Взаємокомпенсація (початок)
На численні прохання моїх одногрупників викладаю своє "творіння" тут)) Чекаю на коментарі!!!
Вступ
Чому я сіла писати
Коли нема про що писати, зазвичай пишуть про себе: мемуари там всілякі, якщо вік і досвід дозволяють, або ж беруть матеріал з дитячого сопливого опусу - щоденника, або ж просто автобіографійку - таку собі, з легким нальотом фантастичного рожево-солодкого замилування чи зелено-гіркого страждання, залежно від настрою і мети книги. Але, що б там не обрав автор, без фантастики - куди не поткнись - ну нікуди. Це я вам як фахівець кажу. Буденності ж бо ой, як не вистачає для того, щоб зацікавити читача. У нього і своєї не бракує. Навіщо йому ще одна буденність якихсь там Валі-Галі-Віталі? Читачеві треба щось, чого у нього немає, щоб дочитавши до кінця книгу, він з полегшенням відітхнув, мовляв, хух, слава богу, це не зі мною, а мій Петя (Вася, Коля тощо) все-таки не зовсім ще погань, або знову ж таки - перегорнувши останню сторінку, читачеві до сліз не хотілося дочитувати цю сторінку, покидаючи чарівний світ захопливих пригод/подорожей/любовних перипетій, і знову йти на кухню варити борщ тому ж таки Петі (Васі, Колі тощо).
От так і зі мною. Сідаючи за книгу, я намагаюся прочитати там чиєсь життя - неодмінно краще за моє. А сідаючи за комп’ютер, я намагаюся настукати своє життя - неодмінно краще за мільйони чиїхсь.
І не чекайте, що цей роман буде правдою і нічим, окрім правди. Хоча ні, це буде чистісінька правда, але не тому, що я передумала, просто це буде моя правда - і кому яке діло, що і кого я там вигадала, і що та хто був насправді. Я ж теж не для всіх реальність. От і пограймо у таку гру: прикиньмося, що я пишу саму лише правду, а ви не маєте в тому жодного сумніву.
Prophet
Let there be spaces in your togetherness
And let the winds of heaven dance between you.
Love one another, but not make a bond of love:
Let it rather be a moving sea between the shores of your souls.
Fill each other’s cup,
But drink not from one cup…
Sing and dance together and be joyous,
But let each of you be alone,
Even as the strings of a lute are alone
Though they quiver with the same music…
And stand together yet not too near together
For the pillars of temple stand apart,
And the oak tree and the cypress grow not in each other’s shadow… [1]
Розділ І
Зранку прийшла Іза. Вона принесла із собою дощ. Рясний, колючий, холодний. Я не був надворі і не намок під тим дощем, але я бачив, що він був саме таким, як я оце сказав. Його голки я відчував всіма фібрами. А від холоду я поступово застуджувався. Не встигла ще Іза занести той мокрий холод знадвору, як мої легені вдихнули те не по сезону осіннє повітря. Очі набрякли, а в носі почало свербіти. Той свербіж - перша і правильна ознака застуди. Принаймні в мене.
- Ізо, навіщо прийшла?
- Взагалі-то, любчику, я не до тебе прийшла.
- Справді?!
- Справді! Я до себе додому прийшла. Якщо ти зі своєю дурнуватою музикою ще не забув, що і я тут живу якихсь 5 років.
- Та я не про те.
- А про що? - Вона стояла, підперши руками поперек, як вагітна, а з її довгого сірого плаща важкими краплями стікав колючий і холодний дощ.
- Власне, я хотів був спитати, чому ти без парасольки в таку негоду?
- А тому, мій любий чоловіченьку, що зранку, коли я йшла з дому, на дощ не збиралося. Але ж ти, звісно, крізь сон те не міг бачити. - І демонстративно, немов хотіла мене образити, вона почала швиряти подушки, ковдри, якими я вкривався, коли спав, до шафи. - Хоч би прибрав постіль за собою - і то на няньку все чекаєш…
- Я зле почуваюся…
- Та я й бачу… Відтоді, як я стала твоєю дружиною…
Видно було, що Іза не збиралася перепрошувати за те, що внесла холод у дім і застуду в моє тіло.
