пабчик
Щоразу, коли дивлюся засідання Британського Парламенту, завжди дивуюся від габаритів сесійної зали House of Commons - до порівняння зі звичними для нас амфітеатрами вона виглядає як такий-собі великий гібрид більярдного бару і diner-у - такий суто пацанячий заклад, куди заходиш на годинку переговорити і йдеш собі далі кудись по справах.
Простір дивує не відразу, якщо не знаєш пропорцій. Так от, зала на фото внизу була створена з розрахунку на 450 місць для Членів Парламенту, але з плином часу їхня кількість зросла і тепер складає 650 осіб. Постає питання: як вони всі там вміщаються?
Вміщаються не дуже, але в тому власне і суть. Більшість часу тривають обговорення законодавчих питань і сидить лише декілька чоловік; члени уряду (які є одночасно депутатами) приходять в середу на Запитання до Прем'єр-Міністра і притягують додаткову публіку і лише для голосування щодо законопроектів збирається реальний аншлаг.
Ще більше така ситуація дивує від того, що сама будівля парламенту є немаленька.
Але всьому є пояснення. По-перше, багато депутатів мають роботу у своїх виборчих округах (це стосується і міністрів теж). По-друге, є різні засідання в комітетах і комісіях. По-третє, час і зусилля тратяться на обговорення, аналіз, конкретизацію, доробку, переробку і вдосконалення законодавчих актів і поправок до них. Тобто, крім "перехресних допитів" і фактично голосування, сенсу сидіти в сесійній залі по суті нема. Якщо треба проголосувати, всіх збирають дзвоном-есемесками-телефонами і лічильна комісія рахує голоси. Ніяких "система Рада вийшла з ладу" - рука вгору за, проти, утримались.
Таке "ускладнення життя" ніби нічого не міняє, але клаустрофобське середовище має свій глибинний сенс: воно гостро демотивує від наркотичної залежності, так поширеної в багатьох парламентах: нескінченної, неконтрольованої, хаотичної та істеричної звички безперервно приймати нові і нові закони, не читаючи навіть їх назв.
Простір дивує не відразу, якщо не знаєш пропорцій. Так от, зала на фото внизу була створена з розрахунку на 450 місць для Членів Парламенту, але з плином часу їхня кількість зросла і тепер складає 650 осіб. Постає питання: як вони всі там вміщаються?
Вміщаються не дуже, але в тому власне і суть. Більшість часу тривають обговорення законодавчих питань і сидить лише декілька чоловік; члени уряду (які є одночасно депутатами) приходять в середу на Запитання до Прем'єр-Міністра і притягують додаткову публіку і лише для голосування щодо законопроектів збирається реальний аншлаг.
Ще більше така ситуація дивує від того, що сама будівля парламенту є немаленька.
Але всьому є пояснення. По-перше, багато депутатів мають роботу у своїх виборчих округах (це стосується і міністрів теж). По-друге, є різні засідання в комітетах і комісіях. По-третє, час і зусилля тратяться на обговорення, аналіз, конкретизацію, доробку, переробку і вдосконалення законодавчих актів і поправок до них. Тобто, крім "перехресних допитів" і фактично голосування, сенсу сидіти в сесійній залі по суті нема. Якщо треба проголосувати, всіх збирають дзвоном-есемесками-телефонами і лічильна комісія рахує голоси. Ніяких "система Рада вийшла з ладу" - рука вгору за, проти, утримались.
Таке "ускладнення життя" ніби нічого не міняє, але клаустрофобське середовище має свій глибинний сенс: воно гостро демотивує від наркотичної залежності, так поширеної в багатьох парламентах: нескінченної, неконтрольованої, хаотичної та істеричної звички безперервно приймати нові і нові закони, не читаючи навіть їх назв.