Люди серед війни
Рівненська лікарня. Йде хірургічна операція. Раптом завила сирена. Повітряна тривога. Лікарі підхопили хворого за вцілілі місця на тілі і обережно знесли в підвал дооперовувати.
Хворого власноруч тягнув головний лікар. Він цілий день на ногах, кожного підбадьорить щирою увагою, заспокоїть, втішить...
Війна до нестями рве його серце, він не може не думати про неї, але цього ніхто не помітив. Йому потрібно далі оперувати. Попри все на світі треба бути зосередженим, адже в його руки Бог довірив життя людини, яку він лікує!
Справжній спокій серед війни можливий в діяльній турботі про людей. Найбільш важливо те, що робиш на своєму місці із люблячим серцем. Любов розганяє страх, який сіє в серцях пропаганда і слухи.
***
Знову завила сирена. В Рівному чергова повітряна тривога. Заходжу у бомбосховище, несу якісь речі, щоб було на чому присісти малечі.
Дітям страшно. Юнаки вдають, що це така собі пригода, та все ж не можуть приховати переживань навіть за своєю розкішно-мелірованою чуприною.
Чоловіки зосереджені, ділові і діяльні. На їх плечах лежить відповідальність за сім'ю і за країну.
Матері всім серцем у дітях і те серце у них не на місці від того що відбувається у світі, який Бог створив для їх кровинки.
А взагалому усі бадьорі, чемно вітаються, жартують, щоб не плакати, влаштовуються у підвалах із українським комфортом. Бо в нас так заведено, щоб по-людськи жити навіть у льохах, в які загнала наших жінок і дітей московія. Навіть серед війни люди залишаються людьми, якщо у мирний час вони були людяними.
Раптом у цій тиші мороку і переживань якесь дитя заспівало:
"Ще не вмерла Україна, ні слава ні воля, ще нам браття українці усміхнеться доля".
Тихий промінчик радості освітив надією усіх присутніх. Що має бути те й буде, Бог нас не покине, доки будемо робити, що маємо, із вірою у майбутнє.