Право на звук
Багато новачків у світі музичного продакшну (особливо у світі електронної музики) на початку свого професійного шляху мріють, аби їх продукт мав унікальний та неповторний вигляд (звучання), і бояться, щоб ні в коїм разі не нагадував щось із вже існуючого.
Звісно, у такому бажанні немає нічого поганого та дивного, бо ж кожна конкурентноздатна людина хоче бути першою в своїй справі, хоче довести собі та світу, що її старання є незрівнянними. Проте є певний прошарок у цій темі, коли діло реально доходить до абсудру, і зараз я спробую пояснити, чому саме.
Мова йде про такий собі “звуковий егоїзм”. Це коли музикант знаходиться у пошуку не те щоб неповторних ритму, біту чи мотиву для свого творіння (що цілком зрозуміло), а прямо таки ультрадрібних часточок звуку. І такі пошуки у підсумку призводять до творчої кризи. Так от подібні випадки мені все більше здаються хворобливо-фанатичними.
Нещодавно на реальному прикладі мені показали, як у секвенсорі із вже існуючих хітів певних виконавців витягується саунд і до невпізнанності трансформуєтся кожна його найдрібніша частинка. Потім на базі таких часточок твориться абсолютно нова, свіжа композиція. І знайти потім “вкрадене”, по суті, малоймовірно. Може тому що його вже там нема?) До речі, таким саме чином писались, наприклад, перші альбоми всім відомих Prodigy, тільки у більш грубій формі: де-інде тирилось такими шматками, що знайти оригінал при бажанні дуже навіть можна.
Але може все-таки то не є крадіжка, не є плагіят? Справа в тім, що над якимось “віджатим” семплом, наприклад, можна ще “тужитись” кілька годин (або кілька вечорів), аби придати йому власного звучання, щоб потім просто поставити на короткий реверс. І у підсумку розумієш, що від попереднього семплу не залишилось ані крихти, просто він став певною платформою, на базі якої ти розвинув та втілив у життя цілком свою, власну ідею, вклав у неї душу та почуття.
Я думаю, не треба боятись запозичувати чужий досвід, коли це не по-жлобськи та у рамках пристойного, так само, як не треба боятись експерементів. Все діло у підході до музики та до творчості вцілому.
До речі, є такі люди - саунд-дизайнери. Вони роблять гроші на тому, що продають звуко-продюсерам та ді-джеям різного гатунку свої “заготівки”, при цьому, й ті й інші цілком нормально себе почувають, всі задоволені. І гадаю, такий вид заробітку також має право на існування, чому б нє?)
А бажання “приватизувати” звук - це те саме, коли б, приміром, якийсь художник привласнив собі право малювати жовтою, червоною чи ще якоюсь фарбою, або якщо б Ісаак Ньютон сказав, що тільки він має право на використання своїх законів (а ними, як відомо, користувалися і до їх відкриття, і продовжували б користуватися надалі, навіть якщо б ніхто нічого не відкривав).
Так само і зі звуком - він належить всім і кожному з нас. І хай щиро радіють ті, хто від богів має хист до їх перевтілення у щось грандійозне, те що робить кожного з нас трошки щасливішим!
P.S: тему для написання підкинув товариш та музикант Nikk Nova.
Звісно, у такому бажанні немає нічого поганого та дивного, бо ж кожна конкурентноздатна людина хоче бути першою в своїй справі, хоче довести собі та світу, що її старання є незрівнянними. Проте є певний прошарок у цій темі, коли діло реально доходить до абсудру, і зараз я спробую пояснити, чому саме.
Мова йде про такий собі “звуковий егоїзм”. Це коли музикант знаходиться у пошуку не те щоб неповторних ритму, біту чи мотиву для свого творіння (що цілком зрозуміло), а прямо таки ультрадрібних часточок звуку. І такі пошуки у підсумку призводять до творчої кризи. Так от подібні випадки мені все більше здаються хворобливо-фанатичними.
Нещодавно на реальному прикладі мені показали, як у секвенсорі із вже існуючих хітів певних виконавців витягується саунд і до невпізнанності трансформуєтся кожна його найдрібніша частинка. Потім на базі таких часточок твориться абсолютно нова, свіжа композиція. І знайти потім “вкрадене”, по суті, малоймовірно. Може тому що його вже там нема?) До речі, таким саме чином писались, наприклад, перші альбоми всім відомих Prodigy, тільки у більш грубій формі: де-інде тирилось такими шматками, що знайти оригінал при бажанні дуже навіть можна.
Але може все-таки то не є крадіжка, не є плагіят? Справа в тім, що над якимось “віджатим” семплом, наприклад, можна ще “тужитись” кілька годин (або кілька вечорів), аби придати йому власного звучання, щоб потім просто поставити на короткий реверс. І у підсумку розумієш, що від попереднього семплу не залишилось ані крихти, просто він став певною платформою, на базі якої ти розвинув та втілив у життя цілком свою, власну ідею, вклав у неї душу та почуття.
Я думаю, не треба боятись запозичувати чужий досвід, коли це не по-жлобськи та у рамках пристойного, так само, як не треба боятись експерементів. Все діло у підході до музики та до творчості вцілому.
До речі, є такі люди - саунд-дизайнери. Вони роблять гроші на тому, що продають звуко-продюсерам та ді-джеям різного гатунку свої “заготівки”, при цьому, й ті й інші цілком нормально себе почувають, всі задоволені. І гадаю, такий вид заробітку також має право на існування, чому б нє?)
А бажання “приватизувати” звук - це те саме, коли б, приміром, якийсь художник привласнив собі право малювати жовтою, червоною чи ще якоюсь фарбою, або якщо б Ісаак Ньютон сказав, що тільки він має право на використання своїх законів (а ними, як відомо, користувалися і до їх відкриття, і продовжували б користуватися надалі, навіть якщо б ніхто нічого не відкривав).
Так само і зі звуком - він належить всім і кожному з нас. І хай щиро радіють ті, хто від богів має хист до їх перевтілення у щось грандійозне, те що робить кожного з нас трошки щасливішим!
P.S: тему для написання підкинув товариш та музикант Nikk Nova.