Старі нотатки
Як? Ви ще не читали моїх старих замальовок?
Яке ж я тоді було мале...
Сміття
Учора все було простіше: я любила, він любив, у нас була любов. Але прозвучав постріл - і все раптом десь зникло: кудись поділися шалене кохання і серенади, і місячні ночі без сну, і сонати по телефону.
Ще вчора я була така щаслива...
- Це ти?
- Так, це я. Це ти мене кинула, добре?
- ?!
- Не гнівайся!
Не буду... Я вже давно ні на кого не гніваюся: це ти мене навчив - своєю фальшивою тактовністю і ні-до-чого-не-маю-діла.
Десь скавучить мале цуценя моєї враженої гордості, і я не можу його заспокоїти ані цукровою кісточкою, ані пакетом Pedigree. “Це ти мене кинула...” Гарно! Жаль, мій коханий, що не можу тебе послати к бісу по гарячих слідах, а так кортить!
Перечитала усі твої e-mail-и і й досі не зрозуміла, чому ти мені писав: якісь безглуздя, нісенітниці, маловажливі подробиці твого інтимного життя (без мене!) - і все це лише для того, щоб я про тебе не забувала. А дзвінки серед ночі: “Люба, я вже вдома!”? А мені яке до того діло: ми маємо зустрітись тільки завтра.
Якось я обдумувала ідейку покинути тебе, але якийсь слабовольний внутрішній голосок завадив тій ідейці вилитися у щось певне, на кшталт вечора прощання чи демонстративного грюкання дверима. І ти вже ніколи не дізнаєшся, кому зобов’язаний своїм правом чи то шансом сказати цю сакраментальну фразу першим. Але і сакраментально у тебе не вийшло - spy games я б сказала. Сліз і сякання не було, нічних дзвінків-сповідей подругам - теж - не за сценарієм. Не за твоїм!
І я простила тобі... Мої гроші у твоїй кишені, твою голову у мене на плечі, наші долі у руках обставин ( хоча ці обставини ми самі ж і створювали) і все те недосказане, що лишилося за гудками зумера і погано зіграними ролями.
Мої ночі вже тебе не хочуть,
Моя сутність вже тебе не жде,
Я забула твої зимні очі -
Не шукай і ти мене ніде...
- Серденько, я забув у тебе свої шкарпетки... може,якось зайду?
- Вибач, я їх викинула у смітник, коли прибирала. Купи собі нові. Бувай!
Ти мене не забудеш - я це знаю. Твої шкарпетки я викинула відразу, а ти мої трусики зберігатимеш завжди.
Я оцінила, або Мокре місце
У листопаді в нього була алергія на мокре листя. Не встигав міняти хусточки,а я - шкарпетки: мочила ноги.
Він заходив до кімнати ввесь просякнутий пізньою осінню і холодним дощем. Я йшла на кухню, ставила чайник - і забувала про нього. Аптека відчинялася тільки о восьмій, а аспірин закінчувався до дванадцятої. Всю ніч ми не спали...
Велика голова, сонна усмішка аптекарки, пакунок пігулок - і день в університеті.
Він завжди лишав ліжко незастеленим.Мене це нервувало і бісило: немиті чашки від кави я пробачала, обгортки від цукерок - теж, але ліжко...Це ніби моє життя:без нього - спокійне, чітке, впорядковане, розписане погодинно, а-от з ним і з його алергією...
Я написала йому цидулку і залишила на столі в кухні: не хотілося сваритися, але треба ж було вжити хоч якихось заходів.Поки він вечеряв, я дописала статтю і прийняла душ. Він зустрів мене хтивим муркотінням, але “я” була у телефоні. Свій внутрішній діалог я приперчила триповерховим лексичним нашаруванням - і ніжно обійняла його за плечі ззаду.Чомусь ним трусонуло, як від струму, і ніжний рум’янець залишив його обличчя. Але я миттю привела до тями те нещасне створіння, що зветься чоловічим сумлінням, довгим ніжним поцілунком і...милою посмішкою.
Уранці на столі стояла кава і свіжа вівсянка.Я поспіхом ковтнула той наїдок і побігла. Серед конспектів “завалялося” яблучко - “символ кохання”.
Після роботи він до батьків не заходив, а призначив мені зустріч у сквері біля мого дому. Падав дощ, а ми місили багнюку і вимірювали калюжі...А потім знову: хусточки, шкарпетки і аспірин... І неприбране ліжко.
По обіді він мені подзвонив з роботи - вперше за всю історію наших спільних з ним занедужань:
-Ну що, мала, як почуваєшся? Я тобі там до сумки вкинув краплі, аспірин і яблуко!
-Дякую!
Я оцінила і каву, і яблуко, і аспірин: зібрала його речі і відіслала до батьків. Я не могла пробачити йому такий безлад у моєму житті.
