"Команда молодости нашей..."
Єдина футбольна команда, за яку я щиро вболівав і планую вболівати завжди - це луцька “Волинь”. Яка цього літа знову гратиме в вищій (тій, що Прем'єр) лізі, до речі.
Вперше я прийшов на футбол на початку літа 1992 року. До Луцька тоді приїхало київське “Динамо”, тому наш стадіон був забитий, як кажуть, “під зав'язку” (вже потім вичитав, що глядачів тоді було 20 тисяч - для нашого міста справді дуже багато). Все, що врізалося в зорову пам'ять мені, шестирічному, це хвиля, яка гуляла туди-сюди по стадіону. Самого футболу я не бачив, бо людей було надто багато, і розгледіти будь-що за їхніми потилицями не вдалося. Але запам'ятав, що “Волинь” програвала 0:3, а потім таки відіграла два м'яча.
На сайті одного луцького колекціонера віднайшов програмку того матчу.
Друге моє пришестя на наш стадіон “Авангард” відбулося через сім років. “Волинь” на той час успішно вилетіла до першої ліги. Футбол був відповідний - якщо вища ліга в ті роки не надто вражала, що казати про нижчі рівні. На матчах збиралося по півтори-дві тисячі глядачів. Це офіційно. Фактично ж їх приходило кілька сотень. Можна було прийти за хвилину до початку гри, швиденько купити квиток і до стартового свистка сидіти на трибуні. Одного разу я прийшов на півгодини раніше. І не застав на стадіоні ані душі. Навіть міліціонери прийшли після мене. А для чого - і так немає кого втихомирювати.
Я завжди сидів на одному місці. Це теперішній 29 сектор, найближче до центральної трибуни місце, передостанній ряд. Саме передостанній, бо останній постійно займала компанія старших дядьків. Зазвичай першим приходив найколоритніший з них - такий собі кучерявий вусань. Він обкладав майже весь ряд газетами і проганяв звідти дітвору - мовляв, зайнято. Потім приходили його друзі, розкладали на цих газетах горілку і закуску - футбол починався. Цікаво, коли дерев'яні лавки замінили на пластикові крісла і на квитках почали вказувати фіксовані місця, вони далі сиділи там, на верхньому ряді?
А кількома рядами нижче постійно сидів якийсь мускулистий хлопака з дівчиною. Він постійно коментував все, що відбувалося на полі, обзивав футболістів непристойними словами. Але мабуть таки любив їх, раз приходив на кожен матч. А всі глядачі більше сміялися з його коментарів, ніж дивилися на футбол.
Пам'ятаю, яким проривом було, коли один мій товариш прийшов на футбол з дудкою. Такого луцький стадіон ще не бачив (тобто не чув)! Проте компанія з останнього ряду швидко його втихомирила. Вони вже тоді знали, що дудки - це зло.
Насіння тоді лузгали не тільки вболівальники. Я сам бачив, як перед одним матчем один з тренерів "Волині" Володимир Дикий (жива легенда клубу, чемпіон України 1989 року) закуповував у бабульок великий пакет "сємок". Під час гри лушпиння розпльовувала вся тренерська лава. А були там крім Дикого Олексій Єщенко (помер рік тому) і Андрій Федецький (ще одна жива легенда клубу).
Ще у “Волині” були фанати, переважно дітвора. Сиділи вони завжди навпроти центральної трибуни, хоч там було незручно - в очі світило сонце. У фанатів був великий червоний прапор з пришитим білим хрестом і виведеним білою фарбою написом “FC VOLYN WESTERN UKRAINE”. Головний мав гучномовець, у який заряджав кричалки. А неофіційним гімном команди вважалася ненав'язлива пісенька “Хабіда-хабіда”. Головний кричав у гучномовець незаковиристі рядки, а дітвора патріотично продовжувала їх запальним “Хабіда-хабіда”.
На заводі є пружинка!
Хабіда-хабіда!
Хай живе волинська жінка!
Хабіда-хабіда!
Хай у неї буде син!
Хабіда-хабіда!
Хай він грає за “Волинь”!
Хабіда-хабіда!