- Як там на роботі? Що нового? - я не вмів довго ображатися, а вона була затята - ніколи не визнає своєї неправоти, не перепросить.
- На роботі - не вдома - треба працювати. - Це був камінь у мій город. Вона, бачте, вважала ледарями усіх, хто працює вдома. Але ж яка різниця?
- Знаєш, Вітольдику, - вона змінила войовничий тон на майже ласкавий, і я відітхнув полегшено: все-таки не годиться жити під одним дахом і ворогом дивитися один на одного, - сьогодні, коли я черговий раз лягала під того самого з волохатою спиною мужика - ну, того, що внадився до мене і ні кого більше трахати не бажає, - так от, під ним я вперше кінчила… ще до того, як він засадив мені. Я кінчила від справжнього мужицького поту, важкого і неповороткого тіла на мені, пивного пуза, в якому булькало ще не перетравлене їдло і питво. Знаєш, Вітольдику, я вперше кінчила… від огиди. - І Іза залилася істеричним сміхом, який мене чомусь навіть налякав.
Мабуть, той холод був не від колючого дощу.
A girl is a person who screams at the mouse and smiles at the wolf.
Shyam Kapoor
Розділ ІІ
В автобусі було тихо і майже безлюдно. Але запах застояного чи настояного на парфумах, пилюці і перегарі людського поту не давав нагоди вдихнути на повні груди. Я почувалася майже вільною і щонайменше сильною. Як на селючку, я виглядала досить таки гламурненько. А як на столичну лярву - то неправдоподібно. Це був мій перший вихід у світ - дебют. Я крокувала столичними тротуарами впевнено і зручно. Мене тут ніхто не знав, і я нікого поки що не бажала знати. Велика кількість люду в оточенні - то вже не свобода, а казна-що. Я смакувала свою суверенність, як м’ятну цукерку, повільно розсмоктуючи льодяник, від якого в роті стає холодно, але приємно, страшно - та не безнадійно. Для того, аби почуватися добре серед натовпу людей, виявляється, небагато треба - тільки ти сама.
Але от іншим так не здавалося.
- Дєвушка, ми с вамі, случайно, нє встрєчалісь раньше? - пришелепкувато-дебільно-самовпевненого вигляду молодик підкотився до мене збоку і взяв під лікоть.
- Ага, у вендиспансері.
- Тьфу ти… - і він сам відпав, як старий лак на нігтях. Він ще потім довго обтріпувався. Бідака, такий дорослий, а не знаєш, що того б ти не обтріпав з одягу - та і не з одягу теж.
Купивши у якогось Шафрана, чи як його там, шаурму, я всілася на лавку, підстеливши перед тим собі пакет від з’їденої раніше халви. Він, ну той Шафран-чи-як-його-там, ще кричав мені услід зі свого гарячого, такого ж як і сам, робочого місця, що віддав би за мене стадо баранів, мамой клянусь (а мама для них святе! - слишішь, да?). А я наминала приготовану чоловічими руками шаурму і кайфувала. Це ж треба - усі мужики світу кричать, що каструлі, ложки і плита - це карма жінок, а тут мені за якихсь вісім гривень їсти робить мужик з мужиків, ґорний арьол, ліцо, так сказать, кавказской национальності, яким їхні жінки нібито ноги мають мити. М-да, оце так свобода, оце так столиця, оце так життя!
[1] Знамення
Нехай буде простір між вами,
Нехай вітри небес танцюють між вами.
Кохайте один одного, та не робіть з любові обов’язку:
Нехай радше це буде бурхливе море між берегів ваших душ.
Наповнюйте чашу один одного,
Та не пийте з однієї чаші...
Співайте, танцюйте і веселіться разом,
Та давайте один одному побути на самоті,
Так само, як струни лютні, хоч і поодинці,
Але тремтять від однієї музики...
Та не стійте заблизько один від одного,
Адже колони храму стоять окремо,
А дуб та кипарис не ростуть в тіні один одного...
