вже тоді, коли вгашені в цицьку і блюють собі під ноги. Так мо' й я.
Словом, я не відчував, що алко мене поборов. Мені все ще думалося, що я на коні і ситуація під контролем, а насправді все пішло по пизді вже тоді коли мої губи торкнулися гірла пляшки. Виступило кілька чоловіків і навіть хлопчик, юркливу мордашку котрого я примітив ще з минулого вечора. На минулому він сидів і щось намагався шуткувати привертаючи увагу якоїсь самочки. Він мабуть думав, що розпочав брачну гру, проте (у мене погляд на такі речі досвідчений) самочка, що сиділа навпроти, через сцену, дивилася на нього з виглядом: " Ти такий милий, мій ласий хлопчику", але коли її маска злітала (знаєш, як ото вимушено хтось сміється або вдає, що уважно слухає і йому цікаво, але потім туман розсіюється, посмішка перетворюється на нудотну гримасу, увага на розсипані цьвяхи на котрі не хотілося б наступити босими ногами) і вона поверталася до справжнього виразу обличчя - "Як ти мене заїбав". А хлопчик щось кепкував і поглядав на неї, чи дивиться ж вона на нього, який він ахуєнний. Хлопчик цей, а звали його Нікіта, теж вийшов щось почитати. Він виявився непоганим актором, розповідав щось про Дзен і всіх насмішив, бо посміхнувся навіть я. Далі викликали мене. Ведучий, міс'є Бабаян зплутав моє ім'я з якимось, хай йому грець, Олександром здається. Я не образився, але вже щось пішло не так. Далі я розповів якусь хуйню про дівчинку, котра плигнула на Вокзальній під потяг і він її розчавив наглухо. Потім влабав "Кареніна/Київ /метро/ Вокзальна". Розкричавсь трохи. Далі зробив невірний вибір і поставив на свою плаксиву "Корпорація Я" замість того, щоби вліпити якийсь бойовичок. Пісня повільна, з паузами, розстановками. Нудно. Нудно стало самому. Якась сартрівська нудота нагрібала і я відчув себе готовим виблювати. Зовсім не від алко. Я не блюю від алко. Виблювати від абсолютного небажання тут знаходитися, доводити комусь своїми піснями, що я бог, а іншим підтверджувати зайвий раз, що я нездара, нікчема, котрий видає себе за когось іншого. Звідки ця впевненість, що я чогось вартий? З чого я взагалі взяв, що саме так я можу народити себе, як особистість? Чому я не можу бути визначним пекарем або ж відомим прибиральником сміття по вулиці Академіка Доброхотова? Раптом я почув ще один голос. Голос завивав, як вагітна сука під дверима. Голос вивертав мене наспід і стискав мозок не даючи зосередитися. Знаєш, так ще буває вологими руками ялозять по полірованих поверхнях; так ще скриплять пенопластом; так ще болять передні зуби. Такий голос. Я відкрив очі і зрозумів, що невпопад, не піклуючись про такти і ноти, мені підриває Нікіта. Я благав би його замовкнути, молив би не гвалтувати мене і мою убогу пісню, зрештою я просто якось наївно, зовсім по-християнському надіявся, що це скінчиться саме.
- Ты можешь закрыть свое ебало!? - диким криком поцікавився я у Нікіти.
- В чем дело? - не розуміючи, що від нього хочуть і якого дідька перервали його прекрасний спів.
- В тебе дело! - в тому ж самому діапазоні і сіпаючи оком, пояснив я йому.
- Объясни!
- Идем, я тебе на улице объясню,, - винайшов я як скоротити бесіду, котра так мене висотувала.
Нікіта застіснявся. Не дуже йому хотілося виходити. Всі мої фізичні показники були багато вищими за показники Нікіти. Невигідна для нього ситуація. Ретируватись невигідно. Не за кодексом чоловіків! Чоловіки роблять собі честі на дуелях, двобоях, мордобоях і поножовщинах. Я перервав виступ. Сів поруч із Міррою і зайшовся зачехляти гітару. Наразі Нікіта надумав розвинути ситуацію далі.
- А пашлі на уліцу, - сказав він і ми рушили.
Якщо хто думає, що я відірваний гопарь, то дарма - у більшості випадків я думаю перед тим, як щось роблю, або ж якщо зробив, то намагаюся не нагнітати. Є, звісно, виключення, але не сьогодні. Мені рішуче не хотілося нікого бити, а тим більше цього хлопчика, котрий ледь хитавсяна ногах від хмелю. Вийшовши на двір, я так йому і сказав. Потім потис руку на знак примирення і здимів.
Насправді мене мучила совість. Мені було соромно. Як я можу кричати на глядача? Якщо мене не слухають, то винен завжди я сам. Але! Але є ще одна сторона медалі. Треба було дати йому в писок. Щоб пам'ятав усіх тих, кого він не поважає. Все просто. Є глядач, а є хуйня, яка прийшла поржати.
Я питаю спіробітника Андрюшу:
- Тобі подобаються фільми?
- Так, я дуже люблю комедії. Але ніфіга зараз не випускають путнього щоб поржати нормально.
Або ще... Дивлюсь в ютюбі порівняння: відео з мандрівником, котрий самотужки дістався Тибету і назад. Цікава історія! 345 оглядів. Сємен Слєпаков зібрав 2000000, або щось близько того. Так от, я не Слєпаков. Мені достатньо 345 думаючих людей, ніж в десять раз більше таких хохотунів.
Треба було дати в ніс , щоби пам'ятав усіх, кого він так і не зможе ніколи поважати.
Запись сделана с помощью приложения LiveJournal для Android.