Якось “Волинь” грала з “Кременем” з Кременчука. “Кремінь” мав вилітати в другу лігу, але взимку змінив тренера і раптом почав вигравати матч за матчем. Всі розуміли, що буде договорняк. Але вірили в краще. Краще не вийшло, ми програли. Коли наші пропустили гол, фанати згорнули прапор і пішли геть. З того часу ніхто на стадіоні не співав “Хабіда-хабіда”. Фанати повернулися на трибуни тільки через кілька років, коли “Волинь” знову почала грати в людський футбол.
А ще якось влітку на стадіонах “Авангард” і “Підшипник” проходив фінальний турнір чемпіонату України серед аматорів. Зі своїм сусідом я відходив майже всі ігри. Вхід був вільний, тож можна було посидіти на центральній трибуні (бо ж на іграх “Волині” вхід туди коштував аж дві гривні!). Ми вболівали за “Троянду-Експрес” з Гіркої Полонки, це під Луцьком. Найкращим гравцем команди був сивоволосий воротар Чабан, який ще двадцять років тому грав за “Волинь”. А в нападі виділявся Круковець, він знав мого сусіда і вітався з нами перед мачтами.
Пам'ятаю, дивимося ми футбол на центральній трибуні під радіорубкою. В тій рубці сидів дядько, який давав оголошення по стадіону. Чуємо, як він говорить по телефону:
- Алло, це стадіон “Підшипник”? З “Авангарду” телефонують. У вас там зараз грають команди. Де грають? На полі! Який там рахунок? Так підіть, спитайтеся! Ну не знаю, спитайтеся в кого-небудь, - розмова була перемішана відбірними матами. А за хвилину цей же дядько оголошує на весь стадіон:
- Надійшла інформація зі стадіону “Підшипник”. Зустрічаються команди такі-то, рахунок такий-то.
Звичайно, той футбол мав більше мінусів, ніж плюсів. На вбитий стадіон ходило зовсім мало глядачів, половина матчів були відвертими договорняками, у футболістів навіть не було нормальної форми - грали в старому синьо-жовтому комплекті збірної України. Але тепер, коли за “Волинь” грають негри і бразильці, а на фан-секторі збирається по кілька сотень чоловік з акуратно видрукованими банерами, мене часто бере ностальгія за тим футболом. Першим ділом згадується запах сигарет і пісня Олександра Назарова, яка чомусь завжди грала перед кожним матчем.
Ты душу мне не рви.
Ласкай меня, не мучай.
Моя шальная жизнь.
Моя слепая участь.
Вперше я прийшов на футбол на початку літа 1992 року. До Луцька тоді приїхало київське “Динамо”, тому наш стадіон був забитий, як кажуть, “під зав'язку” (вже потім вичитав, що глядачів тоді було 20 тисяч - для нашого міста справді дуже багато). Все, що врізалося в зорову пам'ять мені, шестирічному, це хвиля, яка гуляла туди-сюди по стадіону. Самого футболу я не бачив, бо людей було надто багато, і розгледіти будь-що за їхніми потилицями не вдалося. Але запам'ятав, що “Волинь” програвала 0:3, а потім таки відіграла два м'яча.
На сайті одного луцького колекціонера віднайшов програмку того матчу.
Друге моє пришестя на наш стадіон “Авангард” відбулося через сім років. “Волинь” на той час успішно вилетіла до першої ліги. Футбол був відповідний - якщо вища ліга в ті роки не надто вражала, що казати про нижчі рівні. На матчах збиралося по півтори-дві тисячі глядачів. Це офіційно. Фактично ж їх приходило кілька сотень. Можна було прийти за хвилину до початку гри, швиденько купити квиток і до стартового свистка сидіти на трибуні. Одного разу я прийшов на півгодини раніше. І не застав на стадіоні ані душі. Навіть міліціонери прийшли після мене. А для чого - і так немає кого втихомирювати.
Я завжди сидів на одному місці. Це теперішній 29 сектор, найближче до центральної трибуни місце, передостанній ряд. Саме передостанній, бо останній постійно займала компанія старших дядьків. Зазвичай першим приходив найколоритніший з них - такий собі кучерявий вусань. Він обкладав майже весь ряд газетами і проганяв звідти дітвору - мовляв, зайнято. Потім приходили його друзі, розкладали на цих газетах горілку і закуску - футбол починався. Цікаво, коли дерев'яні лавки замінили на пластикові крісла і на квитках почали вказувати фіксовані місця, вони далі сиділи там, на верхньому ряді?