(переклад автора)
Вступ
Чому я сіла писати
Коли нема про що писати, зазвичай пишуть про себе: мемуари там всілякі, якщо вік і досвід дозволяють, або ж беруть матеріал з дитячого сопливого опусу - щоденника, або ж просто автобіографійку - таку собі, з легким нальотом фантастичного рожево-солодкого замилування чи зелено-гіркого страждання, залежно від настрою і мети книги. Але, що б там не обрав автор, без фантастики - куди не поткнись - ну нікуди. Це я вам як фахівець кажу. Буденності ж бо ой, як не вистачає для того, щоб зацікавити читача. У нього і своєї не бракує. Навіщо йому ще одна буденність якихсь там Валі-Галі-Віталі? Читачеві треба щось, чого у нього немає, щоб дочитавши до кінця книгу, він з полегшенням відітхнув, мовляв, хух, слава богу, це не зі мною, а мій Петя (Вася, Коля тощо) все-таки не зовсім ще погань, або знову ж таки - перегорнувши останню сторінку, читачеві до сліз не хотілося дочитувати цю сторінку, покидаючи чарівний світ захопливих пригод/подорожей/любовних перипетій, і знову йти на кухню варити борщ тому ж таки Петі (Васі, Колі тощо).
От так і зі мною. Сідаючи за книгу, я намагаюся прочитати там чиєсь життя - неодмінно краще за моє. А сідаючи за комп’ютер, я намагаюся настукати своє життя - неодмінно краще за мільйони чиїхсь.
І не чекайте, що цей роман буде правдою і нічим, окрім правди. Хоча ні, це буде чистісінька правда, але не тому, що я передумала, просто це буде моя правда - і кому яке діло, що і кого я там вигадала, і що та хто був насправді. Я ж теж не для всіх реальність. От і пограймо у таку гру: прикиньмося, що я пишу саму лише правду, а ви не маєте в тому жодного сумніву.
Prophet
Let there be spaces in your togetherness
And let the winds of heaven dance between you.
Love one another, but not make a bond of love:
Let it rather be a moving sea between the shores of your souls.
Fill each other’s cup,
But drink not from one cup…
Sing and dance together and be joyous,
But let each of you be alone,
Even as the strings of a lute are alone
Though they quiver with the same music…
And stand together yet not too near together
For the pillars of temple stand apart,
And the oak tree and the cypress grow not in each other’s shadow… [1]
Розділ І
Зранку прийшла Іза. Вона принесла із собою дощ. Рясний, колючий, холодний. Я не був надворі і не намок під тим дощем, але я бачив, що він був саме таким, як я оце сказав. Його голки я відчував всіма фібрами. А від холоду я поступово застуджувався. Не встигла ще Іза занести той мокрий холод знадвору, як мої легені вдихнули те не по сезону осіннє повітря. Очі набрякли, а в носі почало свербіти. Той свербіж - перша і правильна ознака застуди. Принаймні в мене.
- Ізо, навіщо прийшла?
- Взагалі-то, любчику, я не до тебе прийшла.
- Справді?!
- Справді! Я до себе додому прийшла. Якщо ти зі своєю дурнуватою музикою ще не забув, що і я тут живу якихсь 5 років.
- Та я не про те.
- А про що? - Вона стояла, підперши руками поперек, як вагітна, а з її довгого сірого плаща важкими краплями стікав колючий і холодний дощ.
- Власне, я хотів був спитати, чому ти без парасольки в таку негоду?
- А тому, мій любий чоловіченьку, що зранку, коли я йшла з дому, на дощ не збиралося. Але ж ти, звісно, крізь сон те не міг бачити. - І демонстративно, немов хотіла мене образити, вона почала швиряти подушки, ковдри, якими я вкривався, коли спав, до шафи. - Хоч би прибрав постіль за собою - і то на няньку все чекаєш…
- Я зле почуваюся…
- Та я й бачу… Відтоді, як я стала твоєю дружиною…
Видно було, що Іза не збиралася перепрошувати за те, що внесла холод у дім і застуду в моє тіло.