Яке ж я тоді було мале...
Сміття
Учора все було простіше: я любила, він любив, у нас була любов. Але прозвучав постріл - і все раптом десь зникло: кудись поділися шалене кохання і серенади, і місячні ночі без сну, і сонати по телефону.
Ще вчора я була така щаслива...
- Це ти?
- Так, це я. Це ти мене кинула, добре?
- ?!
- Не гнівайся!
Не буду... Я вже давно ні на кого не гніваюся: це ти мене навчив - своєю фальшивою тактовністю і ні-до-чого-не-маю-діла.
Десь скавучить мале цуценя моєї враженої гордості, і я не можу його заспокоїти ані цукровою кісточкою, ані пакетом Pedigree. “Це ти мене кинула...” Гарно! Жаль, мій коханий, що не можу тебе послати к бісу по гарячих слідах, а так кортить!
Перечитала усі твої e-mail-и і й досі не зрозуміла, чому ти мені писав: якісь безглуздя, нісенітниці, маловажливі подробиці твого інтимного життя (без мене!) - і все це лише для того, щоб я про тебе не забувала. А дзвінки серед ночі: “Люба, я вже вдома!”? А мені яке до того діло: ми маємо зустрітись тільки завтра.
Якось я обдумувала ідейку покинути тебе, але якийсь слабовольний внутрішній голосок завадив тій ідейці вилитися у щось певне, на кшталт вечора прощання чи демонстративного грюкання дверима. І ти вже ніколи не дізнаєшся, кому зобов’язаний своїм правом чи то шансом сказати цю сакраментальну фразу першим. Але і сакраментально у тебе не вийшло - spy games я б сказала. Сліз і сякання не було, нічних дзвінків-сповідей подругам - теж - не за сценарієм. Не за твоїм!
І я простила тобі... Мої гроші у твоїй кишені, твою голову у мене на плечі, наші долі у руках обставин ( хоча ці обставини ми самі ж і створювали) і все те недосказане, що лишилося за гудками зумера і погано зіграними ролями.
Мої ночі вже тебе не хочуть,
Моя сутність вже тебе не жде,
Я забула твої зимні очі -
Не шукай і ти мене ніде...
- Серденько, я забув у тебе свої шкарпетки... може,якось зайду?
- Вибач, я їх викинула у смітник, коли прибирала. Купи собі нові. Бувай!
Ти мене не забудеш - я це знаю. Твої шкарпетки я викинула відразу, а ти мої трусики зберігатимеш завжди.
Я оцінила, або Мокре місце
У листопаді в нього була алергія на мокре листя. Не встигав міняти хусточки,а я - шкарпетки: мочила ноги.
Він заходив до кімнати ввесь просякнутий пізньою осінню і холодним дощем. Я йшла на кухню, ставила чайник - і забувала про нього. Аптека відчинялася тільки о восьмій, а аспірин закінчувався до дванадцятої. Всю ніч ми не спали...
Велика голова, сонна усмішка аптекарки, пакунок пігулок - і день в університеті.
Він завжди лишав ліжко незастеленим.Мене це нервувало і бісило: немиті чашки від кави я пробачала, обгортки від цукерок - теж, але ліжко...Це ніби моє життя:без нього - спокійне, чітке, впорядковане, розписане погодинно, а-от з ним і з його алергією...
Я написала йому цидулку і залишила на столі в кухні: не хотілося сваритися, але треба ж було вжити хоч якихось заходів.Поки він вечеряв, я дописала статтю і прийняла душ. Він зустрів мене хтивим муркотінням, але “я” була у телефоні. Свій внутрішній діалог я приперчила триповерховим лексичним нашаруванням - і ніжно обійняла його за плечі ззаду.Чомусь ним трусонуло, як від струму, і ніжний рум’янець залишив його обличчя. Але я миттю привела до тями те нещасне створіння, що зветься чоловічим сумлінням, довгим ніжним поцілунком і...милою посмішкою.
Уранці на столі стояла кава і свіжа вівсянка.Я поспіхом ковтнула той наїдок і побігла. Серед конспектів “завалялося” яблучко - “символ кохання”.
Після роботи він до батьків не заходив, а призначив мені зустріч у сквері біля мого дому. Падав дощ, а ми місили багнюку і вимірювали калюжі...А потім знову: хусточки, шкарпетки і аспірин... І неприбране ліжко.
По обіді він мені подзвонив з роботи - вперше за всю історію наших спільних з ним занедужань:
-Ну що, мала, як почуваєшся? Я тобі там до сумки вкинув краплі, аспірин і яблуко!
-Дякую!
Я оцінила і каву, і яблуко, і аспірин: зібрала його речі і відіслала до батьків. Я не могла пробачити йому такий безлад у моєму житті.