А кількома рядами нижче постійно сидів якийсь мускулистий хлопака з дівчиною. Він постійно коментував все, що відбувалося на полі, обзивав футболістів непристойними словами. Але мабуть таки любив їх, раз приходив на кожен матч. А всі глядачі більше сміялися з його коментарів, ніж дивилися на футбол.
Пам'ятаю, яким проривом було, коли один мій товариш прийшов на футбол з дудкою. Такого луцький стадіон ще не бачив (тобто не чув)! Проте компанія з останнього ряду швидко його втихомирила. Вони вже тоді знали, що дудки - це зло.
Насіння тоді лузгали не тільки вболівальники. Я сам бачив, як перед одним матчем один з тренерів "Волині" Володимир Дикий (жива легенда клубу, чемпіон України 1989 року) закуповував у бабульок великий пакет "сємок". Під час гри лушпиння розпльовувала вся тренерська лава. А були там крім Дикого Олексій Єщенко (помер рік тому) і Андрій Федецький (ще одна жива легенда клубу).
Ще у “Волині” були фанати, переважно дітвора. Сиділи вони завжди навпроти центральної трибуни, хоч там було незручно - в очі світило сонце. У фанатів був великий червоний прапор з пришитим білим хрестом і виведеним білою фарбою написом “FC VOLYN WESTERN UKRAINE”. Головний мав гучномовець, у який заряджав кричалки. А неофіційним гімном команди вважалася ненав'язлива пісенька “Хабіда-хабіда”. Головний кричав у гучномовець незаковиристі рядки, а дітвора патріотично продовжувала їх запальним “Хабіда-хабіда”.
На заводі є пружинка!
Хабіда-хабіда!
Хай живе волинська жінка!
Хабіда-хабіда!
Хай у неї буде син!
Хабіда-хабіда!
Хай він грає за “Волинь”!
Хабіда-хабіда!
Якось “Волинь” грала з “Кременем” з Кременчука. “Кремінь” мав вилітати в другу лігу, але взимку змінив тренера і раптом почав вигравати матч за матчем. Всі розуміли, що буде договорняк. Але вірили в краще. Краще не вийшло, ми програли. Коли наші пропустили гол, фанати згорнули прапор і пішли геть. З того часу ніхто на стадіоні не співав “Хабіда-хабіда”. Фанати повернулися на трибуни тільки через кілька років, коли “Волинь” знову почала грати в людський футбол.
А ще якось влітку на стадіонах “Авангард” і “Підшипник” проходив фінальний турнір чемпіонату України серед аматорів. Зі своїм сусідом я відходив майже всі ігри. Вхід був вільний, тож можна було посидіти на центральній трибуні (бо ж на іграх “Волині” вхід туди коштував аж дві гривні!). Ми вболівали за “Троянду-Експрес” з Гіркої Полонки, це під Луцьком. Найкращим гравцем команди був сивоволосий воротар Чабан, який ще двадцять років тому грав за “Волинь”. А в нападі виділявся Круковець, він знав мого сусіда і вітався з нами перед мачтами.
Пам'ятаю, дивимося ми футбол на центральній трибуні під радіорубкою. В тій рубці сидів дядько, який давав оголошення по стадіону. Чуємо, як він говорить по телефону:
- Алло, це стадіон “Підшипник”? З “Авангарду” телефонують. У вас там зараз грають команди. Де грають? На полі! Який там рахунок? Так підіть, спитайтеся! Ну не знаю, спитайтеся в кого-небудь, - розмова була перемішана відбірними матами. А за хвилину цей же дядько оголошує на весь стадіон:
- Надійшла інформація зі стадіону “Підшипник”. Зустрічаються команди такі-то, рахунок такий-то.
Звичайно, той футбол мав більше мінусів, ніж плюсів. На вбитий стадіон ходило зовсім мало глядачів, половина матчів були відвертими договорняками, у футболістів навіть не було нормальної форми - грали в старому синьо-жовтому комплекті збірної України. Але тепер, коли за “Волинь” грають негри і бразильці, а на фан-секторі збирається по кілька сотень чоловік з акуратно видрукованими банерами, мене часто бере ностальгія за тим футболом. Першим ділом згадується запах сигарет і пісня Олександра Назарова, яка чомусь завжди грала перед кожним матчем.
Ты душу мне не рви.
Ласкай меня, не мучай.
Моя шальная жизнь.
Моя слепая участь.