- Як там на роботі? Що нового? - я не вмів довго ображатися, а вона була затята - ніколи не визнає своєї неправоти, не перепросить.
- На роботі - не вдома - треба працювати. - Це був камінь у мій город. Вона, бачте, вважала ледарями усіх, хто працює вдома. Але ж яка різниця?
- Знаєш, Вітольдику, - вона змінила войовничий тон на майже ласкавий, і я відітхнув полегшено: все-таки не годиться жити під одним дахом і ворогом дивитися один на одного, - сьогодні, коли я черговий раз лягала під того самого з волохатою спиною мужика - ну, того, що внадився до мене і ні кого більше трахати не бажає, - так от, під ним я вперше кінчила… ще до того, як він засадив мені. Я кінчила від справжнього мужицького поту, важкого і неповороткого тіла на мені, пивного пуза, в якому булькало ще не перетравлене їдло і питво. Знаєш, Вітольдику, я вперше кінчила… від огиди. - І Іза залилася істеричним сміхом, який мене чомусь навіть налякав.
Мабуть, той холод був не від колючого дощу.
A girl is a person who screams at the mouse and smiles at the wolf.
Shyam Kapoor
Розділ ІІ
В автобусі було тихо і майже безлюдно. Але запах застояного чи настояного на парфумах, пилюці і перегарі людського поту не давав нагоди вдихнути на повні груди. Я почувалася майже вільною і щонайменше сильною. Як на селючку, я виглядала досить таки гламурненько. А як на столичну лярву - то неправдоподібно. Це був мій перший вихід у світ - дебют. Я крокувала столичними тротуарами впевнено і зручно. Мене тут ніхто не знав, і я нікого поки що не бажала знати. Велика кількість люду в оточенні - то вже не свобода, а казна-що. Я смакувала свою суверенність, як м’ятну цукерку, повільно розсмоктуючи льодяник, від якого в роті стає холодно, але приємно, страшно - та не безнадійно. Для того, аби почуватися добре серед натовпу людей, виявляється, небагато треба - тільки ти сама.
Але от іншим так не здавалося.
- Дєвушка, ми с вамі, случайно, нє встрєчалісь раньше? - пришелепкувато-дебільно-самовпевненого вигляду молодик підкотився до мене збоку і взяв під лікоть.
- Ага, у вендиспансері.
- Тьфу ти… - і він сам відпав, як старий лак на нігтях. Він ще потім довго обтріпувався. Бідака, такий дорослий, а не знаєш, що того б ти не обтріпав з одягу - та і не з одягу теж.
Купивши у якогось Шафрана, чи як його там, шаурму, я всілася на лавку, підстеливши перед тим собі пакет від з’їденої раніше халви. Він, ну той Шафран-чи-як-його-там, ще кричав мені услід зі свого гарячого, такого ж як і сам, робочого місця, що віддав би за мене стадо баранів, мамой клянусь (а мама для них святе! - слишішь, да?). А я наминала приготовану чоловічими руками шаурму і кайфувала. Це ж треба - усі мужики світу кричать, що каструлі, ложки і плита - це карма жінок, а тут мені за якихсь вісім гривень їсти робить мужик з мужиків, ґорний арьол, ліцо, так сказать, кавказской национальності, яким їхні жінки нібито ноги мають мити. М-да, оце так свобода, оце так столиця, оце так життя!
[1] Знамення
Нехай буде простір між вами,
Нехай вітри небес танцюють між вами.
Кохайте один одного, та не робіть з любові обов’язку:
Нехай радше це буде бурхливе море між берегів ваших душ.
Наповнюйте чашу один одного,
Та не пийте з однієї чаші...
Співайте, танцюйте і веселіться разом,
Та давайте один одному побути на самоті,
Так само, як струни лютні, хоч і поодинці,
Але тремтять від однієї музики...
Та не стійте заблизько один від одного,
Адже колони храму стоять окремо,
А дуб та кипарис не ростуть в тіні один одного...
(переклад автора)